Лєра подивилася на екран телефону – надійшло повідомлення від мами.
– Лєро, не могла б ти перекинути мені тисячі три – не вистачає на ліки.
Вона вже потяглася було до кнопки банківської програми, але рука завмерла. Лєра раптом згадала, що лише позавчора переказала матері п’ять тисяч.
Куди пенсіонерка, яка вельми скромно живе, могла за два дні витратити таку суму? До того ж тиждень тому мама отримала пенсію.
Лєра прибрала телефон у кишеню і продовжила складати звіт. Гроші вона не переказала.
Але, як і передбачала, мати подзвонила їй після робочого дня. Голос у Ніни Михайлівни був жалібний, трохи тремтячий – той самий голос, який завжди змушував Лєру почуватися винною.
– Доню, що з грошима? Лікар сказав, що це дуже гарні ліки. Але дорогі – мені самій їх не потягнути.
– Мамо, сьогодні у мене справи, а завтра ми приїдемо до тебе з дівчатками та все вирішимо, – відповіла Лєра і поспішно закінчила розмову.
Вона отримувала непогану зарплатню. Три тисячі не пробили б серйозного пролому в її бюджеті. Але треба було враховувати, що у Лєри було дві дочки: Віка дванадцяти років і дев’ятирічна Юля.
Крім того, Лєра щомісяця вносила в банк іпотечний платіж за двокімнатну квартиру, де вона жила з дівчатками після розлучення. Тож кожна тисяча мала значення.
У суботу вони приїхали до Ніни Михайлівни. Та зустріла їх посмішкою, одразу запросила за стіл, на якому стояли дві великі тарілки з млинцями.
– Оце з м’ясом, а це – з сиром, – сказала вона, поправляючи картатий фартух. – Мийте руки й за стіл.
Внучки взялися за їжу, нахвалюючи бабусині млинці. Лєра дивилася на матір – та виглядала бадьорою, щоки рожеві, очі блищать. Зовсім не схожа на людину, якій терміново потрібні гроші на життєво важливі ліки.
Після того як діти поїли та пішли в кімнату до телевізора, Лєра сказала:
– Мамо, давай обговоримо твої фінанси. Ти отримуєш пенсію, я щомісяця переказую тобі п’ять тисяч. У сумі виходить тринадцять тисяч. І тобі не вистачає?
Ніна Михайлівна важко зітхнула, пересунула цукорницю з краю столу до центру.
– Лєро, ну ти ж сама бачиш, як усе довкола подорожчало! В магазин страшно увійти! А про аптеку я взагалі не говорю.
– Добре, давай порахуємо, – запропонувала дочка і дістала з сумки планшет. Вона заздалегідь відкрила файл із розрахунками.
– Ліки, які ти постійно вживаєш: двісті шістдесят плюс двісті три, і ще триста вісімдесят. У сумі – вісімсот сорок три гривні. Хай буде тисяча!
– Комунальні платежі – тисячі дві – три, залежно від сезону, додамо ще тисячу про всяк випадок. У тебе має лишатися вісім тисяч.
– Мамо, я на трьох на продукти на місяць витрачаю тридцять десять – п’ятнадцять тисяч. Може, в тебе є ще якісь витрати?
Ніна Михайлівна мовчала. Вона взяла ганчірку і почала протирати стіл, хоча той був чистий.
– Мамо, тоді я сама тобі скажу: ти знову віддаєш гроші Вітьці. Я маю рацію? Він знову не працює?
Віктор був молодшим братом Валерії. Шість років тому він закінчив університет, але ніяк не міг визначитися із роботою.
Він був добрим фахівцем, його без проблем брали в ті компанії, куди він приходив, але він ніде не міг утриматися й чотирьох місяців через свій характер.
Віктор вважав, що він може приходити на роботу в зручний для нього час, що всякого роду статути та положення про внутрішню трудову дисципліну, техніку безпеки та інше – його не стосуються.
Не кажучи вже про прийняті в компанії норми взаємодії з колегами. Зрозуміло, що при такому ставленні до справи його довго не терпіли.
Коли Віктор знову залишався без роботи, він приходив до матері.
– Лєро, я не можу відмовити Віктору. Йому зараз важко, але він намагається шукати роботу. Ну, дала я йому п’ять тисяч – у нього вже два місяці борг за квартиру, – випалила мати, кидаючи ганчірку в раковину. – Його вже погрожували з квартири вигнати!
– П’ять тисяч, які я тобі переказала, ти, значить, віддала Віті й, швидше за все, годуєш його. Так? – спитала Лєра, і її голос став жорстким. – А коли господиня його вижене, ти бідолашного синочка, звичайно, притулиш!
Ніна Михайлівна сплеснула руками.
– А що ж його, залишити голодним? Мені не складно сину тарілку супу налити!
– Зрозуміло, – сказала Лєра. – Вранці яєчня та пара бутербродів, в обід – тарілка супу, на вечерю – котлети з макаронами. А потім мені дзвониш: «Лєро, на ліки не вистачає!»
– Знаєш, мамо, я, мабуть, більше не буду тобі ці п’ять тисяч переказувати. Сама купуватиму тобі ліки та привозитиму продукти. Рівно на цю суму. А ти вже потім сама вирішуй, як тобі витрачати свою пенсію.
Ніна Михайлівна здивувалася. Вона дивилася на дочку так, наче та ляснула її.
– Тобі легко говорити – у тебе квартира є, – дорікнула Лєрі мати, і в голосі її задзвеніли сльози. – А Вітя по чужих кутах блукає!
– Мамо, а згадаймо, що саме Вітя, п’ять років тому, вимагав продати нашу трикімнатну квартиру та дати йому грошей на якийсь проєкт. Пам’ятаєш?
– Тоді тобі купили цю однушку, а гроші, що залишилися, ми з ним розділили. Тільки я взяла іпотеку, а куди Вітя запхав свою частину, й досі невідомо.
– Тож не треба дорікати мені за те, що я зі своїми дітьми не під мостом живу! Мені ще двадцять років банку платити.
– Але ж тобі Андрій аліменти на дівчат надсилає! – нагадала мати, ніби то був її головний козир.
– А аліменти я Вікторії та Юлі на рахунок відкладаю – їм ще вчитися треба буде, тож гроші зайвими не будуть, – терпляче пояснила Лєра.
Ніна Михайлівна раптом пожвавішала:
– Ти ж могла б допомогти братові з роботою! У вас у компанії…
– Ні, мамо! По-перше, у нас вакансій в айтішному відділі немає, а по-друге, – я не збираюся ризикувати своєю репутацією через те, що Вітя знову якийсь цирк із кіньми влаштує. – Лера зітхнула і змінила тему.
– Які ліки тобі зараз потрібні? Покажи мені рецепт. Я схожу в аптеку – куплю.
Ніна Михайлівна зам’ялася. Вона переступила з ноги на ногу, як школярка, що нашкодила.
– У мене немає рецепта. Мені його Ганна Валеріївна порадила. Дорогі ліки, але гарні. Тільки я не пам’ятаю, куди папірець приткнула, на якому назву записала.
– Мамо, наскільки я знаю, Ганна Валеріївна – не лікар, вона все життя комірницею пропрацювала. Як вона може тобі ліки радити? Ні! Ось якщо лікар випише, то куплю.
Лєра підвелася, покликала дівчаток. Ніна Михайлівна стояла біля вікна й не дивилася на них. Прощаючись, Лєра цмокнула матір у щоку – та ледь відповіла.
Але вийшовши з дому, Лєра зайшла до найближчого супермаркету та оплатила доставку продуктів для матері: курку, гречку, макарони, молоко, хліб, олію, масло, яйця, цукор, сир, ковбасу та овочі. Рівно дві тисячі.
У неділю вранці Лєра розбирала пошту, коли на телефон надійшло повідомлення від брата. Вона прочитала і посміхнулася:
– Лєрко, ти взагалі май совість! Мати три тисячі попросила, а ти зажала! Куркою, гречкою та макаронами вирішила відкупитися. Грошей перекажи!
Лєра коротко відповіла:
– Ні, Вітю. У мене із совістю все нормально. Ти б на свою краще подивився – вона в тебе взагалі є?
Телефон задзвонив майже одразу.
– Репутацію бережеш? – голос брата був злий, грубий. – То я тобі її зіпсую! Ось прийду до тебе на роботу – розповім, як ти матір у чорному тілі тримаєш, полетить до дідька вся твоя репутація!
Лєра відчула, як закипає все всередині, але спокійно відповіла:
– Дякую, що сказав, Вітю. Я завтра зранку охорону попереджу: як з’явишся, на тебе вже чекатимуть. Боюся лише, що після чергового концерту тебе вже в жодну фірму міста на роботу не візьмуть.
У слухавці повисла тиша. Потім пролунали короткі гудки.
Звісно, Віктор нікуди не пішов. Він взагалі був майстром порожніх погроз. Але на роботу він так і не влаштувався.
З орендованої квартири його попросили – господиня втомилася чекати на гроші. І Віктор знову опинився у матері.
Лєра дізналася про це від сусідки, яка випадково зустріла її у магазині.
– Ой, Лєро, а Вітька ж знову у Михайлівни живе, – похитуючи головою, сказала та. – Я бачила, як він увечері повертався додому.
Лєра тільки зітхнула.
Як вона не переконувала матір не утримувати сина, Ніна Михайлівна продовжувала годувати Віктора. Вона варила йому супи, смажила котлети, прала його сорочки та вмовляла знайомих допомогти синові з роботою.
– Він просто не знайшов свого покликання, – говорила вона Лєрі телефоном. – Він талановитий хлопчик, просто обставини проти нього.
– Мамо, йому двадцять вісім років! – зітхала Лєра. – Скільки можна шукати покликання, сидячи на шиї матері-пенсіонерки?
Лєра продовжувала приїжджати до мами. Купувала їй ліки – тільки за призначенням лікаря, жодних порад Ганни Валеріївни. Привозила базові продукти: крупи, олію, молоко, м’ясо. Але грошей у руки не давала.
Одного разу, коли дівчатка були в школі, а у Лєри був вільний день, вона заїхала до матері без попередження. У передпокої на підлозі стояли брудні черевики брата. З кухні долинав його голос:
– Мамо, ну ти скажи їй! Вона ж дочка, вона має допомагати! А то ти можеш і на аліменти подати!
Лєра відчинила двері на кухню. Брат сидів за столом із кухлем чаю, мати стояла біля плити. Побачивши сестру, Віктор скривився:
– О, наша благодійниця завітала!
Лєра спокійно пройшла до столу, поставила на нього пакет із продуктами й, не звертаючи уваги на брата, сказала:
– Гаразд, мамо, я піду. Якщо треба буде щось, дзвони.
Вона зрозуміла, що тут навряд чи щось зміниться, поки мама сама не зрозуміє, що іноді любити – це не няньчити та рятувати, а змусити людину саму відповідати за своє життя.
На жаль, – ні мати, ні брат цього не розуміють. Можливо, зовсім припинити допомагати, щоб до них дійшло? Як ви вважаєте?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
