– Мамо, ти сьогодні ввечері вдома будеш? -Зателефонував Надії Вікторівні син Віталій.
– Вдома. А що сталося, синку?
– Нічого страшного, мамо. Просто треба поговорити. Я заїду до тебе після роботи, – відповів він.
Дзвінок від сина був несподіваним. Вони останнім часом спілкувалися рідко. А сам він дзвонив ще рідше – зазвичай мати цікавилася, як у нього справи.
Віталій відповідав скупо, відбувався черговими фразами, намагався якнайшвидше закінчити розмову.
Іноді Надії Вікторівні було прикро, але частіше вона намагалася знайти йому виправдання. І знаходила.
Віталій був дуже зайнятий, бо нещодавно його підвищили й він повністю поринув у роботу, навіть у вихідні не вдавалося викроїти вільний час, щоб відвідати матір.
– Звичайно, зайняті вони, – посміхалася сусідка Ірина Федорівна. – Просто взяти з тебе більше нема чого, от і не з’являються.
– З того часу, як тебе з трикімнатної в центрі сюди переселили, ти часто сина з невісткою бачила? Пару разів, коли онуків привозили, щоб ти з ними няньчилась, поки Віталій із Ларисою на турбазі відпочивали.
Надія Вікторівна й сама помітила, що після того, як вона пішла на поступки, та дозволила продати свою трикімнатну квартиру, в якій прожила майже сорок років, син почав приїжджати до неї набагато рідше.
Внаслідок цього продажу вона опинилася тут – на околиці, у старому двоповерховому будинку післявоєнної споруди.
А на решту грошей, та невеликої позики в банку, син із невісткою купили собі квартиру в новобудові – з великою кухнею-вітальнею та двома спальнями.
І ось сьогодні Віталій хоче про щось поговорити. Хоча він сказав, що нічого страшного не сталося, у Надії Вікторівни чомусь стало тривожно на серці.
Вона весь день до самого вечора не могла заспокоїтись – все думала про те, які новини повідомить син.
Віталій приїхав до сьомої години. Він був трохи скований і розгублений. І явно не знав, як розпочати розмову.
– Мамо, я хотів з тобою поговорити про дачу.
– А що не так із дачею? – Запитала вона.
– Загалом ми з Ларисою хочемо збудувати там будинок. Такий, щоб можна було жити й влітку, і взимку.
– Гарна ідея. Батько твій також хотів це зробити. Та ось не встиг.
Ділянка в шість соток дісталася Надії Вікторівні від батьків. Олексій Якович – її чоловік та батько Віталія – пізніше купив сусідню ділянку саме для того, щоб звести будинок для всієї родини.
Сусідський будиночок був уже не придатний для життя – на нього під час сильної грози впало високе старе дерево, і господарі-пенсіонери позбулися ділянки.
Олексій Якович встиг лише розчистити місце для будівництва, а відколи його не стало, ніхто цим більше не займався.
І ось син вирішив зробити те, що не зміг зробити батько.
– Я не проти – будуйте, – сказала мати.
– Розумієш, мамо, тут така річ: у мене грошей на будівництво нема. Нам із Ларисою обіцяв допомогти її батько – у нього, ти ж знаєш, невелика будівельна фірма.
– Дуже добре.
– Але Геннадій Маркович згоден вкладатися в цю справу тільки в тому випадку, якщо всю землю – обидві ділянки – буде оформлено на нас з Ларисою в рівних частках, – сказав син.
– І що ти пропонуєш? – Запитала Надія Вікторівна.
– Було б добре, щоб ти оформила на нас дарчу. Причому зробити це треба швидше. Вже березень. Поки проєкт виберемо, поки закуплять матеріали, а в травні вже треба починати будувати, – додав Віталій.
Надія Вікторівна мовчала.
– Мені треба подумати, – сказала вона нарешті.
– Мамо, а що тут думати? Ти ж давно там нічого, крім квітів, п’яти рядків картоплі, та грядки цибулі, не садиш. Тобі важко розробляти таку велику ділянку.
– А скільки сил ти витрачаєш за літо лише на те, щоб стригти газон! Ти можеш ці ж квіти садити тут, у місті – на клумбі біля під’їзду, чи на підвіконнях.
– Так, у мене немає городу, але я там відпочиваю, – сказала Надія Вікторівна, – а ще я доглядаю ягідні кущі, збираю ягоди й варю варення. І мені подобається так проводити час. А ви хочете позбавити мене всього того, до чого я звикла.
– Добре, подумай. Тільки недовго, – погодився син.
Але довго думати їй не дали.
Вже за тиждень син знову зателефонував матері та сказав, що в суботу вони збираються на сімейний обід, під час якого хочуть обговорити будівництво. Її також запросили.
Невістка зустріла Надію Вікторівну ввічливо, але сухо. Якби хтось поцікавився, які між ними стосунки, то було б правильним сказати, що стосунків жодних не було.
Попри те, що квартира, в якій жила молода сім’я, була на дві третини куплена на гроші свекрухи, Лариса жодного разу не подякувала Надії Вікторівні. Вони й в гостях один в одного бували від сили двічі на рік.
І ось зараз, коли від Надії Вікторівни потрібно оформити дарчу на майно вартістю близько мільйона, Лариса навіть не посміхнулася, відчинивши їй двері.
Ділова розмова почалася відразу після обіду. Батько Лариси розклав на столі план ділянки, і Надія Вікторівна побачила, що маленького будиночка, в якому вона жила зі своїми батьками, на цьому плані немає.
– А де мій будинок? – Запитала вона.
– Його приберуть, – відповів Геннадій Маркович. – Тут буде рекреаційна зона.
– А чому її не можна зробити в іншому місці? – поцікавилася жінка.
– Дорога Надія Вікторівно, у нас уже все розплановано. Іншого місця немає. Дивіться: це будинок, поруч альтанка та мангальна зона, далі – дитячий майданчик.
– Зліва – лазня та господарчий блок, а праворуч – два машинні місця під дахом. Ми ледве знайшли місце для двох клумб, – відповів Геннадій Маркович.
– Ну, що, Надюша, тобі подобається? – Запитала Надію Вікторівну Єлизавета Федорівна – мати Лариси. – Погоджуйся. У нашому віці робота на дачі не є корисною. Хіба тобі, пенсіонерці, під силу обробити всю цю землю?
– Лізо, мені всього п’ятдесят шість, і на пенсію я вийшла, бо працювала на хімічному виробництві. Звичайно, город у десять соток я, можливо, не потягну, але тримати в порядку газон мені під силу.
– Я чудово справляюся з тримером. Геннадію Марковичу, а скільки коштує вся ділянка в нинішньому стані?
– У межах мільйона, – відповів той.
– Мамо, ми ж говоримо про дарчу! – вигукнув Віталій.
– Синку, ми говоримо про моє майно. Я вже продала свою трикімнатну, щоб вам купити квартиру, але не бачу підстав дарувати землю.
– Може, поговоримо хоча б про частковий викуп, чи оформимо договір спільного користування? – запропонувала Надія Вікторівна.
– А хіба Віталію у спадок після батька нічого не лишилося? – Запитала Лариса.
– Ні, люба. У нашій сім’ї все майно оформлялося лише на мене. За домовленістю, Віталій отримав батькову машину, – відповіла їй свекруха.
– Добре. Коли ви дасте остаточну відповідь? – Запитав її Геннадій Маркович.
– Думаю, що за два тижні, – сказала вона. – А ви таки подумайте про те, що я запропонувала.
Увечері їй зателефонував син:
– Мамо, які мільйони, який викуп? Ти що, збираєшся зі свого сина та своїх онуків гроші брати? Тобі не соромно?
– Віталю, а тобі було не соромно, коли ти свою маму запхав у будинок, який ще полонені німці після війни збудували? Я живу тут, як у катакомбах – на мене стіни тиснуть.
– І до речі, твій тесть обдурив мене – наша ділянка коштує вдвічі більше. Тож ти дивися там, вуха не розвішуй, а то й без квартири можеш залишитися.
Наступного дня Надія Вікторівна зайнялася продажем ділянки. До цього кроку її підштовхнуло щось, про що вона не стала говорити синові.
Після обіду, коли прибирали посуд, вона вийшла до вбиральні, і випадково почула, як Лариса сказала матері:
– І нехай вона не розраховує, що буде, як раніше, на дачі ціле літо стирчати. Я туди її не пущу.
Протягом двох тижнів Віталій дзвонив матері кілька разів – квапив її із рішенням. А коли Надія Вікторівна повідомила сина, що продала дачу, він кинув слухавку.
Вона щось таке й передбачала, тож не здивувалася.
Так, їй було шкода свою дачу, але вона зрозуміла, що їй не дадуть спокою, а миру в сім’ї все одно не буде. Тому вирішила продати її, та купити собі гарну квартиру.
Покупці знайшлися досить швидко – поруч із дачею протікала річка, неподалік був ліс.
А за місяць Надія Вікторівна вже розставляла меблі у своїй двокімнатній квартирі. Вона була не нова, але відремонтована і розташовувалась у хорошому районі: недалеко був парк, у якому Надія Вікторівна гуляла майже щодня.
А Віталій зателефонував матері лише восени – попросив посидіти кілька днів з онукою. Надія Вікторівна погодилася, бо як не крути – рідня.
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
