– Мені не потрібна дружина, на яку не можна покластися! – Чоловік вигнав Олену з дому, коли її батько потрапив в лікарню з нападом

Олена дивилася на чоловіка і не впізнавала людину, з якою прожила сім років. Перед нею стояв випещений, впевнений у своїй правоті чоловік у дорогому костюмі, який вона сама допомогла йому вибрати на підвищення.

– Вадиме, ти чуєш, що ти кажеш? У тата підозра на серцевий напад, він у реан.імації в іншому місті. Мені треба їхати зараз, – голос Олени тремтів, але вона намагалася зберігати самовладання.

– Олено, не драматизуй, – Вадим роздратовано глянув на свій швейцарський годинник. – У нього «підозра» вже вп’яте за рік. Твій батько – старий маніпулятор!

– А в мого батька завтра шістдесятиріччя. Зберуться всі потрібні люди: бізнес-партнери, адміністрація, преса.

– Ти моя дружина, і ти повинна стояти поруч зі мною у вечірній сукні, посміхатися і створювати імідж ідеальної родини! Це інвестиція у моє майбутнє!

– У твоє майбутнє? – Олена гірко посміхнулася. – А як же наше сьогодення? Моєму батькові погано. Якщо я не поїду і… і щось станеться, я собі цього ніколи не пробачу.

– Значить так, – Вадим підійшов упритул, обдавши її запахом дорогого парфуму. – Вибирай. Або ти зараз сідаєш у машину, і ми їдемо в ресторан на репетицію банкету, або… котись у свій Мухосранськ.

– Але врахуй: якщо ти вибереш свій «дочірній обов’язок», дороги назад не буде. Мені не потрібна дружина, на яку не можна покластися у відповідальний момент.

Він підштовхнув до неї заздалегідь зібрану валізу, яку Олена навіть не помітила в кутку передпокою.

– Ти серйозно? Ти виганяєш мене через банкет?

– Я виганяю тебе через зраду моїх інтересів! – Відрізав Вадим. – Ключі залиш на тумбочці.

Олена мовчки взяла валізу, поклала ключі та вийшла до сирого під’їзду. У грудях було порожньо. Ні сліз, ні образи – тільки дивне почуття легкості, наче з плечей звалився важкий, набитий чужим сміттям рюкзак.
***
Дорога до рідного містечка займала шість годин. Олена вела свою стареньку “Мазду”, яку Вадим завжди називав “ганьбою паркування”, і вдивлялася в нічну трасу. Телефон розривався від повідомлень. Вона думала – чоловік. Виявилося – свекруха.

– Олено, ти робиш помилку! Вадику обіцяли крісло заступника директора, твій демарш все зіпсує. Повернися негайно, скажи, що перенервувала! Ми все зам’яли перед гостями!

Олена заблокувала її номер. До лікарні вона влетіла о четвертій ранку. У коридорі пахло хлоркою та безнадійністю. На лавці сидів чоловік у синьому медичному костюмі, стомлено прикривши очі.

– Максиме? – тихо покликала Олена.

Чоловік здригнувся і підійняв голову. Це був Макс – її перше кохання, хлопець із сусіднього під’їзду, який колись обіцяв їй дістати місяць, а потім поїхав вчитися на хірурга і зник з обрію.

– Лєнка? Ти як тут? – він швидко підвівся, його погляд миттю став професійно-чіпким. – До батька приїхала?

– Що з ним? Живий? – вона вчепилася в його рукав.

– Встигли, – видихнув Максим. – Не інф.аркт, тяжкий напад стенокардії на фоні найсильнішого стресу. Він по ліки в аптеку пішов, а там… Загалом, зараз стабільний. Спить під крап.ельницею.

Олена сповзла по стіні, закривши обличчя руками. Ридання, які вона стримувала, нарешті прорвалися назовні.

Максим сів поруч, просто поклав руку їй на плече, не ставлячи зайвих запитань. Він не питав, де її чоловік, чому вона одна і чому у неї такий втрачений вигляд.

– Ходімо, – сказав він за десять хвилин. – Я відвезу тебе до батька додому, тобі треба поспати. Я змінюсь о шостій і заїду провідати.

Наступні два тижні перетворилися на круговерть: лікарня, аптека, приготування дієтичних супів, прогулянки у лікарняному парку.

Вадим не дзвонив. Лише одного разу надійшло повідомлення про те, що він подав на розлучення через Дію.

– Лєно, ти через мене з чоловіком посварилася? – винувато питав батько, потихеньку приходячи до тями. – Він же у тебе великий начальник, все у справах…

– Тату, він не начальник. Він просто людина, якій зручніше бути одному, – лагідно відповіла Олена. – А я нарешті вдома.

Максим заходив щовечора. Спочатку «як медпрацівник», потім просто так. Виявилося, що за ці роки він став одним із найкращих кардіологів області, але так і не завів сім’ю. «Все в опер.аційній жив», – жартував він.

Якось увечері, коли вони сиділи на веранді батьківського будинку, Макс запитав:

– Що далі, Олено? Повернешся до своєї столиці? До свого «блискучого майбутнього»?

– У Києві я мала роботу в івент-агенції, де я орала по чотирнадцять годин, щоб оплачувати кредит Вадима за його статусну машину. І квартира, яка належить його матері. Знаєш, Максе… я вперше за сім років відчуваю, що дихаю.

– У нас у центрі не вистачає гарного адміністратора-управлінця, – ніби між іншим, зауважив Максим. – Щоб порядок у документах навести, розібратися з постачальниками. Зарплата не столична, але… натомість люди справжні.

Лєна подивилася на нього. В його очах не було поблажливості чи єхидства, як у Вадима. Була лише спокійна пропозиція партнерства.
***
Через три місяці Олена приїхала до Києва, щоб забрати речі, що залишилися, і підписати папери про поділ майна, якого практично не було.

Вадим чекав її в їхній колишній квартирі. Він виглядав… пом’ятим. Сорочка не першої свіжості, в раковині гора посуду, на столі коробки з-під піци.

– Приїхала все-таки? – він спробував повернути собі колишній зарозумілий тон. – Ну, як там, у селищі? Насолодилася запахом нафталіну?

– Там чудово, Вадиме. Тато одужав, ходить на рибалку. А я працюю.

– Ой, не сміши! Ким? Продавчинею в сільпо? – він реготнув, але в очах майнула злість. – Знаєш, а я ж заступника директора так і не отримав.

– Твоя свекруха всім роздзвонила, що ти втекла до коханця, а на банкеті вирішили, що у нас у родині розвал. Імідж, Олено, ти мені зіпсувала.

– Ні, Вадиме. Ти зіпсував його сам, коли вирішив, що ювілей – важливіший за людське життя. Ключі на тумбочці, як ти й просив.

Вона вийшла з під’їзду, де на неї чекала знайома синя машина. Максим вийшов з автівки, забрав у неї важку сумку та посміхнувся.

– Все?

– Все, Максе. Поїхали додому.

У дзеркалі заднього виду Олена бачила, як Вадим вийшов на балкон, дивлячись їм услід. Він виглядав маленьким, самотнім та зовсім не важливим. За що боровся, недолугий, – на те й напоровся…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!