Вже деякий час молодша сестра доводить маму до сліз. Найдобрішу, найчутливішу на світі людину, завжди готовою прийти на допомогу за першим покликом! Я взагалі не розумію, як таке можливо. Вона ж і її мати теж. А сестра ніби не розуміє таких простих речей, пре на матір зі своїм негативом!
Нашого тата не стало кілька років тому, і мама потім більше ні з ким не зустрічалася. Тата ніяк не могла забути. Не складалися в неї інші стосунки. Одна нас із сестрою виховувала.
– Мені так краще, – тихо казала вона, – Навіщо до когось ще звикати?
Ми з сестрою після школи поїхали зі свого містечка. Я вступила до райцентру до училища, а сестра через три роки до Києва поїхала. Потім я повернулася, на роботу влаштувалася, одразу в рідному містечку вийшла заміж. Сестра у Києві осіла. Вивчилася, знайшла собі хлопця з квартирою і теж зіграла весілля. Потім приїжджала кілька разів на рік, та й ми до неї періодично моталися.
Мама думала я поживу у неї, навіть разом із моїм чоловіком мене до себе кликала, але я за час навчання звикла до самостійності. Якось неправильно це, коли дві господині на одній кухні. Та і взагалі спільний побут не завжди зближує.
Ми з чоловіком винайняли житло неподалік мами. Дітей заводити не поспішали. Спочатку хотіли грошей накопичити, свою квартиру придбати, для себе пожити теж було б непогано.
Сестра, навпаки, незабаром була вже в положенні та поспішила повідомити нам цю приголомшливу новину. Я, звичайно, зраділа, а щастя мами межі не було. Дня не проходило, щоб вона не обговорювала зі мною особисто або телефоном про стан сестри. Сестра теж дзвонила, я її вітала, хвилювалася за неї.
Після появи дочки, яку назвали Аліною, мама поїхала до Києва, допомагати сестрі з дитиною. Думала на місяць чи близько того. Перед від’їздом вона вся світилася, а повернулася чорніша хмари, дуже скоро.
– Недобре у них там, – сказала вона мені після повернення, – Негаразд. Лаються з будь-якого приводу, говорять і ніби не чують один одного. Дитина плаче весь час. Думала, це я винна, впала до них на голову, але ні. Твоя сестра чоловіка за очі брудними словами поливає, він мені на неї скаржиться. Навіть ніяково якось. Важко перебувати поряд із ними. Тому й поїхала. Думаю, вони розбігатися будуть, не зараз, так через рік. Тільки дитину шкода.
Я ще вагалася. Дитину все ж таки народили, і сестра про розлучення навіть не заїкалася мені ніколи. Ну буває – пологи, нерви, зміни в житті, може з грошима якесь напруження. Звикнуть до нових обставин життя, прилаштуються один до одного.
Я маму заспокоювала. Потім наче справді все налагодилося. Сестра весела дзвонила.
Однак мамине чуття не підвело. Сестра розлучилася за три роки. Вона з’явилася в маминій квартирі з речами та дитиною, зовсім розбита, у сльозах. Як тут мамі не прийняти її? Тим більше, що єдина онука раптом виявилася зовсім поруч.
Сестра почала отримувати від чоловіка хороші аліменти, незабаром змогла з’їхати від мами на орендовану квартиру, знайшла пристойний садок для Аліни, сама влаштувалася на роботу.
Ось тепер переходжу до найголовнішого. Аліна подорослішала, пішла до школи, і сестра вважала, що настав час подумати про власне щастя. В неї з’явився хтось, із ким вона проводила час. Потім почала кликати залицяльника до себе додому, у такі дні підкидаючи Аліну до бабусі або, рідше, до мене. Мама тільки щаслива була бути з онукою, тим більше дівчинка розумна росла, слухняна.
Все було добре, всі задоволені, але кілька днів тому мама підібрала біля будинку покинутого хворого кошеня. Пухнаста лапочка, зовсім мила нещасна істота. Мама його вилікувала, хотіла було віддати комусь, але не змогла. Такий гарненький! Та й кошеня звикло до будинку, до мами.
А у племінниці раптом виявилася алергія на шерсть. Нежить, сльози з очей. Сестра тут же насіла на матір, заявила, що тварині не місце біля її дочки, наполягала на тому, щоб кудись її віддати.
– Кому я його тепер віддам? – сумувала мама, – Та й кому такий замориш потрібен?
– Чи не все одно? – Кричала сестра, – Сусідським дітям віддай, у притулок, просто надвір викинь. Невже не розумієш, що шкодиш своїй онучці?
– Ми у відповіді за тих, кого приручили, – зі сльозами на очах відповідала мама, – Підло кидати беззахисну істоту напризволяще! Чи є, мабуть, інший вихід?
– Який ще вихід? З кішкою замість онучки панькатимешся? А Аліна що? Як я її тепер до тебе приведу, коли тут навколо волосся котяче!?
– Та я прибираю все, – шепотіла мама, – Не галасуй так! Чисто у мене. Кошеня в кімнаті, замкнене, побуде, поки Аліна тут. Може й не буде нічого страшного.
– Нічого? Страшного? Та чи знаєш ти… Алергія – це серйозно. Дитина від неї померти може, а ти з цим кошеням носишся немов із писаною торбою.
– Шкода його просто…
– А рідної внучки не шкода, виходить? Як тоді хочеш! Чудово! Можеш взагалі більше до дитини не підходити! Без тебе якось обійдемося.
Мама мені дзвонила потім, вся в сльозах, казала, що сестра пішла не попрощавшись, сказала ноги її та Аліни більше у матері в домі не буде.
– Як же я без Алінки тепер? – Голосила вона, – Ти може подзвони їй! Поговори чи що! Може, придумаємо щось?
Я, чесно кажучи, здивувалася. Як же так? Мати по душевній доброті з онукою сидить, себе не шкодує, аби дочка була задоволена, долю свою влаштовувала ні на що не відволікаючись, а ця невдячна дочка ще умови якісь диктує? Чи можна ж якийсь компроміс знайти? Наприклад, мама могла б гуляти з онучкою де-небудь, щоб Аліна котячу шерсть у квартирі не вдихала. Але тоді, звичайно, про жодні нічні зустрічі моєї сестри не може бути й мови.
Сестра викрутилась якось, і свою загрозу виконала. До матері Аліну вже другий тиждень не приводить. Днями племінниця сама зателефонувала бабусі, просилася до неї, плакала. І мама теж плаче, мені дзвонить, просить поговорити з сестрою, за онукою нудьгує і тиск у неї завжди високий. Просто жах якийсь.
Я сестрі кілька разів дзвонила, соромила її, просила припинити мотати нерви матері. Мені самій уся ця ситуація зовсім не подобається! Скільки це ще може тривати?
– Ну не хоче вона з кошеням розлучатися, так це ж її справа. Вона прив’язалася до нього, навіщо її мучити за це? Дозволь їй з Аліною тільки бачитися, чи в тебе вдома, наприклад, чи в парку.
– Не твоя ця справа, – тут же зло заявила мені сестра, – Ось будуть свої діти, тоді подивимося як заспіваєш! А поки не лізь зі своїми порадами.
І кинула трубку.
Мій чоловік також переживає. Бачить, що через муки за матір, на мені зовсім обличчя нема. Сказав, щоб я не втручалася, чужі поради мало кому допомагають.
А як не втрутитись, коли на маму зовсім дивитись страшно! Адже не тільки мама – Аліна теж страждає від усієї цієї ненормальної ситуації.
