Мій син Артур з’явився у першому шлюбі, який розпався так само швидко, як і був створений.
Попри те, що зі своїм першим чоловіком я перервала усіляке спілкування, а його родичі поливали мене довго брудом, я до божевілля любила свого сина.
Час йшов. Поступово забулися жахи короткого сімейного життя, і я зрозуміла, що мені дуже хочеться простого людського щастя. Знайомитись на вулиці було абсолютно не моїм варіантом. А колектив на роботі, як на зло, складався з одних жінок.
Скажи мені раніше хто-небудь, що в 43 роки я стану постійною гостею на сайтах знайомств, я б розсміялася йому в обличчя. Але життя, як відомо, любить підкидати сюрпризи.
Охочих «ощасливити» жінку з дитиною виявилося не так вже й мало. Присягаючись у вірності та любові, деякі чоловіки просили приїхати до них додому для знайомства. Хтось намагався натякнути, що хоче приїхати до мене. Але я, чесно сказати, боялася, тому відкидала усі варіанти із приїздом у гості.
Вже майже зневірившись у всіх співрозмовниках в інтернеті, я познайомилася з ним – Олександром. Чоловік був небагатослівним, серйозним, і я, чомусь повіривши йому, назвала свій номер телефону, а потім і адресу.
Із сином відбулася серйозна розмова, бо сімнадцять років – це вже цілком свідомий вік. Дізнавшись про моє знайомство з чоловіком, Артур сказав, що я вчинила правильно. Та і йому потрібний старший друг.
Слова сина трохи підбадьорили мене, і я запросила Сашка у гості.
Клопоти на кухні, як ніщо інше, відволікають від думок. Час летить непомітно. Так і я, стоячи біля плити, здригнулася, як у двері подзвонили. Я зрозуміла, що зовсім забула про час і кинулася відчиняти двері.
– Вітаю! – Олександр стояв із розкішним букетом білих лілій.
– Вітаю! – Зніяковіло сказала я.
Артуру Саша дуже сподобався, і син весь день розмовляв з ним про якісь речі, зрозумілі лише чоловікам. Щось питав, розповідав, що його хвилює. Я не впізнавала свою дитину. Колись скромний і мовчазний, зараз він змінився!
Увечері Олександр зібрався додому, і щоб дати нам попрощатися наодинці, син, тактовно вибачившись, пішов гуляти з друзями.
– Засидівся Артур щось! Я вже думав, що й не піде нікуди, – несподівано промовив чоловік.
– Сашо, навіщо ти так? – Мені стало прикро за сина.
– Ну, Іринко, розумієш, коли дві дорослі людини зустрічаються, то погодься, що не для гри в шахи? І це не повинно бути при свідках. Правильно, золотко?
Я дивилася на Олександра і відчула, як в горлі здавило, і це змушує забути про все добре, що казав мені цей чоловік.
– Тобто ти бачив у мені лише ту, хто виявиться легко доступною? – Запитала я.
– Ну не треба так, сонечко, – чоловік простяг до мене руки та спробував обійняти.
– Не треба, Сашко! – Чітко сказала я, розуміючи, що знову помилилася в людині.
– Ну ні так, ні! Ти думаєш, що ніхто більше не згоден на те, щоб просто бути щасливою поряд зі мною? Чи що мені треба було стати на коліно і попросити в Артура твоєї руки? – Голос Олександра став грубим і неприємним. – Добре, зайчику, нічого не треба мені говорити. Зустрілися, побачились. Дякую за обід, до речі!
Очі чоловіка блищали злістю.
– Сашко, дарма ти так, – тільки й змогла сказати я.
На щастя, цей інцидент закінчився для мене нормально. Олександр просто пішов, а згодом заблокував мене у всіх соцмережах.
Артур, розуміючи, що між нами щось сталося, жодного разу не поставив мені жодних запитань.
Нині я з головою пішла в роботу. Хоч мені й важко, але все ж таки це краще, ніж проводити час у порожніх очікуваннях і надіях.
