Марина була моєю сусідкою по палаті. Дівчинка була на вигляд років вісімнадцяти. Молода мама спритно поводилася зі своєю новонародженою дочкою.
Це був другий день після наших пологів. Народили ми з нею майже в один час, з інтервалом о другій годині. Це були мої другі пологи й в мене теж була дівчинка.
– Світлана, придивіться за моєю Анютою, до мене бабуся прийшла відвідати. – звернулась до мене Марина
– Добре, я наглядаю за нею. Біжи до бабусі.
Маринка щаслива побігла вниз до своєї бабусі. Новоспечена мама нічим не відрізнялася від інших щасливих матусь. Її очі блищали від щастя. Свою доньку Аню вона постійно цілувала, називала ласкаво сонечком. Все було чудово, доки Маріні не подзвонив її наречений.
– Марино, я довго не міг тобі сказати, адже ти була в положенні, боявся тебе засмутити, а зараз я наважився …
– Єгоре, що сталося? – злякано поцікавилася Марина.
– Нам треба розлучитися. Ще три місяці тому я покохав іншу.
– Єгор! — кричала в слухавку Марина. – Що ти таке кажеш? У нас з’явилася донька, а як же наше весілля? Ти ж обіцяв, що в нас скоро буде сім’я? — ридала дівчина.
– Я просто не хотів тебе засмучувати…
Дзвінок обірвався. А разом з ним обірвалося і щастя Марини. Дівчина півдня пролежала, дивлячись у стелю, майже не звертаючи уваги на дочку.
Через деякий час, Марина зателефонувала своїй матері та попросила приїхати. Через годину, Маринка побігла до своєї матері. А хвилин через сорок вона повернулася і зажадала запросити до неї завідувачку.
– Наталя Сергіївно, я відмовляюся від дочки! – Сухо вимовила Марина.
– Що ти таке кажеш? Що сталося? – З подивом поцікавилася лікарка.
– Мені нікуди забирати Аню! Ось і все. Мій колишній наречений від нас відмовився. У нас однокімнатна квартира, в якій ми проживаємо з матір’ю та вітчимом. Там немає місця для дитини. – роз’яснила дівчина.
– Марино, ти потім будеш шкодувати все життя про свій вчинок. Адже це не іграшка. – Спробувала якось відмовити Наталія Сергіївна.
– Я все вирішила. Я не буду самотньою матір’ю! Моє життя тільки почалося! Забирайте дитину звідси та несіть підписувати відмовну!
Наталя Сергіївна та інші лікарі, ще не раз намагалися розмовляти з дівчиною. Але все було марно. Дівчина твердо стояла на своєму. Тим більше й мати Марини була проти того, щоб у їхній квартирі Марина жила з онукою.
Наступного дня Марину виписали. А далі в лікарні трапилося таке: Прийшла бабуся Марини та вимагала віддати їй правнучку.
– Валентина Семенівно, на жаль, але за законом ми не можемо віддати вам дитину. На жаль, ви вже не в тому віці, щоб забезпечити дитині повноцінне виховання. Та й ваша житлоплоща не підходить для проживання малюка.
Валентина Семенівна виявилася єдиною людиною, якій не була байдужа Аня. Вона не раз бігала до своєї доньки та внучки, зі сльозами на очах просила не залишати маленьку Аню. Адже це їхня рідна кров. Але мати, як і сама Марина були холодні та непохитні.
– Тобі, мамо, скільки років? Не сьогодні – завтра покинеш цей світ, а нам що робити? Жити ніде до ладу, отримуємо копійки. Самим ледве вистачає на їжу.
– А давайте, я вам віддам свою кімнату, ви її продасте і розширите житло? – Не вгамувалася Валентина Семенівна.
– А ти де житимеш? – здивувалася Марина з матір’ю.
– Знайду де. Он у будинок для літніх людей піду. – Валентина Семенівна була згодна на все, аби ті забрали Аню.
– Ну все, годі вже дурити. Твоє житло нам дістанеться потім. Тобі треба, ти й забирай її. – холодно відповіла Світлана, мати Марини.
Валентина Семенівна стала щодня чергувати біля лікарні, з надією поговорити з лікарями ще раз. Але всі спроби закінчувалися невтішно.
Тоді я зважилася. Коли чоловік прийшов провідати мене, я почала з ним розмовляти про дитину. Розповіла історію, яку мені передавала медсестра. Тоді ця сім’я багато галасу навела в цьому відділенні.
– Сашко, а що коли ми заберемо Аню до себе? Виховаємо її як рідну. І прабабуся Ані буде щаслива. Буде відвідувати її й піклуватися про неї разом з нами.
Так у нашій родині стало троє дітей. Старший син Максимко, і дві доньки Маша та Аня. А ще в нашому будинку з’явилася бабуся, яка не тільки з Анютою поралася, вона всіх наших діток прийняла як рідних.
Зі своєю сім’єю вона припинила спілкуватися. Коли ми вирішили продати квартиру і купити будинок, Валентина Семенівна теж вирішила продати свою однокімнатну і додала нам на житло. Бабуся тепер живе з нами.
На цей час ми дуже щасливі, тому що придбали двох чудових людей. Нашу Анюту та бабу Валю, які стали нам рідними людьми. Про Марину та її матір ми не розмовляємо. Бог їм суддя.
