Чоловік влаштував бурю у склянці через те, що я наважилася моїй мамі дати грошей на операцію. Взяла я їх із накопичень, які ми робимо на іпотеку.
У нас із чоловіком немає спадкових квартир, тож питанням житла доводиться займатися самостійно. А який тут є вихід? Лише іпотека. Ось на неї ми й збираємо. Умовилися, що дітей поки заводити не будемо, ось купимо квартиру, подивимося на фінансову ситуацію, і там уже вирішимо.
Збираємо ми вже два роки, але хочеться накопичити максимально багато, щоб щомісячний платіж був не захмарним. Поки що нам з натяжкою вистачить на перший внесок на однокімнатну. Але чи є сенс її брати, якщо ми плануємо дітей? Треба одразу мінімум двокімнатну.
Батьки нам допомагати не можуть. У чоловіка тато інвалід, а мати на пенсії. Моя мама поки що працює, але вона наразі сплачує навчання моєї молодшої сестри. Грошей в сім’ї впритул. Ми не надто розраховуємо на чиюсь допомогу, зрештою ми самі працюємо.
Але й допомагати батькам у нас немає можливості. Вони й не просять, справляються самі. Тому в цьому питанні зберігається певний паритет. Все йшло мирно доти, доки я не дала мамі грошей на операцію.
Рік тому мама невдало послизнулася і зламала кісточку. Допомогу їй надали, але щось зрослося неправильно, тож згодом вона почала відчувати біль під час ходьби. Ситуація не покращувалась, чим вона вже тільки не мазала, які пігулки не пила. Ходити ставало дедалі важче.
Місяць тому мамі сказали, що треба робити операцію. Інакше проблему не вирішити. І лікарі радили не зволікати, щоби не було ускладнень. Казали, що й так вже добряче затягнули.
Операцію могли зробити безкоштовно, але зараз у лікарнях дикі черги. Мамі сказали, що вона може розраховувати на березень у кращому разі. У гіршому – кінець літа. Але стільки ходити та кожен крок мучитися – це вже катування якесь.
Був ще варіант зробити платно, але за операцію з усіма обстеженнями слід викласти близько сімдесяти тисяч гривень. Таких грошей у мами не було. Я запропонувала мамі допомогу.
– Ну що ти ходиш і мучишся, ще й незрозуміло, скільки часу пройде, поки ти дочекаєшся цієї операції, – умовляла я її, бо вона не хотіла брати гроші, знаючи нашу фінансову ситуацію.
Зрештою я змогла маму вмовити. Вона сказала, що по можливості мені гроші повертатиме. На тому й вирішили.
Чоловіку я про це не говорила, щоб не підіймати зайвих скандалів. Він дізнався про це сам. Поліз перераховувати заощадження і знайшов нестачу. Почався скандал. Я намагалася пояснити, що така ситуація. Я не на обновки витратила гроші. Але чоловіка не влаштувало пояснення.
– Їй і так зробили б операцію. Могла б і зачекати. Рік ходила – все нормально було, а тут просто кілька місяців не змогла потерпіти!
– Хто знає, що за ці місяці могло б статися? Навіщо ризикувати? До того ж мати обіцяла гроші віддавати, коли буде можливість.
Чоловік фиркнув і заявив, що грошей у моєї мами немає ніколи, віддаватиме по сто гривень до кінця життя.
– Ось у мене батьки вже на пенсії, але з нас жодної копійки не вимагають. А твоя мати ще працює, між іншим!
– Так і вона не просила, я сама запропонувала. Чому вона має мучитися? Їй боляче, ти це розумієш?
Чоловік не розумів. І не хотів розуміти. Я ось впевнена, що якби така гостра потреба у його батьків виникла, він би теж допоміг. А я б слова не сказала, якщо йдеться про життя та здоров’я. Тим більше, що ці гроші нам особливої погоди не роблять. Нам все одно ще збирати й збирати. До того моменту мати гроші вже віддасть.
Лаялися ми страшенно. А я почала замислюватися, чи варто взагалі брати іпотеку з людиною, для якої здоров’я моєї мами взагалі нічого не означає? Може, варто поділити гроші та розійтися, поки не пізно? Чоловік виявив себе не з кращого боку, я від нього такого не очікувала і не знаю, що ще можна від нього чекати.