– Мамо, приїдь, будь ласка. У мене температура під сорок, я просто з ніг валюсь, – Алла говорила тихо, бо діти щойно солодко заснули. – Алло, ну що ти, як маленька? Я ж якось з вами справлялася і нічого, – голос матері був трохи поблажливим, з легкими відтінками зверхності. – Я збираюся на йогу, пропустити не можу

– Мамо, приїдь, будь ласка. У мене температура під сорок, я просто з ніг валюсь, – Алла говорила тихо, бо діти щойно солодко заснули.

– Алло, ну що ти, як маленька? Я ж якось з вами справлялася і нічого, – голос матері був трохи поблажливим, з легкими відтінками зверхності. – Я збираюся на йогу, пропустити не можу.

Алла застогнала від злості. Вона лише нещодавно стала мамою, дітям ще не виповнилося й двох місяців. Вона що, просить щось надприродне? А мати тим часом продовжувала:

– Не забувай, у тебе є чоловік. Нехай бере відпустку. Не вигадуй проблему на рівному місці!

– Він у відрядженні, і ти про це знаєш. До п’ятниці.

– Хіба це мої проблеми? Свекруху попроси.

– Вона за тисячу кілометрів, мамо!

– Навіть не знаю, чим тобі допомогти.

Алла притулилася чолом до холодних дверцят холодильника. Їй було важко стояти на ногах, боляче дихати. Мама, після її весілля, кілька років розпочинала кожну розмову з питання про онуків.

Коли вона була при надії, присягалася та божилася, що допомагатиме. За фактом – не прийшла жодного разу, окрім виписки. І зараз, коли їй погано, навіть не думає допомогти.

– Мамо, ти ж обіцяла! Тобі йога дорожча за мене?

Голос матері став неприродно жорстким:

– Алло, припини істерику! Я своїх дітей виростила, маю право пожити для себе!

У дитячій заплакала одна із дівчаток. Слідом доєдналася друга, як луна. Господи, чому завжди все відбувається одночасно? Алла спробувала зробити крок, але підлога під ногами хитнулася, і вона схопилася за одвірок.

– Мамо, я прошу тебе просто приїхати та посидіти з ними, поки я посплю. Ти живеш за двадцять хвилин від нас. Будь ласка.

– Я не можу сьогодні, у мене похід із Лесею до театру. Квитки куплені ще місяць тому. І потім, Алло, тобі треба вчитися справлятися самій. Це материнство, ніхто не казав, що буде легко. Чи ти розраховувала скинути дітей на мене?

Алла заплющила очі. У скронях різко застукало, і вона зробила те, що давно хотіла сказати, що вже останні пів години крутилося на язиці.

– Мамо, – сказала вона дуже тихо, – кажеш, ти своїх дітей виростила? Нагадати, хто нас ростив?

Пауза. Вона чула важке дихання матері. Потім та хрипко сказала:

– Що означає хто? Я!

– Ти працювала до вечора, потім ходила на свої курси, згодом зустрічалася з друзями. З нами жила бабуся, саме вона нас ростила! Забирала зі школи, готувала, перевіряла уроки.

– Це не правда! Ти все перебільшуєш! Я працювала! Як ти вважаєш, я мала все встигати?

– Ти ж мені зараз співаєш пісні про легке материнство! Легко, коли є поруч опора та підтримка? Коли знаєш, що діти під наглядом.

– Бабуся по йогах і театрах не бігала, ти б не дозволила! Ти зараз живеш для себе? А ти їй дозволила пожити? Ти завжди була зайнята!

У слухавці мовчали. З дитячої долинав надривний плач дітей.

– Алло, не смій мені читати мораль! Я не повинна перед тобою звітувати! Бабуся ваша тому й пішла із життя так рано, що всю себе віддавала іншим.

– Усім допомагала, усім хотіла бути гарною. А я не хочу! Я хочу відпочивати, жити на повні груди, а не памперси міняти та п’яті точки твоїм дітям мити, поки ти “відпочиваєш”.

Алла з останніх сил закричала у розпачі:

– Значить, тобі начхати, що твоя дочка загнеться тут із температурою, бо ти не можеш пропустити йогу?

– Не драматизуй! Випий пігулку і все буде нормально. Я тобі подзвоню завтра.

– Мамо …

– Все, Алло! У мене заняття починається. Якщо що – пиши.

Розмова обірвалася. Алла поплелася в дитячу, по дорозі миттю кинувши погляд на себе в дзеркало. Бліде, з запалими очима обличчя, з мокрим від поту волоссям, що прилипло до скронь.

Вона одягла маску, взяла дочку на руку, потім підхопила другу. Не розуміла вже нічого, все пливло перед очима, в очах миготіли спалахи.

– Господи, допоможи, – сказала Алла вголос, у порожнечу. Ніхто не допоможе, не допоможе. Так з дітьми вона й опустилася на підлогу, притулившись спиною до дитячого ліжечка.

Температура, певно, вже під сорок. Вона виміряла годину тому – було 39,8. Чому не спрацьовує жарознижувальне?

У голову лізли уривки розмови: як мати сказала про бабусю. “Усю себе поклала на інших”. Бабуся пішла із життя, коли їй було двадцять два. Інс ульт.

Вона просто сиділа на кухні, чистила картоплю і впала. Приїхала швидка, але вже пізно. Ніхто з них не замислювався, що все, що робила бабуся, мала робити її мама.

Але та ж завжди втомлювалася, і турбота бабусі була, як щось саме собою зрозуміле. То навіщо мати стільки років виносила їй мозок розпитуваннями про онуків, обіцяла допомагати? Для галочки? Мовляв, подивіться, яка я молода бабуся?

Телефон завібрував. Допис від чоловіка: Як ти? З дітьми все нормально? Зателефонувати не можу, зв’язок жахливий». Алла хотіла відповісти “все добре”, але не витримала:

– Мені дуже погано. Мати не приїхала. В мене температура під сорок.

За хвилину телефон задзвонив. Голос у чоловіка був схвильований:

– Алло, викликай швидку. Зараз же!

– А діти? – спитала вона сумно. – Їх із ким залишити? Швидка, куди їх визначить? У дитбудинок?

– Я подзвоню своїй мамі. Нехай приїжджає.

– Твоя мати до нас за три роки сімейного життя жодного разу не приїхала. На честь чого вона зараз зірветься? Я просто вип’ю ліки, і мені стане легше.

– Я беру квиток на найближчий рейс. Плювати на роботу.

– Не треба, – тихо сказала вона. – На що ми будемо жити?

– Впораємось, – злісно сказав Андрій. – Нічого, піду таксувати. Не панікуй, не звільнять.

Алла насилу зрозуміла, що навіть, якщо чоловік зараз виїде, то приїде не раніше завтрашнього дня. Їй лише день простояти та ніч протриматись.

Вона не пам’ятала, скільки так просиділа. Діти заснули на руках. Вона акуратно переклала їх у ліжечко, потім пішла, хитаючись, у ванну, щоб вмитися. У дзеркалі – чуже обличчя. Сіре, із синіми колами під очима, із тріщинами на губах.

Не витримавши, зателефонувала сестрі поскаржитися. Олена жила у Празі, поїхала п’ять років тому.

– Оленко, привіт. Ти зайнята?

– Алла, ні. Ну, як ти?

Вона сумно зітхнула.

– Ніяк. Мати мене послала.

– А ти здивована?

– Ні, – відповіла Алла і знову закашлялася. – Ні, не здивована. Але мені потрібна була хоч якась допомога. Я думала, може, з дітьми… просто три години…

– Я б прилетіла, Алло. Справді. Але я не можу, – сестра зітхнула. – А Андрій що?

– Він обіцяв приїхати. У найкращому разі вранці.

У слухавці повисла тиша. Алла чула, як за стіною у під’їзді загудів ліфт. Раптом сестру осяяло:

– Слухай, може, найняти няню?

– Хто поїде отак одразу? У нормальної няньки все розписано по хвилинах.

– Може, подзвони своїй Оксані?

– А сенс? Вона поїхала з дітьми до батьків, у неї відпустка.

– Дай мені час подумати, гаразд?

Кивнувши сама собі, вона скинула виклик. Алла була тепер, як уві сні. Щось робила, ходила, але думки були тягучі, як мед. Дихати було дуже боляче, здавалося, в легені встромляються гострі голки.

Діти кричали, плакали, але їй здавалося, що це все жах. Потім зі стін полізли руки, почали хапати її, душити, а вдалині пролунало дике виття.

Насилу залишками розуму вона зрозуміла, що це дверний дзвінок. Сама не розуміючи як, дійшла до дверей і навіть не дивлячись у вічко, відчинила.

Ноги підкосилися, й вона звалилася на підлогу. Спробувала підвестися, але тіло не слухалося. Кожен вдих давався з хрипом, ніби її хтось душив. Повітря не вистачало, все всередині боліло.

– Алла! – пролунав голос зверху. Знайомий та незнайомий одночасно. – Алло, тримайся. Вово, викликай лікаря, чого застиг.

Вона хотіла відповісти, але з горла вирвався тільки задушливий кашель. Над нею нахилилася тінь у куртці та з довгим волоссям.

– Діти, – насилу прошепотіла вона.

– З дітьми ми впораємося, – голосно промовила тінь. – Дітьми ми займемося. Ти лежи, зараз приїде швидка.

Вона заплющила очі й раптом її ніби вимкнули. Опритомніла вона в лікарні, насилу зрозумівши, де знаходиться.

У палаті темно, хтось хропе на сусідньому ліжку. Намацала під подушкою телефон і набрала чоловіка. Той відповів одразу.

– Алло! Ти як?

– Я добре, – голос був чужий, вона ледве повертала язиком. – Де діти?

– Зі мною. Я приїхав позавчора. Ти вже четверту добу відпочиваєш, у тебе двостороння пневмонія. Добре, Олена попросила свою подругу приїхати, ще б кілька годин і невідомо, що б з тобою було.

У тебе температура була понад сорок. Ти добу у реанімації була, потім у палату перевели. Ти не уявляєш, як я злякався!

– Дякую, – сказала вона. І додала несподівано собі: – Мама мені не дзвонила? Пропущених нема.

Пауза. У слухавці було чути, як важко дихає її чоловік.

– Ні, – через кілька секунд відповів він. – У тещі важливіші справи.

– Ясно. Тебе не звільнили?

– Ні, не хвилюйся.

Алла поклала слухавку й уткнулася носом у подушку. По щоках текли гарячі злі сльози. Вона мало богу душу не віддала, її діти могли б залишитися сиротами. Чужа людина кинула свої справи та прийшла їй на допомогу, а рідна мати зате «живе для себе».

Два тижні вона провела у лікарні. Крапе льниці, ук.оли, антибіотики, фізіопроцедури. Кашляла до блювоти в перші три дні, потім кашель пом’якшав, потім майже зник.

Вона постійно думала про те, як чоловік справляється із двійнятами. Той надсилав відео щодня: діти в чистому одязі, посміхаючись. Свекруха також не змогла приїхати, мовляв, не відпустили з роботи. Мати не дзвонила, не писала.

Через кілька днів після виписки Алла сама зателефонувала їй. Та відповіла за півтори хвилини.

– Алло? Ой, я тобі хотіла зателефонувати. Як у тебе справи? Діти як?

– Так хотіла, що цілий місяць не могла? Які справи тебе турбують? Я в лікарні із двосторонньою пневмонією була.

– Ой, бідна. Але зараз це швидко лікують.

– Два тижні на лікарняному ліжку. Це швидко?

– Ну, ось бачиш, не рік же, – роздратовано відреагувала мама. Вона чітко представила її обличчя. Мабуть, ще й очі закотила. – А діти з ким?

– З чоловіком.

– Зате яку істерику ти мені влаштувала. Виявляється, все вирішуване? Ви батьки, ви повинні стежити за своїми дітьми. То ти хотіла звалити двійню на мене, сама лікуватися, а твій чоловік, відпочивати?

– Мамо, ти знаєш, що я могла не вижити?

– Не перебільшуй! Пневмонія це серйозно, але вистачить накидати пуху. Намагаєшся натиснути на жалість, чи моє сумління? Ще раз повторюю, ти давно вже не дитина, щоб тобі соплі витирати!

– Якби Оля не приїхала, моє бездиханне тіло Андрій знайшов би наступного дня.

Мати роздратовано сказала:

– Не нагнітай і не треба звинувачувати мене! Кожен має своє життя. Я тебе не кидала, просто не могла приїхати в той момент.

Перед очима від злості замиготіли мушки й стало важко дихати. Руки дрібно затремтіли.

– Ти не могла? У тебе була йога та театр!

– Припини! Ти доросла людина! Ти сама обрала народ жувати.

– Ти мене вмовляла три роки, мамо! Ти казала, що мрієш про онуків! Що ти водитимеш їх у гуртки, допомагатимеш. А коли вони з’явилися, ти прийшла один разу на виписку. Сфотографувалася з ними для соцмереж, та поїхала.

– Я працюю, якщо ти не забула.

Розмова вичерпалася. Алла відчувала, що більше не хоче нічого доводити. Сенс? Все одно в очах матері вона істеричка.

– Гаразд. Вибач, що відволікла.

Вона натиснула відбій. Потекло звичайне життя в декретній відпустці зі своїми радощами, проблемами та клопотами. За два місяці мати зателефонувала сама.

– Привіт. Як ви там? Я скучила. Може, приїду на вихідні? Хочу онучок побачити, погуляти з ними у парку. Погоду якраз хорошу обіцяли.

Алла мовчала. Мабуть, мовчала занадто довго, бо мати занепокоїлася:

– Алло? Ти чуєш мене?

– Чую! Не приїжджай!

– Що означає «не приїжджай»? Я хочу побачити онучок!

Тяжко зітхнувши, вона висловилася:

– Ти не хотіла їх бачити, коли вони два тижні кричали від кольок, а я не спала цілодобово. Ти не хотіла їх бачити, коли в мене була температура за сорок і я ледве вижила. Знаєш, тепер я тебе не хочу бачити!

Алла просто скинула виклик і, трохи віддихавшись, внесла матір до чорного списку. Знала, що це нічого не змінить, та все одно вирішить, що у дочки, на фоні материнства, поїхала кукуха. Та й нехай.

Проте тепер вона точно знає, що її мама існує тільки по документах. Матері, яка їй допоможе і прикриє, у неї просто немає…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок матері? Якщо вам сподобалася публікація, ставте вподобайки, – вам не складно, а мені приємно!