– Марійко, все добре буде. Ти ж жила у дитячому будинку, нічого тебе не зіпсувало. А мені просто дожити у казенній установі, дочка сплатить усе. Не хочу їм заважати. – А їм не соромно? – Сорому у них давно немає, – чомусь сказала свекруха

Після відходу чоловіка Марія залишилася в хаті одна. Діти вже були дорослі, приїжджали з онуками, але в них своє життя, а в неї самотність. У п’ятдесят шість років лишилася одна.

Свекруха зателефонувала увечері.

– Маріє, ти вже вибач, що звертаюсь до тебе. Просила своїх, але у всіх справи. Потрібно порядок навести на цвинтарі. Ти коли поїдеш до Сашка? Можна з тобою?

– У суботу збиралася. Звісно можна. Я подзвоню, а потім заїду.

– Дякую, люба.

Зі свекрухою стосунки у Марії були завжди добрими. Іноді мати чоловіка показувала свій характер, але не Марії, а іншій невістці. У Марії її влаштовувало все.

Іноді й синам діставалося, і дочці, але завжди за справу. До Марії вона не чіплялася, просто підказувала, тихо й ненав’язливо. Машу тоді треба було вчити, боронити.

Молода дівчина, без батьків, без опікунів і родичів, з дитбудинку. У свекрусі вона побачила справжню матір. Навіть називати стала мамою Катею, тільки зверталася на ви.

Згадала свою, завжди неосудну, брудну, з розпухлим обличчям та величезним животом. Мати після чергової гулянки просто не прокинулася. Маші було вісім. Ніхто не згадав про неї.

Усі дізналися, що її матері не стало від директора школи. Дівчинка прийшла і розповіла вчительці про матір. Вона вже знала, що мати пішла із життя. Не було сліз, було звільнення від ганьби.

Саме так вважала Марія. Звичайно, вона не одна така була, у деяких однокласників батьки теж не просихали, тільки ганьбою вважала це лише Марія.

Родичі дівчинку не взяли, побоялися генів. А Маша була навіть рада цьому. Нормальних родичів, в її розумінні, не було. Після дитячого будинку вирішила назавжди забути про своє минуле життя.

Вона вийшла заміж і виїхати далеко від усієї рідні. Чоловік був з іншої області, за тисячу кілометрів. Виїхала і забула минуле. Іноді воно виринає у спогадах, але все вже давно перегоріло і пішло в минуле.

Маша подзвонила свекрусі, домовилися, зустрілися та поїхали.

– Щось ви сумна, мамо Катя.

– На цвинтар же їдемо, веселощі там не до речі.

– Ні, якась ви не така. Що сталося?

– Потім про це, Марійко, потім розповім.

Маші здалося, що свекруха змахнула сльозу. Разом вони упорядкували надгробки і поїхали назад. Свекруха попросила зайти.

– Проходь, чай питимемо. Я спеціально пиріг спекла.

– Мамо Катю, не треба було з випічкою морочитися, вам більше відпочивати треба.

– Відпочину незабаром. Може, вже й не побачимось з тобою. Дім у мене подивися який. Все розвалюється, занапастився будиночок, учора був дощ, от і в кімнаті потекло.

Поки Сашко був живий, то робив, а більше ніхто не хоче. Мені недовго і залишилося, доживу в теплі та затишку. Мені вже пансіонат придивилися. Я й на цвинтар, вважай, прощатися з усіма ходила.

– Пансіонат? Хто придивився?

– Там, як у будинку відпочинку, лікарі поряд, годують, миють, тепло. Як на курорті.

– Ви вважаєте це правильне рішення? А у вас же діти є, онуки. Дочка могла б взяти вас, чи син.

– Донька пансіонат і знайшла. А син? Там він не головний. Не раді мені ніде. Будинок і ділянку продають, а на ці гроші я житиму під наглядом. Там все є, тож усе добре буде. Дочка відвідуватиме.

– Думала довго, але наважилася. Ось тільки відповідь доньці лишилося дати. Не сумно мені, просто замислилась. Попрощалася з усіма, ось і тобі повідомила. Ти мене вибач, якщо колись була не справедлива до тебе.

– Сашко не дозволив би цього! Який пансіонат, де він? Про будинок все ясно, відновленню він не підлягає, але як можна матір здати?

– Марійко, все добре буде. Ти ж жила у дитячому будинку, нічого тебе не зіпсувало. А мені просто дожити у казенній установі, дочка сплатить усе. Не хочу їм заважати.

– А їм не соромно?

– Сорому у них давно немає, – чомусь сказала свекруха, відвернулася і почала прибирати зі столу. – Дякую, що допомогла. Мені б одній не дістатись, та й усе інше…

…Сорому немає. Поки онуки були маленькі та гостювали у бабусі, то Катерина була потрібна. Поки картоплю мішками возили, варення, доки гроші давала.

Марія знала, що свекруха з чоловіком допомагала всім дітям. Могли й помагали. Доньці з квартирою допомогли, синові також.

Маші з Сашком допомагали у будівництві будинку. А тепер виходить, що заслужила свекруха лише сумнівний пансіонат за свої гроші.

За вікном потемніло і загриміло, – гроза. Маша подивилася на не просохлу стелю, на таз на підлозі.

– Мамо Катю, поїхали до мене. Зараз гроза та дощ буде, гримить уже. Знову все капати буде зі стелі. То що за сумка?

– Так я вже збираюся потихеньку, дрібнички мої, документи, найнеобхідніше.

Марія підхопила сумку.

– Пиріг, ми пиріг не доїли.
***
За десять хвилин свекруха вже сиділа на дивані в будинку Марії. За вікном йшла злива, сяяло, гриміло.

– Кімнат багато, діти рідко приїжджають, а якщо й приїдуть, то місця вистачить усім.

– Дякую, дочка все владнає незабаром. Поїду я.

– Ні, якщо немає совісті, то це не лікується. Кімната вільна, житимете тут. Сашко так би й зробив. Наші діти підтримають мене.

– Вони далеко, приїжджають не часто, але вони не так виховані. Вони вас люблять, і якщо ви опинитеся в пансіонаті, то я не знаю, як вони це сприймуть.

– Не хочу нікого стискати, заважати.

– Це не обговорюється, пансіонату не буде!
***
Свекруха залишилася. Виявляється в ту грозу сталося замикання у її будинку. Будинок не згорів, але постраждав.

Ділянку Катерини донька не продала, не знайшлося покупців, а термін довіреності минув. Вона приїжджала до матері, але Катерина нічого не підписувала.

Потім і син згадав, нагадав про ділянку – пустує. А потім вони помітили, що на ділянці будівництво триває. Хтось повідомив. Приїхали з’ясувати.

– Будівництво йде, ділянка продана, а гроші не ваші. Я все витратила. У мене повний пансіон, з медичним обслуговуванням, з їжею, з прогулянками, а ще з турботою та любов’ю. Куди та скільки пішло я звітувати не збираюся!

Катерина прожила у Марії вісім років, пішла із життя майже в дев’яносто. До останнього дня була на своїх ногах, і з головою було все в повному порядку. Марія плакала, мами Каті не стало. Знову згадала дитинство, свою матір, тоді сліз не було. А тут…
***
Діти Катерини приїхали на похорон.

– Треба все відразу вирішити зі спадщиною, – сказала дочка. – Гроші зайвими не бувають.

– Які гроші?

– Маріє, я чудово розумію, у матері в цьому будинку має бути частка. Коли Сашка не стало, їй було призначено обов’язкову частку у спадок від нього. Вона вже була якраз у тому віці, коли їй зобов’язані. Ось тепер ми цю частку хочемо забрати грошима!

– А ще що хочете забрати?

– Мати тоді не віддала, але ми теж маємо право на частину від продажу її ділянки. Ти її гроші отримала, а ти їй навіть не дочка. Віддай гроші!

– Ви багато хочете! Мати Катя відмовилася тоді від обов’язкової частки. Це перше! Друге! Ділянка її була продана, а гроші вона віддала на лікування для зовсім чужої дитини. Усі! Ось документи, вона просто попросила їх зберегти, вважала, що знадобляться.

– Що? У неї божевілля було? А гроші?

– Може й було, але гроші вам не повернуть. Нема грошей!

– Зовсім немає?

– Зовсім. Навіть, якщо шукати, їх немає. Немає обов’язкової частки, немає грошей і совісті у вас немає! Ви матір за життя відвідували через гроші, і, як її не стало, приїхали заради них. Вам час. Тут вас більше чекати ніхто не буде.
***
Марія знову залишилася сама, діти дзвонять, приїжджають частіше. Онуки вже зі своїми сім’ями також іноді приїжджають. Є правнуки, своя родина. Та маму Катю вона не забуває, – бо й досі болить…

Ось так в житті буває! Для рідних дітей – перешкода, для чужих, – кохана матуся!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!