Мій батько пішов із сім’ї, коли мені було 5 років. Залишив нас із мамою у боргах, які вона виплачувала все моє дитинство.
Попри це, вона, як справжня мати, все одно підтримувала зв’язок із ним, роблячи все можливе, щоб я спілкувався з батьком. Відверто кажучи, він цього не хотів, тож коли я виріс і зрозумів це, сам припинив контактувати з ним.
Через брак грошей та постійну втому мами, я завжди мріяв стати успішним. Хотів ні чого не потребувати та, нарешті, дати мамі відпочити. І ось, через 30 років, я досяг бажаного. Я власник найуспішнішої будівельної компанії нашого міста.
За весь цей час батько ніколи не цікавився моїм життям. Однак, коли він дізнався про мої успіхи, одразу з’явився на горизонті.
Щиро кажучи, я був здивований. Адже востаннє ми бачилися в дитинстві, коли він купив мені чупа-чупс, сказавши, що це все, чого я вартий. Зараз же батько стояв переді мною немов школяр, який завинив перед вчителем.
– Що тобі потрібно? – поцікавився я.
Він попросив, щоб я вислухав його і пообіцяв, що це не займе в мене багато часу. Мені хотілося зачинити перед ним двері, але щось усередині не давало мені цього зробити.
– Ти маєш п’ять хвилин, – сказав я.
Опустивши погляд, батько важко зітхнув і почав говорити, що розуміє моє ставлення до нього. Він перерахував емоції, які я можу відчувати. Говорив, що сам би так поводився, якби був на моєму місці.
– Можна одразу до справи? Навіщо ти прийшов? – я вже втомився слухати цю маячню.
Батько нарешті відповів, що хотів попросити у мене допомоги. Я навіть не здивувався.
– Я не збираюся тобі допомагати, – я спробував зачинити двері.
Але він завадив мені, попросивши мене бути людиною, адже ми не чужі люди.
– Чужі! Ми з тобою чужі з того дня, як ти кинув нас з мамою, – заперечив я йому зі злістю.
– Та припини, це було багато років тому, невже ти досі злишся? – сказав він.
Чесно, мені хотілося плюнути йому в обличчя, але я наважився тільки послати його якомога далі. Не очікував зустрітися з таким нахабством та безсердечністю. Замість того, щоб просто піти, батько почав розповідати, наскільки бідно він жив усі ці роки.
Він жодного разу не сказав, що шкодує про свій вчинок, але чітко дав зрозуміти, що я зобов’язаний йому, адже він мій батько. Його промова настільки розвеселила мене, що я не зміг стримати сміх.
– А чого ти смієшся? Я п’ять років тебе виховував, а ти зараз мені допомогти не хочеш? У цьому твоя подяка? – сказав батько.
– Подяка? За що мені тобі бути вдячним? За те що покинув нас? – я знову розлютився.
-Може я й покинув, але це не скасовує того факту, що я твій батько, а тому ти повинен мені допомогти. Та й взагалі, я багато не прошу, лише допомагати мені з грошима, тим більше тобі це нічого не варте, – сказав він.
Я був здивований і не міг повірити в те, що через 30 років людина може з’явитися серед білого дня і вказувати мені, що я маю робити, а що ні. Осмисливши все почуте, я сказав лише одне:
– Крім того, щоб ніколи більше тебе не зустрічати, я тобі нічого не винен!
Можливо, в глибині душі я сподівався на возз’єднання з батьком, але ця розмова все розставила на свої місця.
Я не знаю, чи правий я, чи це просто дитяча образа, але на цю мить я ні краплі не шкодую про сказане. І тим більше не вважаю себе зобов’язаним комусь.
