– Олю! Що за безлад у нас у коридорі? – Чоловік штовхнув пакет, який стояв на купі взуття вилаявся, та ще й на дружину прикрикнув.
У пакеті щось голосно брязнуло. Ольга вискочила з кухні та подивилася на чоловіка шаленими очима.
– Гоша, ти що? Розбив вазу?
– Яку вазу? Звідки в коридорі ваза?
– Я там, на кухні, квіти підрізала. Троянди. Планувала поставити їх у нову вазу. А ти її розбив, виходить?
– І звідки я міг знати, що у цьому пакеті ваза? – обурився Георгій. – Так! Стоп! А від кого квіти?
Ольга перевірила пакет – ваза була розбита. Вона не стримала сліз. Градом вони покотилися з очей. Злі сльози розпачу та розчарування.
Георгій уже дуже давно не дарував їй квітів. Раніше часто, а останній рік – зовсім не приносив. Вона так любила, коли вдома стояли букети!
Ну от, побачила розпродаж, і вирішила купити сама собі ці троянди. Але купила багато – адже розпродаж – вдома під такий оберемок вази не було.
Продавець запропонував придбати. Просту прозору, рівної форми, містку. А Гоша тицьнув пакет, не дивлячись, і розбив її.
– Від кого квіти? – повторив чоловік.
– Від тебе не дочекаєшся, купила сама! Тільки тепер їх ставити нікуди! Наша ваза мала для мого букета. Я купила великий букет!
– А ти не брешеш мені, часом?
– Ой, та йди ти! – психанула Ольга. – Що за манера? Сам мені квіти не даруєш, а як я купила, то одразу підозри якісь…
З іншого боку, якщо питає, ревнує, мабуть. Вона думала, у них все погано, а чоловік – дивися – ревнує.
Гоші було б простіше, якби Олі квіти подарував іншій. Він збирався їй оголосити, що зустрів жінку і хоче піти.
От якби й в Ольги завівся шанувальник, або навіть коханець, то це була б зовсім інша річ! Тоді, начебто, ніхто й не був винен. А так винен буде він, Георгій…
– Не реви! – стало раптом її шкода. – Де ти купила свою вазу?
– У нас у квітковому, на Центральній. Там розпродаж квітів сьогодні. Може можна склеїти цю? – Схлипнула Оля.
Гоша глянув на уламки в пакеті. Взяв його і подався до виходу.
– Ти куди?
– Куплю тобі вазу, тільки не ридай. Ця – все!
Він уже виходив, коли Оля спитала з сумом:
– Гоша, що між нами відбувається? Чому ми стали такими чужими? Бо в тебе з’явилася інша?
– Що?! Ти мариш? – обурився Гоша і вискочив із квартири.
– От ідіот! Кретин! Я ж збирався розповісти саме про те, що в мене є інша жінка, а від Олі я йду! І як тепер? Сьогодні вже ніяк.
Він жбурнув пакет із розбитою вазою у сміттєвий контейнер, та пішов до машини. Там, у бардачку, лежав другий телефон для зв’язку з коханкою.
На підході до автомобіля Гоша почув, що апарат надривається писком. Телефон був не дорогий, звук – неприємний. А час було звітувати Даші про те, як пройшла розмова з дружиною.
Гоша пікнув сигналізацією, натиснувши на кнопку, відчинив дверцята, витягнув апарат і відключив звук. Звісно, Даша подзвонить знову – вона жінка наполеглива.
А Ольга? Вона яка? Не одержала від чоловіка квіти, довгий час не отримувала – купила собі сама. Мовчки.
Ще Ольга звична. Своя, рідна. З нею можна домовитися. Завжди можна було. Зворушлива та вразлива. Але щоб через вазу у сльози – це навіть для Ольги перебір, звісно.
Гоша був упевнений, що Даша дзвонитиме знову. Він повернув у бардачок телефон, зачинив машину і попрямував до квіткового пішки. Дзвонитиме, посадить батарею в телефоні, і гаразд.
Даша працювала баристою у кафе, де Гоша купував каву з ранку. Вона весь час усміхалася, а Ольга останнім часом ходила похмура.
Ось Гоша і зазіхнув на усмішку… а потім Даша якось так вбудувалась у його життя та у його графік, почала займати все більше місця. Ну, і часу насамперед. Треба було щось вирішувати.
Скоро Ольга зауважила б, треба було діяти на випередження. Тим більше Даша запевняла, що з дружиною Гоша нещасний, а з нею, молодою та красивою, точно буде щасливим.
І все йшло за планом, і розмова відбулася б, але тут Ольга розплакалася через дрібниці, і Гоша не зміг нічого сказати. Вони ж так і познайомилися!
Ольга зачепилася за якусь залізку на стовпі, порвала спідницю та сиділа у парку, плакала. Тихо і без голосу, просто сльози текли градом по її щоках, а в очах був такий розпач… не зміг він пройти повз.
Гоша раптом подумав, що він дуже дивний. Одна сльозами привернула його увагу, інша – посмішкою. А кого він любить у результаті?
Георгій пішов у квітковий пішки, щоб не думати про телефон у бардачку, який – він був впевнений – волав би до нього, не перестаючи.
Літній вірменин уважно глянув на Гошу, а той раптом загадав по-дитячому. Якщо Оля його не дурить, він її не покине.
– Моя дружина, така … струнка брюнетка, сьогодні купила у вас вазу. Велику, прозору.
Продавець кивнув головою.
– А я її ненароком розбив. Потрібна ще одна. Така сама.
– Такої немає. Візьміть меншу.
У Гоші витягнулося обличчя.
– Вона трохи менша. Ваша дружина купила тридцять три червоні троянди. Цієї вази теж вистачить, – запевнив вірменин і посміхнувся у сиві вуса.
Ну от. І питати не довелося – цей мужик сам все розповів. А ще Гоші раптом стало соромно, що його дружина сама собі квіти купує, і він, сплативши вазу, кулею вилетів із магазину.
Гоша йшов до будинку і нещадно себе лаяв. За все поспіль. За те, що не дарував Ользі квіти. За те, що зраджував її. За те, що наобіцяв Даші з три короби, а сьогодні вже ніякої розмови не вийде.
До того ж він зовсім і не впевнений, чи хоче говорити з дружиною про розлучення. Посмішка – це чудово. Але Ольга йому вже рідна людина. Хто знає, як буде без неї? Зовсім без неї.
Щось підказувало Гоші, що може бути й погано. А назад уже не повернешся. Розбиту вазу склеїти не можна. Чи там була не ваза? А що? Чашка? Кухоль?
Оля побачила вазу і знову розплакалася. Розчулилася цього разу. Вона поставила троянди у воду, а підозрілий Георгій їх перерахував. Рівно тридцять три квітки.
– Оль, ти лякаєш мене! – сказав він зітхнувши. – Другий раз за день ревеш на рівному місці! Ти ж не спідницю порвала при всьому чесному народі, ну їй Богу!
– Та це … гормони! – сказала Оля.
Він не одразу зрозумів. Дружина витягла з ящика тест із двома смужками та показала чоловікові.
– Я була в шоці, якщо чесно. Ми ж думали, воно саме вже не вийде. До лікарні дійти так і не зібралися. А воно… вийшло! Але ти, здається, не радий?
Гоша й сам не розумів, що відчуває. Напевно, це, швидше за все, можна було б назвати розгубленістю. Натомість з’явилася ясність, що робити. Склеювати розбиту вазу, ось що!
Георгій притяг до себе Олю і міцно обійняв.
– Звичайно, радий! Як ти можеш сумніватися? – майже чесно сказав він.
Ну от. Тепер неприємна розмова має бути з Дашею. І чому в цьому житті все так складно! Простіше не можна?
Як виявилося, – не можна!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
