– Ну, ти ж не хочеш, тому довелося дзвонити їй.
– Я не хочу?! Та я взагалі не на це натякала!
– А на що? – розгубилася Ксенія.
– Я думала, що ви… Ех, та що з вами говорити… – образилася мати й перервала телефонну розмову.
***
– Уявляєш, мама так образилася на нас, що не відповідає ні на дзвінки, ні на повідомлення. Вже тиждень, – розповідала Ксенія на роботі своїй подрузі Яні.
– А нам із Сашком їхати скоро. Так не хотілося на такій ноті розлучатися. Настрій зіпсований, всю відпустку сидітиму і думатиму, почуватимуся винною.
– А ти справді винна? – обережно спитала Яна.
– Та ні, – невпевнено промовила Ксенія. – Це просто матері так здалося. І вона зробила із мухи слона. Вона це вміє.
– А взагалі мама у всьому шукає зиск. Хоч і старанно це приховує, маскує добрими намірами. Але я її знаю!
Яна посміхнулася. Вона згадала один, розказаний подругою випадок, що наочно ілюструє слова про вигоду, яку завжди шукає мама Ксенії, Поліна Юріївна.
…Коли Поліна Юріївна вийшла на пенсію і приблизно в цей же час овдовіла, то вона почала журитися щодо своєї дачі, яка залишилася без чоловічих рук. Що господарство, мовляв, пропаде тепер.
– Ну так і не потрібне таке велике господарство! Скорочуй. Або продавай її, – сказала їй тоді Ксенія. – Ми з Сашком не можемо часто туди приїжджати допомагати, тим більше зараз, коли я чекаю на дитину.
– А потім взагалі ніколи стане. Сашко у вихідні халтурить, хочемо грошей накопичити, адже мені в декрет скоро.
– Дурниці, – заявляла Поліна Юріївна. – Твій батько стільки сил і часу вклав у все це, стільки любові та турботи, і тепер що, кидати?!
– А з’явиться малюк, свіжі ягідки з дачі, огірочки, – хіба погано? Ні! Колупатимуся, дасть Бог, впораюся. Благо, машина є, їздитиму, доки сили є.
Ксенія похитала головою і промовчала. Вона не була впевнена в тому, що мати впорається.
Поліна Юріївна жила недалеко від дочки та зятя, за п’ять хвилин ходьби. І раптом з деяких пір Ксенія стала бачити матір, що йде під ручку з одним літнім чоловіком, Єгором Олеговичем, вдівцем із сусіднього під’їзду. Роман у них закрутився раптово та стрімко.
Ксенія дивувалася, дивлячись на те, як мати, яка знала цього Єгора Олеговича років двадцять і ніколи не звертала на нього уваги, раптом запалала до нього почуттями.
Кілька тижнів вони під ручку прогулювалися вечорами в парку, а потім раптом Поліна Юріївна заявила дочці, що Єгор Олегович переїхав до неї на дачу.
– Літо ж, – заявила Поліна Юріївна. – На дачі повно справ. Ніколи мені тут парками розгулювати. Я запросила його, а він охоче погодився, сказав, що любить городництво і взагалі працювати руками, але свою дачу він давно продав, щоб допомогти дочці.
– Ну і справи! – вигукнула тоді Ксенія, витріщивши очі з подиву.
За місяць у Поліни Юріївни був день народження. Відзначати вона його зібралася також на дачі, у вузькому колі. Запросила дочку з чоловіком, а також Єгора Олеговича, який все ще був там.
Ксенія та Олександр приїхали, подарували Поліні Юріївні подарунок – садовий тример, про який вона давно мріяла, і з ентузіазмом взялися за приготування шашликів. Замариноване м’ясо вони привезли з собою і тепер захоплено нанизували його на шампури.
Перебуваючи в кутку ділянки, вони чудово бачили, як мама Ксенії в той самий час бадьоро командувала Єгором Олеговичем.
Їй раптом надумалося обрізати кілька гілок яблуні, й вона притягла сходи та пилку, вручивши все це йому. Потім їй потрібно було терміново вбити якісь кілочки. А потім підв’язати помідори, та налити води в бочку.
– Ну й справи… – тільки дивувалася Ксенія. – Мама командує, як генерал. Ще й підганяє!
– А він все терпить, дивись, будь-яку примху виконує, – тихенько промовив Сашко, помішуючи в мангалі вугілля та одним оком поглядаючи на тещу.
– Ага, – погодилася Ксенія. – Татом би вона так не покомандувала. Він їй тут же пояснив би, що до чого. З татом вона, навпаки, завжди у ролі виконавця була.
– Дивись, критикує, все не так їй, – усміхнувся Сашко. – А в Єгора Олеговича ангельський терпець. Знай собі робить, та посміхається і жартує.
– А мати, мати, ти тільки подивися! Між своїми зауваженнями встигає йому очі будувати, – промовила Ксенія і тихенько засміялася. – Ось і знайшовся помічник. Дивись, як намагається. Не пропаде господарство.
– Закохався Єгор Олегович, – задумливо констатував Сашко, акуратно повертаючи шампури з м’ясом на мангалі.
Минуло два місяці. Якось Ксенія, яка була вже на восьмому місяці, йдучи додому, зустріла у дворі похмурого Єгора Олеговича.
Вона запитала, в чому справа, чому він один і тут, адже вона достеменно знала, що мати знаходилася на дачі. Єгор Олегович сумно зітхнув і відповів, що вони розлучилися. Посварилися.
Ксенія, прийшовши додому, відразу подзвонила матері та запитала її про причини розлучення.
– Ой, та ми з ним і не зустрічалися, – заявила Поліна Юріївна. – Він мені потрібен був, щоб на дачі допомагати.
Ксенія так і сіла.
– А тепер що? Не потрібен більше? – сумно посміхнувшись, спитала вона й іронічно додала: – Ще ж багато городніх робіт. Осінні жнива.
– Саме так! – Раптом заявила Поліна Юріївна. – А він до дурниці якоїсь вдався. Пропозицію мені зробив, одружитися зі мною зібрався. Нормально все було, допомагав, справи робилися. А тут таке! Ось я і…
– Ти злякалася! І ганебно втекла, – здогадалась Ксенія. – Точніше, виходить, ти його вигнала. Ех, мамо, мамо… А він знаєш, який сумний тепер ходить. Погано вийшло. Може…
– Та хрін з ним, – перервала Поліна Юріївна дочку, а потім, схаменувшись, додала: – Ну, тобто, людина він хороша, але заміж я не хочу!
– І взагалі, що за дурість?! Я що, дівчинка перед тобою виправдовуватись? Що хочу, те й роблю, ось! Захотіла – покликала, захотіла – вигнала. Відчепись!
Ксенія мовчала. Вона все згадувала сумне обличчя найдобрішої людини, на ім’я Єгор Олегович, яким безсоромно скористалися. Вона не уявляла, як тепер дивитися йому у вічі. Зате мати, мабуть, про такі «дрібниці» не замислювалася.
Довго Єгору Олеговичу дивитися в очі не довелося. Його незабаром забрали до себе жити донька з чоловіком у сусіднє місто, а квартиру його продали.
***
– От і тепер, як виявилось, мама про матеріальні блага думала, – сумно промовила Ксенія, розмовляючи з Яною.
– Ну, твоя мама сама винна, чого ображатися?
– Ой, що ти! Вона так біситься! Бойкот оголосила. Так її зачепило, що моя свекруха з іншого міста приїде і сидітиме з Лізою. Ми їй і дорогу сплатили, і харчування на ці дні.
***
Ліза – це п’ятирічна дочка Ксенії та Олександра. Поліна Юріївна час від часу допомагала, сиділа з онукою, коли та хворіла, іноді приводила її з дитсадка, коли Ксенія затримувалася на роботі.
А нещодавно у Ксенії з чоловіком з’явилася можливість поїхати на два тижні до Туреччини. Путівки за низькою ціною вдало запропонувала їм давня знайома Ксенії, яка працює у туристичній агенції.
Подружжя дуже зайнялося цією ідеєю. Насправді так вийшло, що вони давно не були у відпустці.
Вони змогли взяти на роботі відпустку, але тільки треба було знайти того, хто міг би посидіти ці два тижні з Лізою. Ксенія звернулася з цим проханням до матері, тому що свекруха жила далеко, в іншому місті.
Але Поліна Юріївна повелася дивно і стала говорити, що в неї на ці два тижні заплановані невідкладні справи, про які вона забула.
Потім вона почала скаржитися на своє здоров’я. В одну мить, зовсім здорова людина, перетворилася прямо на руїну.
Потім вона стала ображатись і нарікати дочці на те, що за всі п’ять років вона і так досить багато допомагала з онукою. А тепер здоров’я у неї вже не те, і сили закінчуються, та й справ повно.
– Ми ніколи не зловживали її допомогою, – з образою промовила Ксенія Яні. – Коли Ліза хворіла, я намагалася сама брати лікарняний. До неї зверталися лише, якщо зовсім край. І зараз саме такий випадок, а вона…
– Але ж вона не відмовляла вам, – знизала плечима Яна.
– Мати всім своїм виглядом та й словами на це натякала, – сумно зітхнула Ксенія. – Чекати нам ніколи. Сашко зателефонував своїй матері, вона погодилася приїхати та посидіти з онукою.
– Ми їй сплатили дорогу, Сашко вже переказав гроші. І продуктів купимо, аби вистачило на ці два тижні. І ще грошей дамо, про всяк випадок.
– Того твоя мама й образилася? – Запитала Яна.
– Так! Вона, як тільки дізналася, що свекруха приїде сидіти з Лізою, так розкричалася! Ви їй, каже, грошей переказали, дорогу сплатили, а мені…
– Що, їй? – Не зрозуміла Яна.
– Вона заявила, що сама збиралася сидіти з онукою!
– Нічого не зрозуміла. Вона ж не хотіла, – сказала Яна.
– Виявляється, хотіла! Тільки за гроші! Вона нам натякала, натякала, а ми не зрозуміли. І тепер вона образилася, – заявила Ксенія. – Каже, ви мали заплатити. Ви, мовляв, відпочиватимете, а я працюватиму за безплатно?! Так не годиться!
***
Поліна Юріївна бачилася зі свахою за весь час лише один раз, – на весіллі дочки. Вони ніколи не передзвонювалися, не спілкувалися і трималися на відстані. Так сталося.
Коли Ксенія та Олександр поїхали на відпочинок, Поліна Юріївна дуже образилася. Вона злилася та обурювалася, постійно ведучи уявний гнівний діалог з дочкою.
І одного дня, коли вона йшла в магазин, вся в сумних думках, то раптом почула знайомий голосок онуки:
– Бабуся Людо, дивись! Це моя улюблена бабуся Поля йде! Ура!
Поліна Юріївна побачила Лізу, яка йшла стежкою, тримаючись за руку Людмили Сергіївни, свекруху Ксенії. Жінки зупинилися, привіталися і кілька хвилин мовчки з цікавістю розглядали одна одну.
Раптом Ліза, не відпускаючи руку Людмили Сергіївни, міцно взялася за долоню іншої бабусі та потягла їх обох на дитячий майданчик.
Там, сидячи на лавці та стежачи за онукою, жінки розмовляли. Виявилося, що у них знайшлося багато спільних тем.
– Ви теж захоплюєтеся кулінарією? – Мама Ксенії була здивована.
– Не лише захоплююсь, а й активно практикую, – усміхнулася Людмила Сергіївна. – Ходімо до нас, я покажу вам, як я готую одне дуже просте блюдо, але це повне захоплення! Дуже смачно! Ходімо ж, швидше!
– Я знаю, що це з макаронів! – поважно заявила Ліза, обтрушуючи ручки від піску і вилазячи з пісочниці. – Ти ж мені обіцяла макарони на обід, бабусю!
– І з макаронів теж! – посміхнулась Людмила Сергіївна та взяла Лізу за руку. Поліна Юріївна підхопила під пахву улюбленого пупса внучки та попрямувала слідом.
Бабусі Лізи чудово порозумілися. Вони з захопленням почали готувати. Ліза теж вносила свій внесок, постійно підлазячи жінкам під руки та заважаючи готувати. Вона пробувала всі інгредієнти на зуб і намагалася нарізати їх своїм іграшковим ножем.
– Із двома бабусями так добре, весело! – заявила Ліза, тільки-но батьки переступили поріг, коли повернулися зі своєї поїздки. – Мені дуже сподобалося.
– Баба Поля приходила до нас щодня. Ми багато готували всякої смакоти, як у ресторані. А потім їли із гарних тарілок на серветках! Так цікаво!
– Людмило Сергіївно, – зніяковіла Ксенія. – А вистачило грошей на продукти?
– Все нормально, дівчинко, вистачило. Я ж і свої гроші взяла, – усміхнулась Людмила Сергіївна.
***
– І що ти думаєш, мені заявила мама після того, як свекруха поїхала? – сміючись, спитала Ксенія подругу Яну.
– Навіть не уявляю… – усміхнулася Яна.
– Вона сказала, що змогла заощадити! Бо два тижні харчувалася в нашому домі тими продуктами, які ми купили та тими, що купувала свекруху для їхніх кулінарних шедеврів.
– Боже… Це жарт?
– Ні… Вона сказала, що таким чином поновила справедливість і більше на нас не ображається. Знаєш, раніше, звичайно, вона така й була, але не настільки сильно це виявлялося, ось думаю тепер, до чого ми прийдемо… – задумливо промовила Ксенія.
– Вік, – знизала плечима Яна.
***
– Наступного разу все ж таки я сама сидітиму з онукою, – заявила Поліна Юріївна дочці. – Вам вигідніше мені заплатити, ніж їй! Мені їхати не треба, живу поруч, через дорогу, вам дешевше обійдеться.
– Мамо… – розгубилася Ксенія. – Ми нікуди не їдемо.
– Я на майбутнє. А сваха, непогана жінка, мені сподобалася і ми порозумілися, – усміхнулася Поліна Юріївна. – Але мене Ліза повинна любити сильніше!
– Я ж із нею від самого народження. Так що краще нехай сваха більше не приїжджає, сидить там у своєму місті, телефоном нехай спілкуються, на відстані.
– Ех, мамо… мамо… – усміхнувшись, промовила Ксенія і похитала головою.
Вона подумала про те, що мати ревнує і поводиться, наче мала дитина. Недаремно ж кажуть, що старий, що малий…
А ви, часом, не ревнуєте своїх онуків та онучок до інших бабусь? Поділіться своїми відповідями в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
