Тепер мама остаточно розставила крапки та стали зрозумілі її пріоритети. Якщо раніше в мене ще зберігалися якісь сумніви, то тепер я точно знаю – у мене сім’ї немає, а мамина родина – це її чоловік, мій вітчим, та його діти.
Звичайно, мені про це словами ніхто не говорив, але слова й не потрібні, коли є такі промовисті дії.
Рідного батька я не пам’ятаю, але судячи з маминих розповідей, це була жахлива людина, і я маю дякувати за те, що його не знаю. З десяти років у мене вже був вітчим, який швидко став для мами взірцем у всьому.
Вона дивилася йому в рот і боялася навіть пискнути щось упоперек його волі.
Вітчим мене ніколи не кривдив, але й любові між нами не склалося. Він вважав за краще звертатися до мене зверхньо, наче він на троні, а я – десь там унизу, і зважати на мою думку зовсім не обов’язково. Навіть безпосередньо спілкуватися зі мною не обов’язково.
Якщо вітчиму було, що сказати з приводу мене, він говорив про це мамі. І називав він мене виключно “дівчинка” та “твоя дочка”.
– Твоя дочка знову гучно поводилась після школи. Дівчинка зовсім не береже одяг, який ми купуємо. Твоя дочка мені нахамила.
Мама одразу підривалася, щоб розібратися із порушницею спокою, тобто зі мною. Вона теж на мене руку не підіймала, але нудно втовкмачувала в голову, що тата треба слухати, тата треба поважати, тата не треба засмучувати.
Коли я казала, що в мене немає тата, тільки вітчим, вона змінювалась в обличчі та шипіла, що я невдячна погань, вся у свого тата.
– Тебе годують, тебе одягають, тобі дають дах над головою. Навчися бути вдячною!
А я не розуміла, за що маю дякувати. Через те, що мене народили? Так я начебто цього не просила.
За те, що вітчима мати мені знайшла? І про це я також не просила.
Після його появи моє життя не стало кращим і райдужнішим. Я ставила мамі ці запитання, але у відповідь отримувала лише нищівний погляд.
Після школи я не вступила до університету. Тобто вступила на платне відділення, але платити за мене ніхто не збирався. Довелося тимчасово розпрощатися з мрією про вищу освіту та йти працювати.
– Тебе вчити ніхто не зобов’язаний. Ми з батьком дали тобі все, що мали дати, хоча ти навряд чи зможеш це оцінити, – прокоментувала тоді мама.
Я мовчала. А який сенс сперечатися?
Мені було дев’ятнадцять років, коли мама сказала, що я засиділася вдома. За її словами, вона все чекала, коли я сама зрозумію, що зловживаю їх із вітчимом терпінням, але не дочекалася. Тож вирішила зі мною поговорити.
– Ти вже доросла, давай вилітай з батьківського гнізда. Ми зрештою ще не старі, ще собі пожити хочеться.
– Я вам чимось заважаю? Живіть собі на втіху, – здивувалася я. Мене вдома майже не буває. Я то на роботі, то десь із друзями, то у справах мотаюся. Додому я приїжджаю лише спати.
Мама сказала, що заважаю. Мабуть, фактом своєї присутності у квартирі заважаю. Тому що як тільки я влаштувалася на роботу мені відразу сказали, що я маю платити свою частину комуналки та скидатися на продукти.
– Я, може, у твоїй кімнаті хочу спальню собі з чоловіком зробити, а вітальню залишити виключно вітальнею. І взагалі, дорослі діти повинні жити окремо, так усім краще буде.
За тиждень я вже з’їхала, тепер п’ять років живу окремо. Щоправда, поки доводиться блукати по орендованих квартирах, накопичити на іпотеку не виходить. І зарплата невелика, і потреби якісь термінові завжди виникають.
Мама ж, яка мені зрідка дзвонить, каже, що труднощі загартовують характер. Їй, яка живе у спадковій квартирі своїх батьків, про труднощі відомо, ага звісно.
З мамою я майже і не спілкуюся, але причиною цьому став не мій переїзд, а те, що вже п’ять років на моєму місці живе син вітчима, який приїхав приблизно через місяць після того, як мама мене виставила.
Хлопець всього на два роки молодший за мене. Але це не заважає йому жити у квартирі моєї мами, і займати кімнату, яку вона готувала собі під спальню.
Коли він тільки переїхав, ми з мамою ще підтримували якусь подібність до спілкування, тому про його прибуття я дізналася.
– Він поживе у нас місяць-другий, доки не влаштується на роботу, – говорила тоді мама.
Через три місяці він все ще жив у моєї мами, хоча вже працював.
– Йому треба озирнутися в новому місті, звикнути. Потім він піде на окрему квартиру, – заявила мені мати.
Стало дуже цікаво, скільки це триватиме. Мене вона виставила в найкоротші терміни, хоча я їй рідна дочка, а тут невідомий дорослий хлопець.
Хлопець не з’їхав й через пів року, ні через рік. Мама навіть привід вигадувати не стала, просто заявила, що не зобов’язана переді мною звітувати, це її квартира, і їй вирішувати, хто там житиме.
Мені стало зрозуміло. Нещодавно мама дзвонила з радісною новиною – вона стане бабусею, а син вітчима одружується.
Навіть не треба гадати, куди він приведе свою молоду дружину жити. Мені вже навіть не боляче.
Так, мати проміняла мене на чужого хлопця, сина вітчима, тепер це її сім’я. Ось, бабусею стати готується.
Я з нею підтримувала якийсь зв’язок, але тепер не бачу сенсу. А навіщо?
Мені здається, що якщо я зміню номер, вона кілька разів подзвонить, а потім забуде, у неї ж сімейний клопіт – чоловік, син, весілля на носі, бабусею стане.
Я хочу переїхати в інше місто і припинити спілкування з нею. Тому що все повз мене проходить, а от якщо почнуться проблеми, то про мене швидко згадають.
Не хочу. Нехай собі живуть у своєму чудовому світі, але без мене.
