Коли мій чоловік вперше назвав мене приживалкою, я якраз мила його тарілку. Другу за вечір, бо першу він відсунув зі словами:
– Холодне, розігрій нормально.
Ми з Тимуром прожили разом стільки, що я вже плутала, за якого президента розписувалися. Донька Юля встигла вирости, закінчити педагогічний та поїхати до Львова за чоловіком-військовим.
Я працювала хореографом у Палаці культури – вела дитячі гурти, ставила номери на міські свята, тягла на собі звітні концерти.
Тимур колись працював на приладобудівному, але цех зачинили, і з того часу його головним начальником став телевізор. Пульт він тримав так міцно, що пластик протерся до білого.
Двокімнатну квартиру на другому поверсі в цегляній п’ятиповерхівці, я купила на бабусину спадщину. Бабуся Рая продала будинок, поклала гроші на рахунок і заповіла мені.
Оформила її на себе як належить. Документи лежали в картонній папці в шафі, між старими квитанціями та свідоцтвом про народження Юлі.
Тимур про це, звісно, знав. Точніше, колись знав, а потім зручно забув. Його мати, Тамара Іванівна – жінка збита, повна, з тугим пучком на потилиці та засмаглими до чорноти руками – повторювала йому, як молитву: «У шлюбі все спільне, синку». І він повірив, бо так було простіше.
Того вечора Тимур сидів на кухні у своєму вовняному светрі – він носив його вдома, не скидаючи, і не дозволяв нікому чіпати, хоча вовна давно звалялася на ліктях та боках. На столі стояла банка з-під тушкованки, пристосована під попільничку.
– Мені потрібна друга кімната, – сказав він, не відриваючи очей від телефону. – Під майстерню.
Я поставила тарілку у сушарку.
– Яку майстерню?
– Буду лагодити техніку на продаж. Чоловік в інтернеті показував, там нічого складного.
Звісно, нічого складного. І нічого не буде: ні майстерні, ні ремонту техніки, ні грошей. Я це знала так само точно, як знала розклад своїх груп на тиждень наперед. Друга кімната була моїм кабінетом, де я сиділа вечорами, підбирала музику, креслила фігури танців на папері.
– Тимуре, це мій робочий кабінет. Я там готуюся до занять.
– Ти можеш на кухні готуватись! А мені потрібне місце.
Я промовчала, бо сперечатися з Тимуром все одно, що пояснювати стіні, що вона стоїть не там. Стіна не винна, просто вона стіна.
Він набрав номер матері при мені, увімкнув гучний зв’язок, навмисне, щоб я чула.
– Мамо, уявляєш, кімнату не дає. Я їй говорю, що майстерня потрібна. А вона – «мій кабінет». Який кабінет, мамо? Вона танці у клубі веде, не міністерство ж.
Тамара Іванівна на тому кінці зітхнула звично і вагомо:
– Ой, синку, що ти хочеш. Вона завжди була така, за своє тримається.
Я витерла руки об рушник, повісила його на гачок рівно, як вішала щовечора, і пішла до своєї кімнати. Зачинила двері. Мигцем подивилась на шафу, на той кут, де стирчав край картонної папки.
Потім відвернулася.
Вранці на сходах я зіштовхнулася із сусідкою Вірою. Віра розлучилася восени, і я, чесно кажучи, чекала, що вона матиме поганий вигляд. А вона виглядала, як зазвичай.
Навіть підстриглася коротко, чого раніше не робила. Привіталася спокійно, без жалібної міни, пройшла повз. Я подумала: “У неї своє, у мене своє” – і забула про це. Майже забула.
За тиждень Тамара Іванівна прийшла «просто так, по-родинному». Щоправда, «просто так» вона приходила лише тоді, коли хотіла щось сказати при свідках.
Ми зіткнулися в під’їзді – я поверталася із занять, а Тамара стояла біля поштових скриньок із сусідкою Ніною Петрівною. На Тамарі був пуховик – у вересні, треба сказати, але вона мерзла завжди й скрізь.
– А я ось Ніні розповідаю, – Тамара кивнула на сусідку, – яка у мого Тимура дружина хитра. Квартиру на себе записала. Бабина хитрість, більше нічого. Чоловік працював усе життя, а вона – раз, і все на себе.
Ніна Петрівна мовчала, переступала з ноги на ногу.
Я стояла з сумкою через плече, в кросівках на босу ногу, перевзутися не встигла. Швидко моргала, як завжди, коли нервувала. Тамара дивилася не на мене, а на Ніну, їй було важливо, щоб сусідка почула.
І тут я помітила, як Ніна глянула на мене. Не з осудом, не з цікавістю, – з жалем. Звичайною жіночою жалістю, якою жаліють тих, хто терпить.
Мене жаліють! Це я, та сама, яку жаліють на сходовому майданчику.
– Тамаро Іванівно, – сказала я рівно, – квартиру я купила на спадок моєї бабусі. Бабуся Рая залишила мені гроші, я купила квартиру та оформила на себе. Це не хитрість, це факт. Ви ж знаєте.
Тамара замовкла на півслові. Ніна Петрівна тихо сказала “ну гаразд, піду я” і пішла до себе. Тамара стояла ще секунду, потім розвернулась і пішла, не попрощавшись. Пуховик зашурхотів у тиші під’їзду.
Я піднялася до себе. Тимура вдома не було, кудись пішов. Квартира стояла тиха, тільки кран на кухні капав, як завжди.
Я опустила сумку на підлогу, сіла на табурет і подумала:
– Якби я не купила цю квартиру, де б ми всі жили? Де б Тимур сидів зі своїм пультом?Де б Тамара Іванівна розповідала про жіночу хитрість, у гуртожитку?
Я сиділа і м’яла край фартуха обома руками, поки тканина не стала теплою від тертя.
Увечері Тимур прийшов похмурий. Він сів навпроти мене, пожував губу – звичка з молодості, – і сказав:
– Мати образилася – пошкодуєш.
А наступного дня поклав на холодильник купюру і додав:
– Якщо ти тут господиня — годуй себе сама.
Купюра була дрібна, майже образлива. Я забрала її в кишеню фартуха і нічого не сказала. Звикла рахувати: його пенсія йшла йому на карту, звідти – на тютюн, пінне та передплату на якийсь рибальський канал. Продукти купувала я зі своєї зарплати завжди.
Я ввімкнула чайник, дістала з шафи пачку печива, для себе, не для нього. Це було нове: раніше я завжди ставила дві чашки.
Тимур привів матір за три дні. Я прийшла з роботи, а на кухні вже накрито: Тамара Іванівна сиділа у своєму пуховику, пила чай із моєї чашки з відколотою ручкою, а Тимур різав ковбасу на обробній дошці.
– Сідай, розмова є, – сказав Тимур.
Я сіла. Зняла кросівки, одягла свої сандалії на шкарпетки – ноги мерзли від кахлю, який я вибирала у будівельному магазині, за який сама платила, який сама укладала, стоячи на колінах із гумовим молотком та хрестиками для швів.
– Інно, – Тимур поклав ножа, – ти тут приживалка. Живеш на всьому готовому, а поводишся, як господиня.
Тамара Іванівна кивнула:
– Правильно кажеш, синку. Давно час було сказати, – і повернулася до мене, ніби я в кімнаті була третьою зайвою:
– Інно, ти зрозумій, мій син тобі дах над головою дав. Хто б ти була без нього? Хореограф, господи. Кому потрібні твої танці?
Я мовчала. Дивилася на Тимура, на його залисини, які він прикривав довгим чубчиком, на вовняний светр, в якому він сидів за столом, на його руки – м’які, білі, без жодного мозоля.
Мої руки лежали на колінах – сухі, з потрісканою шкірою на кісточках, із мозолем на правій долоні від верстата, який я крутила в палаці культури, коли підіймала декорації.
Тимур дістав із кишені куртки складений вчетверо аркуш і поклав на стіл. Розгладив долонею.
– Це заява на реєстрацію. Матір зареєструємо тут. Вона людина похилого віку, їй потрібні умови. Я маю право, як чоловік.
Бланк був чистий, ще не заповнений, але вже принесений в будинок. Тимур все вирішив – без мене, за мене, замість мене.
Я подивилась на бланк, потім на Тимура. Потім на Тамару Іванівну, яка не ворушилася на стільці, склавши руки на пуховику, і чекала, коли я здамся, як завжди здавалася.
Я встала. Стілець від’їхав, рипнувши по кахлі. Пройшла в кімнату до шафи. Нахилилася, дістала картонну папку з потертими кутами, перев’язану аптечною гумкою.
Принесла на кухню, та поклала на стіл, поряд із бланком. Розв’язала гумку, дістала свідоцтво про державну реєстрацію права власності та поклала перед Тимуром.
– Прочитай, – сказала я тихо, але так, що Тамара Іванівна припинила жувати.
Тимур узяв аркуш, глянув. Таміла Іванівна потяглася через стіл.
– Що там?
– Власник – Інна Сергіївна Дороніна, – прочитав Тимур. Поволі, по складах, ніби вперше бачив моє ім’я.
Я не стала чекати, поки він перетравить. Розвернулась, та пройшла на балкон. Балкон був забитий його речами: ящик з вудками, яких він не діставав уже кілька сезонів, коробка з інструментами, якими він нічого не полагодив, стара куртка, пакети з якимись залізяками.
Я взяла ящик з вудками, підійняла його на бильця та зіштовхнула вниз. Він упав у палісадник під вікном, у кущі бузку, з глухим гуркотом.
Потім коробку з інструментами. Потім куртку – вона полетіла, розкинувши рукави. Потім пакет із залізяками.
З кухні не долинало жодного звуку. Ні Тимур, ні Тамара не вийшли, не гукнули, не зупинили. Тиша стояла така, що чути було, як унизу, на подвір’ї, сусідський хлопчик крикнув: «Ого!»
Я повернулася на кухню. Тимур сидів, тримаючи свідчення обома руками. Тамара Іванівна встала, застібнула пуховик – квапливо смикаючи блискавку.
– Заяву можеш забрати, – сказала я. – І матір свою забери. І сам йди. Сьогодні ж!
До зими я повісила штори сама. Раніше це робив Тимур, єдине, що він робив удома без нагадувань, бо любив важкі портьєри. Я купила легкі, світлі, і повісила, стоячи на табуретці, яку сама ж полагодила місяць тому.
Тимур жив у матері в однушці. На роботу так і не влаштувався. Дзвонив Юлі у Львів, скаржився, що я «вигнала з власної квартири». Юля дзвонила мені, переказувала, не вибираючи бік.
Тамара Іванівна прийняла сина назад, але скаржилася всім, хто слухав, що в однушці удвох сил немає, і що син спить на розкладачці, а розкладачка скрипить.
Ми не помирились. Тимур вважав себе постраждалим. Я пофарбувала волосся, яке не чіпала пів року.Записалася до перукаря сама, без приводу просто тому, що захотіла.
Вранці я пила чай одна, в тиші, і кран більше не капав: я викликала сантехніка і полагодила.
Скажіть, чи потрібно було скидати речі з балкона, чи вистачило б одного свідоцтва? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
