– Нехай аліменти платять мужики, з якими ти гуляла, – сказав чоловік і випхав нас з дітьми за двері

– Усього два тижні! Вона житиме у нас два тижні! – Женя дивився на мене такими слізними очима, що я просто не могла відмовити.

Мій чоловік, такий рішучий у звичайних справах, перед своєю сестрою Яною ставав м’яким та податливим.

– Ну гаразд… Нехай живе… – видавила я з себе, намагаючись посміхатися.

Якщо чесно, я не була у великому захваті від перспективи, що сестра чоловіка житиме у нас. Це був той випадок, коли людина начебто нічого поганого тобі не зробила, але ти до неї ставишся… з побоюванням.

Знаєте, бувають такі люди, від яких виходить якась дивна, невизначена енергія, яка водночас і притягує й відштовхує. Ось Яна була з таких.
***
Женя вмовляв мене:

– Яна затіяла ремонт у своїй квартирі, покликала якихось «суперфахівців, універсалів», які порадили їй знайти житло на якийсь час, поки йде ремонт.

– А чому вона до матері не їде? – Запитала я, коли трохи заспокоїлася.

– А то ти не знаєш! – Женя похитав головою. – Вони ж, як кішка із собакою. Не уживуться разом. Мама вічно вчить, Яна вічно суперечить.

– А як щодо Микити? Вони що, більше не разом? – Я згадала про її хлопця.

– А ти пам’ятаєш хлопця, який витримував мою сестру довше трьох місяців? – посміхнувся Євген.

– Так з Микитою вони, здається, рік зустрічалися…

– О-о, рекорд! – Протяг Женя з іронією. – Розлучилися вони. Нещодавно мама мені писала. Микита втік, накивавши п’ятами. Не впорався із нею.

Яна, справді, була дуже важкою у стосунках. Вона буквально тиснула всіх своїх чоловіків своєю шаленою харизмою, своєю невгамовною енергією.

Вона була, як вихор, що змітає все на своєму шляху. Але й сама вона із цього приводу ніяк не комплексувала. Навпаки, навіть пишалася своєю незалежністю.

– Та потрібні мені ці дармоїди! Гроші? Я сама більше зароблю! Діти? Та яка з мене мати? А для решти – досить випадкових зв’язків на одну ніч, якось заявила вона мені, і я тоді вразилася її відвертості.

Я дивувалася, як безладно і водночас легко живе моя зовиця. Вона завжди мала гроші, хоча прикладала мінімум зусиль.

Щось десь продасть, з кимось домовиться, і ось уже очолює якийсь проєкт, у якому вона взагалі нічого не тямить.

Якщо проєкт “вистрілює” – вона на коні, якщо близька до провалу, вона забирає всі гроші і йде в захід сонця – поминай, як звали.

Загалом, унікальна людина, яка тепер переїжджала на два тижні до нас. Два тижні, Діана, лише два тижні, повторювала я собі.

Відразу після нашої з Євгеном розмови, вже наступного дня, зовиця з двома величезними спортивними сумками була у нас.

Розташувалася у гостьовій кімнаті, яку ми зазвичай використовували, як кабінет. Я показала їй, що і де у нас лежить, і ми з Женею пішли працювати.

Я, як завжди, відвела дітей в дитячий садок, який був у нас прямо за будинком, і одразу у свій офіс поїхала.

Після роботи мене, як завжди, підвозили колеги. У нас у відділі було заведено, якщо комусь по дорозі, то довозять мене додому.

То Олександр Вікторович – начальник відділу, такий інтелігентний чоловік років п’ятдесяти, то Ваня, мій молодий колега, то Григорій – водій із транспортного відділу. Всім їм було по шляху. А після я виходила біля під’їзду, і йшла до дитячого садка за дітьми.

Того вечора мене, як завжди, підвезли – цього разу Олександр Вікторович. Він такий вихований, начебто з минулого століття. Завжди відчинить двері, подасть руку. Весь такий галантний.

І все це, виявляється, спостерігала у вікно моя зовиця Яна. Я, чесно кажучи, вже й забула, що в нас удома тепер новий постоялець, який, мабуть, від нудьги прилип до вікна. Сходила за дітьми, повернулася додому. І тільки встигла зняти куртку, як вона одразу, з порога:

– Діано, хто він такий?

Я трохи розгубилася. Не одразу зрозуміла, про що вона.

– У сенсі? – питаю.

– Чоловік той, що тебе привіз! Хто це? – Яна стояла, схрестивши руки на грудях, її погляд був сповнений цікавості.

Ага! – подумала я. – Зацікавив, значить!

Першою думкою, що промайнула в голові, було бажання їх звести. Олександр Вікторович уже років зо два, як був у розлученні – чоловік видний, підтягнутий, інтелігентний.

Але слідом прийшло розуміння. Я згадала, з якими гучними скандалами Янка розходилася з усіма своїми чоловіками.

Уявивши, який ураган вона влаштує в житті мого начальника, і чим це потім відгукнеться мені на роботі, я похитала головою. Ні, позбавте.

– А, цей? – я вдала, що тільки зараз зрозуміла, про кого мова. – Це мій начальник, Олександр Вікторович.

– Ну як він?

– У якому сенсі?

– Ну, взагалі, нормальний мужик?

– Ну… так… – невпевнено відповіла я, намагаючись якнайшвидше згорнути розмову. – Начальник, як начальник. Звичайний.

– Все зрозуміло! – кинула Яна, різко розвернулась і пішла на кухню.

Наступного дня мене до під’їзду підвіз Гриша на старенькому фургончику. Варто мені було переступити поріг квартири, як Янка знову влаштувала допит:

– А це хто?

Я поставилася до цього відносно спокійно. Вона жінка вільна, має право цікавитись чоловіками, думала я. Відповідала максимально сухо та односкладно – мені її інтриги на роботі були й дарма непотрібні.

Наступного вечора мене докинув до будинку Ваня, мій колега по відділу – молодий, веселий хлопець. І знову на порозі дежавю: хто такий, що за мужик, як звати…

І ось настала довгоочікувана п’ятниця. Тиждень видався божевільним, і коли Олександр Вікторович знову добродушно довіз мене і по-джентльменськи притримав дверцята, я посміхнулася йому.

Забравши дітей із садка, ми весело ввалилися до передпокою. Але замість Яни у дверях квартири на мене чекав чоловік.

Женя стояв посеред коридору, блідий, і важко дихав. Очі його були налиті кров’ю.

– Ти що, курка, зовсім страх втратила? – Накинувся на мене він, тільки-но я встигла зачинити за собою двері. Він навіть не помітив, що зі мною були діти.

– Що трапилося? – спитала я, а всередині все стиснулося від поганого передчуття.

– Що трапилося? Це я маю у тебе запитати, що трапилося! Давно ти від мене з іншими чоловіками гуляєш?

– У сенсі – гуляю? Женю! Ти з глузду з’їхав?

– Та хто ж його знає! Раз привів у будинок таку ш… Мабуть, так, я божевільний!

– Мамо, мені страшно… – запхикав молодший, притискаючись до моєї ноги.

– Діти, йдіть в дитячу, ввімкніть мультики, ми зараз із татом поговоримо, – я підштовхнула дітей до кімнати.

Коли двері в їхню кімнату зачинилися, я повернулася до чоловіка. Женя був весь на нервах. Він ніколи не був агресивним, але зараз я відчувала, що він ось-ось почне все трощити або, що ще гірше, розпускатиме руки.

– Женю, давай поговоримо спокійно. Будь ласка. Це Яна тебе накрутила?

– До чого тут Яна? – заревів він, помчавши у вітальню і стукнувши кулаком по столу. – Я сам щойно побачив у вікно!

Я дивилася на нього і розуміла, що він бреше. Ну гаразд, сьогодні він міг побачити Олександра Вікторовича. Але ж він ясно сказав: «з мужиками», у множині.

Тобто Янка, ця змія, піднесла йому так, ніби мене щодня привозять різні коханці, а я з ними фліртую на очах усього двору.

От гадина! А я дійсно ніколи не розповідала чоловікові, як добираюся до будинку. Навіщо? Ну раз підвезли, ну два, не щодня ж.

– Все, збирай речі! – кричав Женя, жбурляючи в мене сумку, що потрапила йому під руку. – Бачити тебе більше не хочу! Забирайся з моєї квартири!

– Євгене! Прокинься! А як же наші діти? – з моїх очей ринули сльози.

– І їх забирай! Звідки мені знати: може вони взагалі не мої! Нагуляла, поки я горбатив?!

– Женю, ти що таке кажеш? Ти у своєму розумі?!

– Забирай, говорю! І про аліменти навіть не заїкайся! Нехай їх тобі мужики платять, із якими ти їх нагуляла!

Сперечатись, доводити щось людині в стані абсолютного божевілля було марно. Ридаючи, я закидала у сумку дитячі речі, документи. Покликала наляканих дітей.

Коли йшла, притискаючи їх до себе, Женя з такою силою зачинив за нами двері, що, здавалося, посипалась штукатурка. Вигнав, як собак надвір.

Ми поїхали до моєї мами. Скільки потім я не намагалася поговорити з Євгеном, скільки не дзвонила, коли він охолов – усе було марно.

Він заблокував мене всюди й навіть слухати не став. На славу постаралася зовиця. Дякую їй величезне!

За кілька місяців нас розвели. Ось так стороння, глибоко нещасна і цинічна людина, яка сама в цьому житті щастя не побудувала, в одну мить, заради забави та заздрощів, зруйнувала чужу родину.

І найстрашніше, що мій чоловік дозволив їй це зробити. Ну що ж, – не дарма кажуть, що шляхи господні не звідані, – кожен отримає за справи свої! та й закон бумеранга ще ніхто не скасовував…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!