-Мамо, ти куди зібралася? – Поліна зайшла в коридор і з подивом дивилася на матір. – Це що за маскарад?

-Мамо, ти куди зібралася? – Поліна зайшла в коридор і з подивом дивилася на матір. – Це що за маскарад?

Лариса дивилася в дзеркало і акуратно фарбувала вії тушшю. Ось, начебто акуратно. Так тепер помада. Ця блякла, ця темна, а ця вся – червона з легким перламутром. Отже, останній штрих і все готове!

-В ресторан зібралася, а що? – Лариса не відводила очі від дзеркала.

-Та ти що! Ти ж мені обіцяла з Юлею посидіти! – Поліна аж застигла від обурення.

-Так, а тепер згадаймо, як саме я тобі обіцяла. Я сказала так: якщо у мене буде настрій і не буде планів, то я посиджу. І взагалі, я сказала, щоб ти заздалегідь мені зателефонувала! Але ти не зробила жодного дзвінка, тому я і зібралася в ресторан з дівками!

-В ресторан, з дівками? – дочка застигла від здивування. – І ця жінка ще зветься бабусю! Пʼятдесят на носі, а досі молодитись! Соромно вже має бути!

-За що? – строго запитала Лариса. – Ти думаєш, що в п’ятдесят років жінки вже старі? Це я від твоїх претензій скоро постарію! Давай, іди назад і дай мені пройти.

Поліна дивилася як мама одягається у коридорі: короткі півчобітки на каблучці, шкіряна курточка, та й джинси вже натягла в обтяжку! Фігура в неї, звичайно, що треба, але не в її роки!

Дочка дивилася і бурчала на матір за її зовнішній вигляд.

-Послухай, дорогенька, ось я виглядаю чудово у свої роки! – сказала Лариса. – А ти, молода дівко, подивись яка стала? Не фарбуєшся, волосся в хвостику, бурчиш! Ось що у вас, молодих мам, за мода така: щойно народила, то треба ходити і за собою не дивитися?! Не соромно? Я так себе не запускала, навіть коли тебе народила!

-Однак це не заважало моєму татусеві піти від тебе до іншої тітки!

-Тому що він нехороша людина! – зробивши паузу, сказала Лариса.

Багато ця Поліна розуміє! Її татко і справді залишив Ларису, але він був справжній марнотратник. Пальці віялом, грошима розкидався, дружки і ресторани.

Любила його Лариса, але гуляка він був ще той! Скільки разів вона заставала свого Іванка з новою коханкою!

Але потім він театрально обіймав дружину, благав вибачити його, купував дорогі речі, а потім знову брався за старе!

Зрештою Іван сказав:

-Пробач, Лариса, мене вже не змінити, я гультяй, а щоб ти не переживала – йду від тебе, розлучаюся і залишаю вам з донькою цю квартиру.

Поліні на той час навіть року не виповнилося ще.

Де він тепер – невідомо! Ніби його забрала мати, яку Лариса навіть не бачила, відвезла до себе в село.

Лариса дуже переживала розлучення – мало того, що вона ще любила Івана, так ще й фінансування припинилося! Її забули всі – навіть дружки Івана, а як про братерство говорили і про взаємодопомогу один одному!

Хоча Лариса сама винна – вискочила заміж юною дівчиною з професією швачки. Кому вона тепер потрібна? Мама ще працює, тата нема, допомоги чекати нема звідки.

Ну, нічого, витягла. Продала подароване Іваном золото, працювала в ательє, потім відкрила своє ательє з пошиття, навіть помічницю собі взяла.

-Так, мені треба таксі викликати, все, мені ніколи, дівки чекають вже!

-Мама! Ти така перед сусідами вийдеш? Не соромно тобі? Ти вже бабуся, тому й поводься так, як належить бабусі!

-Мамо, ну можеш сьогодні не ходити в ресторан? У тебе ж обов’язки молодій сім’ї треба допомагати. Моя бабуся дуже старенька, на неї дитину не залишити. Свекруха живе далеко. А ми так хочемо сходити у кіно!

-Послухай, дівчинко, якщо ви з Борькою вирішили народжувати, треба було думати, як потім з дитиною своє дозвілля проводити.

Я з дня твого народження одна була, мамі тебе не підсовувала, а як Іван пішов від мене, так крутилася, що особистого життя не було!

Не розраховуйте на мене, я візьму Юльку тільки коли сама вважатиму за потрібне з нею побути!

Зважай – я молода пані, і ти зрозумієш це тоді, коли сама станеш жінкою мого віку! Я не буду вам бабцею в хусточці, яка тільки й робить, що сидить з дітьми! Все, йдіть гуляти з Юлькою, таксі вже під’їхало, мені пора!

Лариса поїхала, а Поліна йшла додому, бурчала і щиро не розуміла:

-До чого тут якась хусточка?! Мама що – зовсім уже, чи що?!..