Мати колишнього мого нареченого, біологічного батька моєї дитини пояснює своє небажання брати участь у житті онуки тим, що я дала дочці своє прізвище та по батькові на честь мого діда. Образилася вона. А те, що її син мене на сьомому місяці покинув, хоча найгучніше за всіх кричав, що хоче цієї дитини, це її не стосується.
З Мишком ми зустрічалися близько року, навіть хотіли побратися, але всі плани зруйнувалися, коли тест показав дві смужки. Я тільки-но закінчила університет і влаштувалася працювати. Заводити дитину у мої плани ніяк не входила, але наречений обіцяв, що все буде гаразд, що зможе нас забезпечити всім необхідним та ми одружимося.
Я наполягала, щоб ми розписалися до появи дитини, але наречений все тягнув і відкладав, йому щось було не так, не виходило. Дійти та подати заяву ми ніяк не могли. Потім стало зрозуміло, що він усіма силами відтягував цей момент.
Мої батьки не захопилися новиною про моє положення, але не лаялися, не докоряли, обіцяли допомагати. Жила я з ними, сподіваючись переїхати до чоловіка після реєстрації шлюбу.
Щоправда, не зовсім розуміла, куди ми підемо. Мій наречений теж жив із мамою, йти до якої мені не дуже хотілося. Не саме до неї, а взагалі хотілося жити вдвох із чоловіком.
Мишко обіцяв, що зараз він здасть щось там на роботі, отримає премію, винайме квартиру, тоді й підемо подавати заяву. Час минав, живіт зростав, а жодних зрушень з боку нареченого та майбутнього татуся навіть не намічалося.
– Перестань постійно ставити мені ті самі питання! Переїдемо, коли переїдемо. І розпишемося тоді ж! Від того, що ти ниєш нічого не зміниться, тільки мене злиш зайвий раз, – почав зриватися на мене Мишко.
А мені ніби вже потрібна була визначеність, час іде. В мене й батьки запитують, що буде далі. Їм теж треба розуміти, чи з’їду я, чи ні, чи буде в мене чоловік, а в дитини батько чи ні.
Мишка мама ще мене лаяла, що я тисну на її сина. Мовляв, не можна так напирати на чоловіка. Він намагається, але моє скиглення збиває йому весь настрій. Ось так, виявляється, я винна.
Наречений зник на моєму сьомому місяці. Написав повідомлення в соцмережах, що я надто на нього тисну, що наша зустріч була помилкою, що він не готовий до такої відповідальності. Написав повідомлення та скрізь мене заблокував, щоб я йому нічого навіть відповісти не змогла.
Не скажу, що земля втекла з-під ніг. Десь у глибині душі я чогось подібного весь час чекала. От і дочекалася. Моя дитина зростатиме без батька. Зате з’явилася певність, стало ясно, що робити далі.
Батьки мене підтримали, в моїй кімнаті зробили перестановку, обладнавши її для малюка. Мишка мама відхрестилась від усього з фразою “ой, я нічого не знаю, розбирайтеся самі, не вплутуйте мене”. Допомоги ні від самого Михайла, ні від його мами не було. На дитину чи моє здоров’я під час виношування їхня родина не витратила ні копійки.
Коли дочка зʼявилася , я записала її на своє прізвище, по батькові дала на честь діда, а в графі батько в неї стоїть прочерк. Ну, тому що за фактом батька у неї немає. Є носій біологічної рідини, що сприяв її появі. Все.
На виписку мама Михайла не прийшла, та я й не чекала, навіть не дзвонила їй, що народила. Але потім здивувала мене дзвінком, у якому висловила невдоволення, що її не покликали подивитися на онучку. Так хотілось сказати, що в неї немає ніякої онучки, але я стримала себе. Раптом у жінки змінилися погляди на світ і вона хоче брати участь у житті дитини.
– Як хоч назвали? – Запитала мама Михайла.
– Світланою? Ну, Світлана Михайлівна звучить добре.
– Світлано Сергіївно, – поправила я.
– Як Сергіївна? Чому це? – обурилася жінка.
Я спокійно пояснила, що ні вона, ні її син у долі дитини не брали участі. Мишко взагалі вже кілька місяців не дає про себе знати. Тому прізвище та по батькові вибирала я. Мишка мама дуже образилася і кинула трубку. Ну, не дуже й хотілося.
Нині доньці пів року. За цей час ні тато, ні бабуся не поцікавилися дитиною. У Михайла, як я знаю, нова дівчина, а його маму ми одного разу зустріли на вулиці. Вона тоді не полінувалася зупинитися і висловити мені ще раз своє невдоволення з приводу по батькові та прізвища дитини.
– З чого б мені прізвище та по батькові вашого сина доньці давати, якщо вона батька ніколи не бачила, та й не побачить, сподіваюся. Він ні копійки на дочку не дає, а на щось претендує? Ну, так нехай спробує сам мені в обличчя це сказати.
– За сина не скажу, не знаю. А от я б онучці допомагала, якби ти їй наше прізвище та по батькові сина дала. А так я допомагати не збираюся, – скинула голову не зовсім бабуся і гордо вийшла.
Мені від їхньої сімейки нічого не треба. Все добре, що я могла взяти – взяла, дочка в мене є, а свою допомогу нехай приберуть собі якомога далі. Ми з дочкою без них проживемо.
