Мені боляче визнавати це, але я виростила морально не здорову людину, яка може підняти руку на жінку. Пішов стопами батька, хоча колись завзято засуджував вчинки тата.
Мабуть, гени пальцем не розмажеш. Хоча я дуже сподівалася, що син згадає те, що діялося в нашій родині, і ніколи не повторить цього.
Я розлучилася з чоловіком, коли синові вже було дев’ять років. Дорослий достатньо, щоб пам’ятати, через який жах довелося пройти. Я впевнена, що він пам’ятає.
Чоловік не одразу почав підіймати руку мене. Перші пару років ми прожили нормально, потім з’явився син, ситуація в сім’ї стала більш нервовою, чоловік почав дозволяти собі підвищувати на мене голос, але руку не підіймав.
Я вийшла з декрету, але буквально на рік, бо знову була в положені. Я ніби відчувала, що це виношування не принесе нічого доброго.
Чоловік, коли дізнався, заявив, що дитина з’явиться на світ і крапка. Ніякі мої аргументи не слухав, а коли я сказала, що думаю про аборт, заліпив мені ляпас.
Потім, правда, просив вибачення, стояв на колінах, казав, що більше такого собі ніколи не дозволить, нібито нерви здали. Я повірила, а дарма, початок рукоприкладству було покладено.
Не дарма я думала про те, щоб позбавитися дитини.
Виношування проходило тяжко, донька зʼявилась на світ з вадами. По УЗД все було нормально, а за фактом виявилося погано.
Звичайно, від лікарів нічого не добʼєшся, ніхто нізащо не відповів, все звалили на мене. Написали купу якихось незрозумілих термінів, а висновок один – сама винна, хоча я все робила за їхніми рекомендаціями.
Почалося непроглядне пекло. Чоловік ходив похмуріше хмари, зривався не по ділу і на мене, і на старшу дитину, рукоприкладство тільки посилювалося.
Я не бачила виходу. Куди я піду з двома дітьми, один із яких з обмеженими можливостями? Жити на пенсію дитини? Так би не вижили. Доводилося терпіти.
На розлучення я наважилася, коли не стало дочки. Для свого діагнозу вона прожила дуже довго, але результат все одно був очікуваний. Чоловік на той час розпускав руки постійно.
Синові було вже дев’ять років, я вирішила, що одну дитину я втратила, не хочу втрачати й другу. Чоловік силу переставав контролювати, особливо, коли вип’є.
Я бачила, що син починав батька ненавидіти, все рано чи пізно закінчилося б трагедією. Я вирішила не чекати на це, подала на розлучення і з’їхала від чоловіка.
Було важко, бо в мене тривала перерва у роботі, а роботодавцям було начхати. Довелося починати з позиції прибиральниці та поступово якось пробиватися нагору.
Запаморочливої кар’єри я не зробила, але нам із сином вистачало на оренду квартири, їжу та одяг. Коли не стало моїх батьків, я продала їхню квартиру і купила в іпотеку нам із сином двокімнатну. Синові тоді вже було п’ятнадцять років.
Ми з ним багато розмовляли про батька, про те, як ми жили, чому не пішли раніше. Дивні розмови для дитини, але я вважала, що треба було проговорити.
Пояснювала, що батько бив нас від вседозволеності та від внутрішньої слабкості. Сильному не хочеться бити слабких, це безглуздо. Син присягався, що ніколи не стане таким, як його батько. Я вірила.
Нині синові тридцять два роки, він одружений. Досі я думала, що щасливо. Але нещодавно, в неурочну годину, заїхала до нього і невістки в гості й обімліла.
Їхала від подруги, вона мені дала з собою кілька баночок меду. Я вирішила дорогою завести гостинець синові, попереджати про візит не стала, бо в планах було лише мед передати, засиджуватися у них не збиралася.
Двері мені відчинив син. По його вигляду я зрозуміла, що щось не так. Він був скуйовджений, очі кров’ю налиті, жовна туди-сюди ходили. Побачивши мене на порозі, він розгубився.
Я рішуче зайшла до квартири, мені треба було бачити невістку. Вона вийшла з ванної, видно було, що намагалася змити наслідки істерики.
Губа розбита, щока опухла, помітно, що отримала гарний ляпас. Я думала, що порву сина просто на місці. Сказала невістці, щоб збиралася, поїде зі мною.
Син намагався суперечитися, але я пригрозила викликати поліцію і зробити все, щоб йому мало не здалося. Він мені повірив і не став далі скандалити.
Невістка була в дуже пригніченому стані, я весь вечір відпоювала її чаєм, заспокоювала, розмовляла з нею. Вона спочатку відмовчувалась, а потім її прорвало.
Виявилося, що не вперше на неї син руку підняв. Просто невістці було соромно комусь говорити, адже її привчили не виносити сміття з хати.
Для мене це стало справжнім ударом. Мій син, якого самого били в дитинстві, який бачив, як мене б’ють, сам пішов цією кривою доріжкою!
Невісточку я залишила тимчасово жити в себе, щоб вона прийшла до тями, осмислила своє становище і прийняла рішення. Я не підштовхуватиму її до розлучення, але свою історію розповіла, нехай думає.
А ось із сином у мене немає жодного бажання спілкуватися. Він спробував пояснити, що нерви ні до біса, що дружина сама частково винна, але мені це все слухати було нецікаво.
Якщо не можеш тримати кулаки при собі, б’єш свою дружину, яка не може дати відсіч? Ти не чоловік, та й людина така собі. Це моя думка, яка не зміниться.
Я виростила морально не здорову людину, мені соромно. Але зараз його виховувати вже запізно. Це просто буде на моїй совісті. Сподіваюся, невістка з ним розлучиться і знайде нормального чоловіка.
