Нещодавно у моєї невістки був день народження. Дата кругла, тому вони із сином вирішили відзначати у ресторані. Гостей небагато, тільки найближчі, але у хорошому закладі.
Син повідомив про це заздалегідь, тож весь місяць я збирала невістці гроші на подарунок. Поклала конверт і потроху складала туди купюри. Довелося сильно урізатись у витратах, але що вдієш.
Ми із чоловіком на пенсії. З грошима зараз важко. Виплати у нас непогані, проте витрат останнім часом додалося. Справа в тому, що мій чоловік захворів. Все життя він працював на шкідливому виробництві, от і наслідки. Тому більшість грошей йде на його реабілітацію. Адже йому лише 65, хочеться ще повноцінного життя.
Син зараз не може нам допомагати. Він лише кілька років тому одружився, зараз активно вкладається у сім’ю. Його обраниця із забезпеченої сім’ї, тому намагається їм відповідати.
За кілька років зміг відкрити свою крамницю, вже й перший внесок за квартиру зробив. Все сам, нічого у батьків дружини не просив. А ми не просили нічого в нього, адже не до нас йому зараз.
Він і заходить рідко, не дзвонить зовсім. Дуже пишаюся сином, адже він у мене такий молодець. Але й дуже сумую, адже зовсім на нас часу не залишається. Тому мені було приємно, що нас запросили на день народження невістки. А без подарунка йти негарно, тому я почала відкладати.
До призначеної дати у моєму конверті зібралася непогана сума. Принаймні мені так здалося. Я навіть сходила до банку, щоб поміняти на гарну купюру. Ішла на свято щаслива та задоволена собою.
На святі кожен підходив та вітав невістку. Я теж підійшла, сказала добрі слова. Подякувала невістці за те, що вона ощасливила мого синочка. Після цього вручила конверт та пішла до свого місця.
Ще не встигли всі сісти на свої місця, як до мене підійшов син. Він покликав мене у бік. Дивлюся, а в нього мій конверт у руці. Сам син виглядає невдоволено. Коли двері зачинилися, він простягнув мені конверт і сказав:
“Мамо, навіщо ти так мене ганьбиш? Краще б із порожніми руками прийшла, аніж із цими копійками. Цього й на манікюр добрий не вистачить. Теща із тестем подарували тисячу доларів. А це що?”
Я розгубилася і не знала, що сказати. Взяла конверт і одразу пішла додому. Мабуть, на цьому святі мене не так сильно чекали, як я думала. Минув уже тиждень, а син так жодного разу й не подзвонив.
Довго думала я про все це. Може, й справді треба було більше грошей подарувати? Можна було позичити, потім віддавала б потроху. Але й син міг би мене зрозуміти. Він знає, як нам непросто зараз. Навіть не знаю, що й думати.
