– Моя дурепа ще й радіє з того, що у них квартира буде. Я їй роз’яснюю, що буде, але не в неї, а в її чоловіка. Вона лише допомагатиме платити. — злиться Антоніна Олексіївна.
– Ну і зять зі сватом, ну молодці! Твоя Женя хоча б розуміє, що їй самій за таких умов ніколи власної квартири не мати? Навряд чоловік захоче потім нормальну іпотеку брати, йому вже буде не треба. Тільки чекати Жені й залишиться, коли ти з чоловіком їй спадок залишиш. А це, погодься, якось некрасиво, ви досить молоді ще. – каже подруга Антоніни.
– Намагалася довести, але хіба закоханій дурепі щось доведеш? — засмучена Антоніна Олексіївна. — Батько їй теж сказав, що треба вимагати оформлення згідно із законом. Сьогодні сім’я, а завтра — пішла до біса. Це ж життя, часто-густо так буває. Весілля треба скасовувати, якщо вже на те пішло, але й батько для неї не авторитет: Вадим сказав, що так краще, мовляв, проценти не переплачуються.
– Ми житимемо, Вадим сказав, а квартира поступово ставатиме нашою, — каже Женя батькам.
– Не Вашої, а його! — але слова батьків Женя вже не чує.
Доньці Антоніни Сергіївни з чоловіком 24 роки, дівчина симпатична, з вищою освітою, з гарною та перспективною роботою. Рік тому Женя познайомилася з 26 річним Вадимом, почався роман, у який дочка занурювалася дедалі глибше.
Спочатку батьки Жені нічого не мали проти кандидатури Вадима: ввічливий, з усіх боків позитивний хлопець. Мама його вдова, батька не стало, коли син ще пішки під стіл ходив. Майбутня свекруха Жені жінка теж інтелігентна, з непоганою посадою, до Жені ставиться добре.
Коли Женя повідомила батьків про подану заяву, вони зраділи. Гучну урочистість робити не збиралися, але подію все ж таки вирішили відзначити. І ось коли до весілля залишалося 3 тижні, Женя прийшла ввечері додому натхненна: у них з Вадимом буде власна двокімнатна квартира.
– І без іпотеки, без відсотків та переплат. Я думала, що ми зніматимемо і накопичуватимемо на своє житло, а ми не станемо, ми будемо в ній жити та потихеньку віддавати мамі Вадика гроші.
Почали вдаватися в подробиці та випитувати батьки свою доньку, а від відповідей доньки в них обличчя витягнулися. Виявилося, кілька років тому Вадима мама купила собі другу квартиру. Придбавала на етапі котловану, коли здобула нову посаду і зарплата дозволяла мати “зайві” кошти.
– Ця квартира куплена як вкладання грошей, – вважає Антоніна Олексіївна. — Потім, коли будинок здали, іпотеку сваха платила не напружуючись, пустивши до квартири орендарів. Два місяці тому останні квартиранти з’їхали, майбутня сваха зробила косметичний ремонт і закрила житло. Я так думаю, що Вадик знав про все одразу, а Жені тільки сказали.
Мати Вадима живе у трикімнатній: продала колись спільну із чоловіком однокімнатну, спадкову квартиру батьків двокімнатну. Купила житло більше, ще й у прибутку залишилася. Цей прибуток і вклала, у тому числі на купівлю ще однієї двокімнатної.
– Ми свекрусі віддаватимемо щомісяця гроші, як за оренду або трохи більше. Вадику мама даватиме розписки, а коли покриємо вартість житла, то свекруха двокімнатну і переоформить. Це ж чудово! Жодних відсотків, жодних переплат. Живи собі та квартира потихеньку ставатиме нашою. І все справедливо, мамо, свекруха ж купувала це житло собі на старість, а тут ми. Вона повинна відбити свої гроші. І потім нам все одно якось треба було б вирішувати питання з житлом. А тут з усіх боків зручно: свекруха ж і зачекає, якщо що, і банк квартиру не забере, щебетала дочка.
– Ти дурепа чи що? – Першим не витримав батько Жені. — Ти послухай себе? Які розписки? Кому? Вадиму? А тобі що? Чиєю поступово ставатиме квартира? Вашою? Ну, справді, дурепу виховали. Його квартира стане, Вадима твого, зрозуміла? І це ще в кращому разі, бо покаже синочку рідному свекруха жирну дулю і скаже, що вона на пенсії, їй треба жити та отримувати орендну плату як додатковий дохід, а потім — пішли геть.
– По собі людей не судять, – надулася дочка. — Мама Вадима гарна жінка.
– Це вона зараз гарна жінка, – вступила в розмову Антоніна Олексіївна. — Що заважає їй оформити цю угоду за законом? Ви за скільки років збираєтесь розплатитися? Не за три роки. Хоча в мене для тебе, доню, погана новина: люди розлучитися можуть і за кілька тижнів, і за кілька років, і за кілька десятиліть. Ти платитимеш роки, а підеш — з порожніми руками. Це життя. Сьогодні – чоловік, завтра – твариною виявиться.
– Я ще заміж не встигла вийти, – прикро відмахнулася від батьків Женя. — А ви мене вже й розлучили, і обдурили руками чоловіка та свекрухи. Ну буде ж розписка, якщо так вже пішло.
– У кого буде? — батько Жені вже сердився. – У чоловіка твого? У його мами? Порвати та вдати, що так і було — недовго!
– Загалом, посварилися ми з донькою сильно, – каже Антоніна Олексіївна. — Це треба, такі щільні шибки в рожевих окулярах, що критичне мислення геть відключилося. Дивлюсь на молодь нинішню, вони зараз дуже дбають про свої інтереси, просто так не проведеш. А наша… Ех!
Проте Женя спробувала поговорити із нареченим, мовляв, батьки наполягають на оформленні договору. А Вадим образився, та ще й майбутнім тестям свою образу продемонстрував гордо:
– Ми чесні люди з мамою, я маю намір з вашою дочкою жити довго і щасливо, дітей планувати, а ви…
Закінчилося все тим, що батько Жені посварився ще й з майбутнім зятем, наговорили один одному всякого, батько сказав, що такого зятя він у своєму домі бачити не бажає, Вадим у боргу не залишився, а Женя кулею вилетіла слідом за нареченим.
Антоніна Олексіївна ще з донькою контакт підтримує, а батько — ні. Женя живе у майбутньої свекрухи або в тій спірній квартирі, на весілля батько до дочки йти не збирається. Пророкує, що та ще прибіжить, залишившись на бобах.
Що скажете? Батьки Жені мають рацію і вона повна дурепа? А як її в цьому переконати? Чи не треба говорити взагалі нічого, людина має набити власні шишки?