Чоловік мій Іван пішов весною, коли черемха зацвіла. А повернувся восени, коли від тієї черемхи одні гілки залишилися.
Жили ми в Надвірній, в будинку, який дістався мені від батьків. Жили довго, доньку Катерину виростили, дах разом перекривали, паркан ставили.
Іван був мужик видний, плечистий, великі руки, голос командний. Звикла я до нього, як до печі взимку, як до скрипу хвіртки вранці.
Зібрався він тоді за один ранок. Кинув у сумку сорочки, бритву, чоботи робочі. Я на ґанку стояла, дивилася, як він вантажиться, а в роті пересохло, наче піску наїлася.
Не кричала, не тримала, тільки спитала:
– Куди ж ти, Ваню?
Він буркнув:
– До Олени у Чукалівку.
Хвіртка ляснула. Черемха на дворі цвіла так, що дихати не було чим від солодкого аромату.
Пухову хустку, що свекруха на весілля дарувала, я того ж вечора прибрала в скриню на саме дно. Не від злості, ні. Просто вона багато про що нагадувала…
***
Спочатку я ночами лежала, слухала, як годинник цокає. Потім звикла. Навчилася дрова колоти сама, паркан підлатала, де штахетини відійшли. Корову доїла, город дав урожай. Руки нили надвечір, спина гуділа.
І ось що, – звикла я до тиші. Звикла їсти без поспіху, до того, що ніхто не бурчить через недосолений борщ, не кидає чоботи посеред сіней. Почала помічати речі, яких раніше не бачила.
Як сонце з ранку лягає на стіл через фіранку, як кіт забирається на теплу піч і мурчить. Дрібниці, – а жити від них стало не так порожньо.
Катерина дзвонила щодня, та запитувала:
– Мамо, як ти?
– Нормально, доню, – відповідала я.
Про батька не питала, а я не розповідала. Та й що розповідати? Пішов мужик до молодої, – справа життєва.
***
Він прийшов, коли я картоплю копала. Був жовтень, земля важка, мокра, чоботи по щиколотку загрузли. А Іван стояв біля хвіртки в чистих черевиках і м’яв у руках кепку.
Того Івана, що йшов, уже не було. Стояв інший чоловік, сутулий, сірий, оброслий. Під очима мішки, сорочка м’ята, за поперек тримався.
Спина в нього боліла давно, ще позаминулої зими, коли колоди тягав на ділянці.
– Тамаро, – сказав він і замовк.
Потім видавив:
– Поговорити б.
Я встромила лопату в землю, витерла руки об фартух.
– Тяжко мені, Тамаро. Спина не розгинається, один сиджу вечорами. Оленка, вона… Ну, не склалося в нас.
– А що так? – Запитала я, хоча питати не хотіла.
Він зам’явся.
– Молода, характер свій почала показувати… Не вжилися. Я їй говорю: давай по-людськи, а вона все по-своєму. Та й вигнала.
Вигнала. Його, значить, вигнала. От як життя повернуло, він від мене пішов сам, а звідти його виставили!
Іван помовчав, потім додав тихіше, жалібніше:
– Ти ж знаєш, Томо, я ж без домівки не можу. Мені б хоч на якийсь час, поки спина відпустить…
Він стояв і чекав, щоб я сама хвіртку відчинила. Щоб сказала: «Заходь, Іване, чого думаєш». Як раніше, коли він з косовиці повертався, пропахлий сіном, стояв на порозі та знав, що зараз нагодують, напоять, постіль розстелять.
Тільки я раптом побачила, як він оглядає подвір’я. Не на мене дивиться, а на дровник, на паркан новий, на дах, який я сама латала. Оцінює, прикидає, як покупець на ринку.
І на його обличчі я прочитала, що він не додому прийшов. Він прийшов туди, де тепло, де нагодують, де ліжко застелено. Не до мене, – до зручності!
Ось від цього оцінювального погляду, господарського, ніби він тут щось своє залишив, у мене вилиці звело.
– Ти ж сам це вибрав, Іване, – сказала я рівно. – Тебе ніхто не гнав, а ти пішов і не питав. Тож іди, куди хочеш!
Він поморгав, потупцював, потім розвернувся і накульгуючи пішов дорогою. Я дивилася йому в спину і чекала, що жаль накриє. Не накрила! Тільки я втомилася так, що довелося сісти на відро біля грядки.
Увечері топила піч, гріла вечерю і думала, що не зателефонував він за весь час жодного разу. Жодного разу не спитав, чи жива, чи здорова, чи потрібно щось.
З весни до осені – як у воду канув. А тепер, значить, «важко мені»! А мені, значить, було легко?
***
За кілька днів біля хвіртки зупинилася незнайома машина. Таксі із райцентру, біле, запорошене. З нього вилізла дівчина: худа, фарбоване волосся до плечей, манікюр червоний, підбори по нашому бруду цокають. За нею виліз Іван із двома сумками. Голова опущена, плентається за нею, як прив’язаний.
Олена. Я її раніше не бачила, від людей тільки чула, що молода працювала в аптеці. Іван до неї й подався. Вона встала біля огорожі, оглянула будинок, двір, мене в робочому фартусі.
І заговорила голосно, навмисне, на всю вулицю:
– Ви Тамара? Заберіть вашого чоловіка! Мені він більше не потрібний!
Так і сказала, ніби старе пальто в комісійку здавала. Іван тупцював поруч із сумками біля ніг, дивився в землю. Сусідка Клавдія вже стирчала біля свого паркану, витягнувши шию. На дорозі хтось пригальмував, теж подивитися.
Я мовчала. Олена переступила з ноги на ногу, каблук загруз у бруді, і вона смикнула ногою роздратовано.
– Він ваш чоловік по закону. От і розбирайтеся!
По закону, значить? Коли забирала, про закон не думала, а тепер згадала.
Фарба прилила до лиця, щоки спалахнули. Не за Івана, ні, за себе. За те, що ця дівка приїхала в моє селище, встала біля моєї хвіртки й при сусідах, при білому світлі, кидає мені: забери, мовляв, мені не треба!
Як річ. Як барахло непотрібне!
А Іван поруч із нею стоїть мовчки. Мовчав, як мовчав усе життя, коли треба було щось вирішувати. Ось це його мовчання, звичне, боягузливе, стало останньою краплею. Я відчула, як між лопатками проступив холодний піт, хоча день був не дуже спекотний.
Я зробила крок до хвіртки, але відчиняти не стала. Руки вперла у боки.
– Ти забрала – ти й розбирайся з ним сама! – сказала я, дивлячись Олені в очі. – Він не посилка! Не я його до тебе відправляла, не мені й назад приймати!
Олена смикнула плечем, розвернулася на підборах і сіла в таксі. Машина поїхала, піднявши пилюку. А Іван так і залишився біля хвіртки з двома сумками.
Я пішла до хати, зачинила двері. Руки тремтіли, поки наливала воду з ковша, половину пролила повз кухоль. З вікна бачила, як Іван постояв, потім підняв сумки та поплівся до зупинки. Згорбившись, повільно.
Кольнуло під ребрами, звісно. Не як чоловіка, а як людину шкода його стало. Але я тут же себе обсмикнула! А мене кому було шкода, коли я одна на дах лізла по хитких сходах?
Увечері зателефонувала Катерина. Голос її був сумний.
– Мамо, тато дзвонив. Він у баби Шури в Угриневі сидить. Мамо, він хворий зовсім, йому погано. Куди йому подітися?
Я мовчала. Донька плакала в слухавку, а я гладила долонею клейонку на столі, за звичкою розгладжуючи складку, якої там давно не було.
– Мамо, ти ж не чужа йому…
– На добраніч, Катю, – сказала я і скинула дзвінок.
***
Вона приїхала за кілька днів. Привезла Івана сама на своїй машині. Зупинилася біля хвіртки, там, де й таксі стояло, ще сліди від коліс не розмило.
Іван виліз з однією сумкою. Светр висів на ньому мішком, щоки ввалилися, пальці тремтіли. Катерина підійшла до мене.
Очі червоні, губи підібгані, підборіддя тремтить – точнісінько, як я в молодості, коли образу тримала і не давала їй вийти назовні.
– Мамо, він же хворіє! Спина погана зовсім, ледве ходить. Баба Шура сама ноги тягає насилу, куди їй ще його? Мамо, ти ж людина! Невже тобі все одно?
Я стояла на ґанку і мовчала. Дивилася на Івана, на дочку, на дорогу, де сусіди знову притихли біля огорож.
Надвірне – село маленьке, тут кожне “апчхи” чутно. І всі чекали: ну, тепер пом’якшиться, донька ж привезла, не чужа дівка, як відмовиш?
Руки самі потяглися до клямки відчинити. Стільки років разом, запах його сорочок у шафі ще не вивітрився.
У голові билася думка:
– Пусти, Тамаро, куди ж йому, старому, хворому.
А потім я подивилася на огорожу. На той паркан, який я сама лагодила восени. Штахетини рівні, пофарбовані, цвяхи міцно вбиті. Мій паркан, мій двір, моє життя, яке я по дошці зібрала заново, поки він жив з молодою і думати про мене забув.
І я згадала. Згадала, як стояла на ґанку тієї весни. Як черемха цвіла, а я не відчувала запаху, бо давилася сльозами, які ковтала мовчки. Як потім одна лізла на дах.
Як копала, прала, тягала. А він у Чукалівці жив з Оленою, жодного разу не зателефонував, щоб дізнатися, чи жива?
Я зайшла до хати. Відчинила скриню, дістала з дна пухову хустку, – теплу, м’яку. Поклала у пакет. Зібрала з шафи інші його речі – светр в’язаний, рукавиці, шарф. Винесла на ґанок.
Катерина дивилася на мене, і я бачила, як у неї підборіддя затремтіло сильніше.
– Мамо…
– Ось, – я поставила пакет на землю перед Іваном. – Речі твої. Хустку матері поверни. А будинок цей – мій. Я його сама підтримувала. Дах латала, паркан лагодила, дрова колола. Все сама, поки ти казна-де жив.
Іван узяв пакунок. Губа його сіпнулася, але він промовчав. Сів у машину на заднє сидіння.
Катерина подивилася на мене довго, тяжко. Не сказала жодного слова, тільки похитала головою, та сіла за кермо. Машина рушила, а я залишилася стояти біля хвіртки.
Вітер віяв з поля, холодний, жовтневий. Пахло прілим листям і димом: хтось на краю села топив лазню.
***
Минуло кілька місяців. Я топила піч, носила воду, годувала корову, – жила, як жила.
Іван оселився у матері. Кажуть, схуд, шкутильгає по будинку, робить що може. Олена зникла, наче й не було її.
Катерина їздить до батька щонеділі, возить продукти, ліки. Зі мною розмовляє коротко, сухо. Приїде, привезе гостинці, посидить пів години та їде. Я бачу, що ображена на мене. Але сказати мені їй нічого.
Вечорами сиджу сама біля печі. Іноді здається, що чую його кроки. Але це будинок скрипить від вітру. І на мене наринають… думки всякі.
Можливо, я мала його прийняти? Хворого, постарілого, викинутого колишньою коханкою, як непотрібну річ? Батька моєї дочки, з яким ми тридцять років прожили разом? Чи правильно я зробила, що не відчинила хвіртку?
