Коли Єлизавета зустріла Ігоря сім років тому, вона вже знала: оселя, до якої він переїде, буде її домом, особистою власністю. Не спільною, не «нашою», а саме її. Вона ніколи не робила з цього таємниці, і Ігор, схоже, цілком приймав цей факт.
Батьки передали їй цей будинок не за заповітом, а так, як це буває в українських родинах: ділянку в тихому селищі вони купили, коли Єлизаветі було лише десять.
Довго й поступово будували, додаючи кімната за кімнатою. Коли дім стояв уже готовий, батька не стало. Мама ще пожила там кілька років сама, а потім старша сестра забрала її до себе, бо ставало важко.
Так і вирішили всі разом: оформити будинок на Єлизавету. Без суперечок, по-родинному.
Дім був невеликий, але міцний. Три світлі кімнати, простора кухня з високими стелями, затишна веранда, яку батько сам обшивав вагонкою. Поряд — дванадцять соток землі: старезні яблуні, малинник уздовж паркану, грядки.
У селищі панувала тиша, а до Полтави всього сорок хвилин машиною, та й електричка ходила щогодини. Ігор, до речі, власного житла не мав, жив у Полтаві на орендованій квартирі, мав невдалу спробу взяти іпотеку на однокімнатну ще до їхнього знайомства.
Мати Ігоря, Віра Павлівна, теж мешкала в Полтаві. У неї була гарна двокімнатна квартира на четвертому поверсі: затишний зал, окрема спальня, кухня з виходом на лоджію.
Все поруч: подруги, магазин біля будинку, поліклініка через дорогу. Але Віра Павлівна не пропускала нагоди поскаржитись, що їй, мовляв, самій незатишно, що стіни тиснуть, і так хочеться «живого слова» поруч.
Приблизно за рік після весілля ця тема вперше виринула за чаєм. Віра Павлівна приїхала до них у неділю й почала:
— Лізо, знаєш, як у вас добре? Так вільно, тихо. Не те що в моїй квартирі, де ні зітхнути, ні розвернутися. Цілий тиждень сама, іноді аж вовком вити хочеться.
Єлизавета ввічливо відповіла:
— Приїздіть частіше до нас, Віро Павлівно.
Свекруха відразу заперечила:
— Ну, в гості — це одне. Погостював трохи й поїхав. А от жити тут — це зовсім інша розмова.
Єлизавета спокійно поставила чашку на стіл і пильно подивилася на свекруху.
— Віро Павлівно, у вас же прекрасна квартира. У самому центрі, все під рукою. А в нас тут до Полтави не близько, та й маршрутки не кожних п’ять хвилин ходять.
— Та що там, можна й звикнути, — махнула рукою Віра Павлівна.
— Мені здається, вам усе ж комфортніше в місті, — Єлизавета м’яко, але твердо підсумувала. — Аби в кожного був свій куточок, свій простір — це найголовніше.
Віра Павлівна мовчки відпила чай. Ігор у цей момент порався в саду з поливом і, здавалося, розмови не чув. Або робив вигляд, що не чує.
Того дня свекруха більше не порушувала цю тему. Але через місяць — знову. А ще через два — ще раз.
Кожного разу шукала нові причини: то жалілася на галасливих сусідів зверху, то бідкалась, що ліфт вкотре зламався, то згадувала, як донька подруги взяла свою маму до себе, і як у них тепер усе чудово.
Єлизавета щоразу рішуче, але без скандалів закривала розмову. При матері Ігор мовчав. А вдома, коли дружина запитувала його думку, він лише відмахувався:
— Мама просто побурчить та й годі, — казав він. — Не бери так близько до серця, Лізо.
Єлизавета приймала цю відповідь. Не тому, що цілком вірила, а тому що прямої загрози поки що не було. І доки її не було, сперечатися видавалося безглуздим.
Яна — сусідка через два будинки, молода жінка з двома дітьми — траплялася Єлизаветі то біля криниці, то на вулиці. Особливими подругами вони не були, але завжди тепло віталися й перекидалися кількома словами.
На початку вересня Яна перехопила Єлизавету біля хвіртки.
— Привіт, Лізо. Слухай, твоя свекруха, це ж Віра Павлівна, так?
— Так, вона. А що таке? — здивувалася Єлизавета.
— Та так, просто. Чула, як вона тут із Семеновою розмовляла, — Яна знизала плечима. — Казала, що шафу свою віддає, ще щось… Здається, диван теж. Я просто здивувалася, думала, може, ти знаєш.
— І коли це вона таке казала?
— Дні зо три тому. Вона біля вашої хвіртки стояла, по телефону говорила.
Єлизавета подякувала Яні й попрощалася. Зайшла в будинок, поклала сумку на стілець у коридорі. Шафа. Диван. Семенова, яка жила в сусідньому під’їзді від Віри Павлівни.
Меблі роздаються сусідам. Навіщо роздавати? Може, вона просто оновлює квартиру?
Ігор повернувся з роботи близько сьомої. Єлизавета чекала, поки чоловік повечеряє, не квапила його. Коли Ігор відсунув тарілку, вона запитала:
— Віра Павлівна віддала Семеновій шафу та диван?
Ігор не виказав різкої реакції, лише підвів погляд.
— Звідки ти знаєш?
— Яна розказала. Навіщо вона роздає меблі?
— Та нічого, просто оновлює квартиру, — швидко відповів Ігор. — Хоче нові меблі купити, а старі віддає, щоб хату не захаращувати.
— Нові меблі? — повторила Єлизавета, дивлячись на нього. — На пенсію?
— Ну, може, ми допоможемо, — невпевнено промовив Ігор. — Я ще не знаю точно.
Єлизавета не стала розвивати тему далі. Щось у його поясненнях здавалося їй підозрілим, але надто тихо, без явних проколів. Мало що, люди ж міняють меблі.
Не обов’язково відразу думати про найгірше. Вона обмірковувала це ще два дні, але нічого нового не спливало, і тривога поступово вляглася.
Вже під вечір четверга, коли Єлизавета проходила повз кухню, звідти долинув голос Ігоря. Він розмовляв телефоном, і двері були ледь прочинені.
— Так, Костику, там вже небагато лишилося. Коробки з кухні, та кілька ящиків зі спальні, — почувся голос чоловіка. — Ні, цієї суботи ніяк, давай вже наступної. — Невелика пауза. — Десь об одинадцятій під’їдеш, і все зробимо.
Єлизавета мимоволі зупинилася в коридорі. Костик, або ж Костянтин, був двоюрідним братом Ігоря. У нього була своя вантажна «ҐАЗель», якою він іноді підробляв. Ігор час від часу звертався до нього, коли треба було щось перевезти.
Слова про «коробки з кухні» та «ящики зі спальні» пролунали дивно. І головне — «наступної суботи».
Єлизавета дочекалася, поки Ігор завершить розмову, і зайшла до кухні.
— Хто дзвонив?
— Костик. Справа.
— З якою справою?
Ігор поклав телефон на стіл.
— Лізо, будь ласка, пізніше, я зараз дуже втомлений.
— З якою справою Костянтин приїде наступної суботи зі своєю машиною? — Єлизавета повторила питання.
Чоловік не відповів одразу. Він узяв склянку, налив води, випив. Повільно, ніби навмисно тягнув час, щоб зібратися з думками.
— Допомогти мамі переїхати.
— Переїхати? — перепитала Єлизавета, майже пошепки. — Але куди?
— Лізо… — почав він, але Єлизавета перервала, її голос став твердішим: — Ігоре, куди переїжджає Віра Павлівна?
Чоловік поставив склянку, подивився на дружину.
— Сюди. Я давно мав сказати, просто ніяк не знаходив слушного моменту.
Єлизавета повільно опустилася на стілець. Не тому, що ноги підкосилися, а тому, що їй потрібно було сісти, аби розмова йшла рівно, без зайвих емоцій.
— Ти пообіцяв матері кімнату у моєму будинку, — холодно промовила Єлизавета.
— Ну, але ж ми могли б… У нас цілих три кімнати, одна з них майже порожня.
— Ти пообіцяв їй кімнату. У моєму домі. І без моєї згоди.
— Лізо, вона ж одна, їй важко…
— Ігоре, — Єлизавета спокійно обірвала його слова, — дай відповідь лише на одне питання. Ти колись раніше обговорював це зі мною?
Чоловік мовчав.
— Ти хоч би раз поцікавився, чи я на це згодна?
Знову тиша.
— Отже, ні, ти не питав, — підтвердила Єлизавета. — Просто пообіцяв матері, що вона поселиться у моєму домі. Вона тим часом розпродала всі свої меблі, домовилася з Костянтином про переїзд на суботу. А я про це дізнаюся випадково — від сусідки, а тепер ще й з твоєї розмови по телефону.
— Я збирався тобі все розповісти…
— Коли? Тоді, коли Віра Павлівна вже стояла б на нашому порозі з валізами?
Ігор пройшовся кухнею, зупинився біля вікна.
— Лізо, вона ж не чужа людина. Це моя рідна мати.
— Я чудово знаю, хто вона, — голос Єлизавети звучав спокійно, без єдиного крику, хоча триматися так їй було значно важче, ніж просто перейти на крик. — Але ж цей будинок — мій. Він оформлений особисто на мене, його купили мої батьки. Ти живеш тут, Ігоре, лише тому, що я тебе сюди запросила. Це зовсім не означає, що ти можеш запрошувати сюди ще когось без мого відома.
— Це ж моя родина!
— І я теж твоя родина, — Єлизавета пильно подивилася на чоловіка. — Ти просто взяв і прийняв рішення щодо мого будинку, не сказавши мені й слова. Це не має нічого спільного з родиною. Це просто розпорядження чужим майном.
Ігор відвернувся від вікна.
— То що ти хочеш робити?
— Я хочу, щоб цей переїзд був скасований. Зателефонуй Костянтину, скажи, що його допомога наступної суботи не потрібна. І зателефонуй Вірі Павлівні, поясни їй все.
— Лізо, вона ж вже меблі розпродала! Вона на це розраховує…
— Це її особисте рішення, а не моє, — перебила Єлизавета. — Я нікому нічого не обіцяла. І мене ніхто ні про що не питав.
— Ти просто не бажаєш зрозуміти, — Ігор знову помітно підвищив голос, хоча й не дуже сильно. — Мамі дуже самотньо. Вона вже немолода, у неї тиск стрибає, їй необхідно, щоб хтось був поруч. Ми ж живемо у великому будинку, одна кімната стоїть порожня. Що в цьому такого жахливого?
— Можливо, в самій ситуації немає нічого страшного, — відповіла Єлизавета. — Але жахливо те, як це сталося. Ти просто взяв і вирішив за мене. Ти дав обіцянку від мого імені. Віра Павлівна тим часом розпродала меблі, домовилася про переїзд — і ніхто з вас навіть не вважав за потрібне запитати господиню цього дому.
— Ти називаєш себе господинею? — Ігор вимовив це з особливим відтінком, який Єлизавета одразу вловила — не злість, а скоріше образа. — Ми ж чоловік і дружина.
— Чоловік і дружина — це коли все вирішують разом, — сказала Єлизавета. — А не коли один ставить іншого перед доконаним фактом.
Ігор замовк. За вікном уже стемніло, на ділянці горів ліхтар біля ґанку, кидаючи жовте коло на землю. Десь у селищі гавкав собака.
Єлизавета встала, прибрала тарілки до раковини. Руки рухалися звично, автоматично. Всередині не було злості — радше якесь глибоке виснаження від розмови, яка зайшла зовсім не туди, куди мала б.
— Мама вже зібрала речі. Ти хочеш, щоб я їй відмовив.
— Я хочу, щоб ти пояснив їй, що не мав права обіцяти те, що тобі не належить.
Ігор не відповів.
Єлизавета закрила кран, взяла рушник, витерла руки. Подивилася у вікно на темний сад, на стару яблуню, що чорніла силуетом на тлі ледь світлішого неба. Цю яблуню батько посадив сам, років тридцять тому. Вона щороку давала врожай — небагато, але давала.
— Ігоре, — сказала Єлизавета, не повертаючись, — я не буду сваритися. Але переїзду не буде. Це не обговорюється. Як ти поясниш це мамі — твоя справа. Але вона не в’їде сюди без моєї згоди.
Чоловік не відповів.
Єлизавета повісила рушник на гачок і вийшла з кухні.
У спальні було тихо. Вона лягла, не запалюючи світла, і дивилася у стелю. За стіною чутно було, як Ігор ходить по кухні, потім виходить у коридор, потім чути негучний телефонний голос. Кому він дзвонив — розібрати було неможливо.
Єлизавета лежала в темній спальні, дивлячись у стелю, і в її голові прокручувалися ті самі думки.
Поки Віра Павлівна бідкалася на самотність, поки Ігор відмахувався: «Не бери так близько до серця», десь там, за її спиною, вже давно точилася зовсім інша розмова.
Її, Єлизавети, будинок уже ділили, а її думки ніхто й не збирався питати.
Це був розрахунок, хитромудрий план, як поставити перед доконаним фактом. Роздавали меблі, пакували коробки, але жодна жива душа — ні Ігор, ні його мати — так і не знайшла за потрібне повідомити їй про це. Не забули, ні. Просто чекали, що до того моменту, коли все викриється, відмовляти буде пізно, а скасовувати — незручно.
Їй просто пощастило розгадати їхній задум раніше, ніж він мав спрацювати. Це була єдина втіха, що трохи вгамовувала біль від зради.
Минув тиждень, і настала та сама субота. Єлизавета прокинулась рано, випила каву, пройшлася садом. Вересневий ранок дихав прохолодою, трава була вологою від роси, а останні яблука тихо падали з гілок. Ігор ще спав. Цілий тиждень вони майже не розмовляли, кожен жив зі своїми думками.
Близько десятої Єлизавета зібралася до магазину. Потрібні були продукти на весь тиждень. Вона склала список, взяла сумки й рушила до машини. Ігоря вдома вже не було, його куртки в передпокої теж не виявилося. Поїхав, не сказавши ані слова.
Через півтори години Єлизавета повернулася. Щойно вона в’їхала у ворота, як одразу побачила біля ґанку вантажний бус. Його борти були відчинені.
На землі вже стояли картонні коробки, перев’язані скотчем, ціла купа речей у пакетах, згорнутий килим. Двоє чоловіків несли від машини до дверей щось велике, загорнене в ковдру.
Біля ґанку стояла Віра Павлівна у пальто й хустці, спостерігаючи за розвантаженням із виглядом людини, що повністю контролює процес. Вона видавала вказівки.
— Ось сюди, через веранду заносьте, — говорила Віра Павлівна чоловікам, пильно дивлячись. — Обережніше з кутом, не подряпайте!
Єлизавета зупинила машину, залишивши сумки на задньому сидінні, й вийшла. Вона зробила глибокий вдих.
— Віро Павлівно.
Свекруха обернулася. Обличчя в неї було жвавим, навіть задоволеним — так виглядають люди, які нарешті домоглися свого. Нарешті здійснили давнє бажання.
— Лізонько! — Віра Павлівна зробила крок назустріч, її обличчя світилося. — Яка ти молодець, що вчасно! Якраз допоможеш розставити все. Поки що занесемо до вільної кімнати, а потім вже розберемося, куди що.
— Стійте, — пролунало різко.
Слово вийшло коротким і досить гучним, щоб чоловіки, які несли загорнений предмет, завмерли на місці. Вони повільно опустили його на землю.
— Віро Павлівно, ніхто вам не давав дозволу заносити речі в цей дім.
Свекруха трохи насупилася. Посмішка зникла з її обличчя.
— Ігор дозволив. Він же мій син рідний!
— Ігор тут живе, — спокійно відповіла Єлизавета, хоча в голосі вже відчувалася напруга. — Але дім — мій. — Вона подивилася на вантажників. — Будь ласка, зупиніться поки що.
Чоловіки перезирнулися, мовчки поставили те, що несли, на землю. Один із них — кремезний, років сорока, у робочій куртці — глянув на Єлизавету з нейтральним виразом обличчя, як людина, що просто виконує роботу і не прагне зайвих проблем.
З боку хвіртки з’явився Ігор. Йшов швидко, видно було — чекав десь поруч, приховуючись.
— Лізо, матуся вже тут, речі вже привезли, — почав чоловік, підійшовши ближче. — Ну навіщо нам зараз влаштовувати це?
— Розвертаємося, — сказала Єлизавета абсолютно спокійним, але твердим голосом.
— Що? — Ігор зупинився перед дружиною з таким обличчям, ніби вона заговорила зовсім незнайомою мовою.
— Речі вантажимо назад. Все, що встигли занести — виносимо. Жодного переїзду не буде.
— Лізо, матуся меблі роздала! Квартира майже порожня, — в очах Ігоря з’явився відчай. — Куди їй тепер повертатися?
— Мене це не стосується, Ігоре, — відрізала Єлизавета. — Я не брала участі в таких рішеннях.
— Ну, але все вже сталося! — Ігор підвищив голос, розводячи руками. — Мама зібралася, бус приїхав, речі вже тут. Увійди в її становище!
— Ігоре, — Єлизавета дивилася на чоловіка рівно, без жодної емоції. — Ти намагаєшся поставити мене перед фактом. Саме це ви й планували — щоб усе вже було зроблено, і я не змогла б відмовити. Але це не спрацює.
Віра Павлівна різко зробила крок уперед. Її голос змінився — зникла діловитість, з’явилося щось гостре, майже вимогливе.
— Лізо, я ж літня жінка! Я сама! Мій син рідний тут живе, мій єдиний син! І ти мені забороняєш бути поруч із ним?
— Я не забороняю вам бачитися з сином, — відповіла Єлизавета, не відводячи погляду. — Я забороняю в’їжджати в мій дім без моєї згоди.
— Без згоди! — Віра Павлівна сплеснула руками, наче не вірячи почутому. — Ти себе чуєш? Сім’я — це не прохідний двір! У родині дозволу не питають на кожен крок!
— У родині не приймають рішення про чужий дім за спиною господарки.
— Це й Ігорів дім також! — майже крикнула свекруха.
— Ні, — твердо сказала Єлизавета. — Не Ігорів. Ігор тут живе. Дім оформлений на мене, куплений моїми батьками, за всіма документами це моя особиста власність. Якщо хочете — перевірте.
Віра Павлівна дивилася на невістку з таким виразом, який буває у людей, коли реальність різко відхиляється від сценарію, прокрученого в їхній голові. Настала пауза, наповнена напругою.
— Ігоре! — свекруха роздратовано повернулася до сина. — Ти хоч щось скажеш чи будеш мовчати?
Ігор зробив крок ближче до Єлизавети, його обличчя було блідим.
— Лізо, будь ласка. Мама заради цього все кинула. Меблі роздала, сюди приїхала. Ну невже не можна увійти в її становище хоча б один раз?
— Одне питання, — Єлизавета дивилася чоловікові просто в очі. — Ти хоч раз спитав мене? Хоч єдиний раз — чи потрібне мені все це?
Ігор мовчав. Його погляд ковзав по землі.
— Ось саме.
Єлизавета повернулася до Костика, що стояв біля буса.
— Я господарка цього дому. Дозволу на переїзд я не давала. Прошу завантажити речі назад і відвезти туди, звідки привезли.
Костик подивився на Віру Павлівну, потім на Ігоря, потім знову на Єлизавету. Знизав плечима — не грубо, а радше по-діловому. На його обличчі не було жодної емоції.
— Зрозумів. Хлопці, вантажимо все назад.
Ігор спробував утримати дружину, схопивши її за руку.
— Лізо, ти хоч розумієш, що зараз робиш? — його голос звучав розгублено. — Мама стоїть просто на вулиці. Усі її речі вже тут. Ну куди їй тепер?
Єлизавета вивільнила свою руку, спокійно дивлячись йому в очі.
— Назад, до своєї квартири, — відрізала вона. — Меблі там ще є, не все ж встигли вивезти, так?
Ігор завагався:
— Так, але ж…
— Отже, є куди повертатися, — підсумувала Єлизавета, не давши йому продовжити. Чоловіки вже почали завантажувати коробки назад у бус. Віра Павлівна стояла мовчки, її обличчя змінювалося від відвертого обурення до повної розгубленості.
— Ти безсердечна, — промовила свекруха тихо, але з гіркотою в голосі. — Саме така ти і є. Холодна, безсердечна жінка.
Єлизавета не відчувала ані злості, ані образи. Вона просто стояла на своєму.
— Я жінка, яка захищає свій дім, — спокійно відповіла вона. — Це абсолютно різні речі.
Раптом голос Віри Павлівни злетів, і в ньому відчулася нестримна істерика, майже сльози.
— Ігоре, ти будеш це терпіти?! — крикнула вона. — Вона ж виставляє твою рідну матір! Прямо на вулицю! При всіх!
— Ніхто вас не виставляє на вулицю, Віро Павлівно, — впевнено промовила Єлизавета. — Вас просто везуть додому, до вашої квартири, де ви жили до цього ранку.
Ігор стояв посередині, ніби його розривали на шматки між матір’ю і дружиною. Єлизавета бачила його муки, але не відчувала ані краплі співчуття.
Це ж він сам заварив усю цю кашу. Він дозволив собі ухвалити рішення, на яке не мав жодного права. А тепер стоїть, наче невинна жертва обставин.
Зворотне завантаження тривало швидко. Вантажники мовчки, майже автоматично, підіймали, несли й акуратно складали речі: килим, численні коробки, пакети. Єлизавета помітила, як з-під ковдри, що була загорнена навколо чогось важкого, визирнув торшер.
Віра Павлівна стояла біля буса, не відводячи погляду від того, як її пожитки повертаються на місце. Ігор підійшов до матері, щось тихо їй говорив, але Єлизавета не розчула слів. Свекруха лише хитала головою.
Коли вантажівка була повністю завантажена, водій зачинив задні дверцята й запитально глянув на Віру Павлівну.
— Їдемо?
Свекруха повільно обернулася до Єлизавети. Це був останній погляд, довгий, сповнений невисловлених докорів. Потім вона мовчки сіла в кабіну.
Ігор підійшов до дружини.
— Я поїду з мамою, — повідомив він. — Допоможу їй розвантажитися.
— Добре, — коротко кивнула Єлизавета.
— Ми поговоримо потім.
— Обов’язково, — відповіла вона.
Бус викотився за ворота. Єлизавета ще трохи постояла на ґанку, дивлячись на порожнє подвір’я. На прим’ятій траві залишилися лише кілька слідів від коробок, невеличкі заглибини від чогось важкого.
Нічого надзвичайного. Вона зайшла до будинку, занесла продукти із заднього сидіння авто, розклала їх на полиці. Потім, відчуваючи втому, поставила чайник.
Як з’ясувалося пізніше, Костянтин таки допоміг Вірі Павлівні повернути частину меблів від сусідів: шафу та один стілець вдалося забрати того ж дня.
Пані Семенова виявилася чуйною жінкою. А от диван встигли забрати зовсім чужі люди. Костянтин, звичайно, з’їздив за вказаною адресою, але ті запросили таку ціну, що простіше було відмовитися.
Ігор повернувся вже надвечір. Увійшов до будинку, роззувся, пройшов прямо на кухню. Єлизавета сиділа з книгою біля вікна, чай на столі вже давно охолов.
— Мамі ніде нормально спати, — почав Ігор, сідаючи. — Диван забрали чужі.
— Це наслідки її власних рішень, — відгукнулася Єлизавета, не піднімаючи погляду від сторінок. — Не моїх.
— Ти могла б допомогти.
— Ні, — Єлизавета закрила книгу, кладучи її на коліна. — Ігоре, я не винна в тому, що сталося. Це не я роздавала меблі. Не я викликала вантажівку. І не я планувала чийсь переїзд без згоди господаря будинку.
Чоловік сів за стіл навпроти.
— Вибачся перед мамою.
— Ні.
— Лізо, вона дуже засмучена. Плакала.
— Мені шкода, що їй боляче. Але вибачатися мені немає за що. Я просто захистила свій дім. Якщо хтось і має вибачатися — то це ти. Переді мною.
Ігор дивився на дружину, ніби очікував, що вона зрештою пом’якшиться. Можливо, скаже щось примирливе. Зробить крок назад.
Але Єлизавета не зробила жодного кроку.
Наступні кілька днів Ігор раз у раз повертався до цієї розмови, щоразу заходячи з іншого боку. То казав, що Єлизавета могла б виявити більше гнучкості.
То нагадував, що мама вже немолода й зовсім одна. То запитував, чи одна-єдина кімната справді така висока ціна за спокій у сім’ї.
Єлизавета слухала його, не перебиваючи. А потім відповідала одне й те саме — іншими словами, але суть не змінювалася.
— Ігоре, я готова обговорювати будь-яке рішення щодо нашого дому. Разом. З моєю повною участю. Але не після того, як усе вже вирішили без мене.
— Тобто, в принципі, ти не проти, щоб мама жила поруч?
— Я проти того, щоб хтось розпоряджався моїм будинком без моєї згоди. Це єдина умова. Якщо ти здатен ухвалювати рішення разом зі мною — ми можемо говорити про що завгодно. Якщо ні — нам взагалі немає про що говорити.
На п’ятий день Ігор зібрав сумку.
— Я поїду до мами. Побуду там деякий час.
— Добре, — сказала Єлизавета.
— Подумаю там про все.
— Добре.
— Може, і ти подумаєш.
— Я вже подумала, — відповіла Єлизавета. — Я добре знаю свою позицію.
Ігор постояв біля дверей із сумкою, ніби чекав чогось іще — що вона його зупинить, скаже «не йди», піде на поступки заради збереження ілюзії миру. Не дочекався. Вийшов і грюкнув дверима — не дуже сильно, але цілком відчутно.
Єлизавета дочекалася, поки звук машини зникне за поворотом. Потім пройшла до порожньої кімнати — тієї самої, куди Віра Павлівна планувала занести свої речі.
Кімната була невеликою, світлою — одне вікно на сад, дерев’яна підлога, яку ще батько стелив сам. Стояла тільки стара тумбочка біля стіни, а на ній — припорошена пилом вазочка.
Єлизавета відчинила вікно, впустивши прохолодний вересневий вітер у кімнату. Стояла біля вікна, дозволяючи думкам вільно плисти, дивлячись на сад. Хвилин через п’ять зачинила вікно, відчуваючи, як легше стало на душі, і вийшла.
Через тиждень Єлизавета набрала юриста. Не те щоб вона вже точно вирішила розлучатися, але їй було важливо чітко розуміти свою позицію. Розмова виявилася короткою і надзвичайно ясною: будинок, придбаний до шлюбу і оформлений на одного з подружжя, вважається особистою власністю і поділу не підлягає.
Єлизавета і сама про це добре знала, проте почути це ще раз від сторонньої людини чомусь було необхідно. Це надавало внутрішньої впевненості.
Ігор зателефонував днів через десять. Його голос звучав примирливо, майже лагідно.
— Лізо, я готовий повернутися, — сказав він. — Але мама так образилася. Тобі треба з нею поговорити, помиритися.
— Поговорити — можу, — твердо відповіла Єлизавета. — Але вибачатися я не буду.
— Вона ж чекає на твої вибачення.
— Тоді їй доведеться чекати дуже довго.
У слухавці запала довга пауза.
— Виходить, так? — врешті-решт запитав Ігор. — Це вже остаточно?
— Ігоре, я тобі вже казала: усі рішення стосовно цього будинку ми приймаємо тільки разом, — голос Єлизавети звучав спокійно, але рішуче. — Це не моя забаганка, це умова нашого нормального сімейного життя. Якщо ти згоден на це — повертайся, будемо розмовляти. Якщо ж ні — я не знаю, як ми зможемо жити далі.
Ігор, зрештою, обрав свою матір.
Це сталося не одразу, не з гучними сварками, просто він так і не повернувся додому. Зателефонував ще раз, потім написав повідомлення, де знову обурювався образою мами і тим, що Єлизавета вчинила несправедливо.
Єлизавета відповіла йому коротко і чітко: якщо хочеш обговорити умови — приїжджай, якщо ні — тоді зустрічаємося у юриста.
Процес розлучення тривав кілька місяців. На будинок Ігор не претендував — по-перше, юридично не мав права, а по-друге, треба віддати йому належне, навіть не намагався.
Ділити, по суті, було майже нічого: спільних заощаджень накопичили зовсім трохи, та й машина у кожного була своя, придбана ще до шлюбу. Тож вони просто підписали всі необхідні папери та розійшлися.
Зима того року видалася напрочуд сніжною. Єлизавета самотужки розчищала доріжку від ґанку до воріт — придбала собі добротну лопату і чудово справлялася. Вечорами розпалювала камін у вітальні, читала книги або довго розмовляла телефоном із сестрою чи сусідкою Яною.
Яна якось зайшла на чай — просто так, по-сусідськи. Запитала обережно, як почувається Єлизавета, як їй одній живеться.
— Добре, Яночко, — відповіла Єлизавета, озираючи затишну кімнату. — Дуже тихо.
— І це ти вважаєш за добре? — Яна здивовано підняла брови.
Єлизавета повільно перевела погляд на вікно — сад був укритий пухким снігом, яблуня стояла зовсім гола, але така міцна і стійка.
— Так, — усміхнулася Єлизавета. — Це насправді добре.