– А як же ми? – розгублено промовив батько. – А хто возитиме маму по лікарях? Хто допомагатиме із дачею? Адже Настя… вона ж не вміє.
– От і навчіть!
***
– Ти серйозно, мамо? Двадцять п’ять тисяч на експрес-курси сомельє для Насті? При тому, що вона минулого місяця кинула курси вебдизайну, за які ви також заплатили?
Мати навіть не обернулася, зосереджено нарізуючи сир тонкими, майже прозорими скибочками.
– Василино, не починай, – м’яко, але з дратівливою ноткою в голосі відповіла вона. – Сестра шукає себе! Вона натура тонка, творча. Їй треба пробувати, щоб зрозуміти, у чому її покликання.
– Покликання хлебтати ігристе чужим коштом? – гірко посміхнулася Василина. – А коли мені не вистачило трьох балів на бюджет до архітектурного, ти сказала:
– Йди в педколедж, ми тебе не потягнемо, це дурощі!
У кухню увійшов батько, шарудячи свіжою газетою, і сів на своє звичне місце біля вікна.
– Ну, чого ви знову зчепилися? – зітхнув він, поправляючи окуляри. – Васю, ну що ти рахуєш ці гроші? Настя молодша, у неї зараз такий період… Вона ж як вогник, їй все цікаво.
– Вогник, який випалює ваш гаманець, – відрізала Василина. – Тату, мені тоді потрібно було лише п’ятнадцять тисяч за семестр! Ви сказали – ні! А тепер Насті купуєте усе за першим свистом.
– Василино, ну не порівнюй, – мама нарешті обернулася, притискаючи ніж до грудей. – Ти завжди була такою приземленою, серйозною.
– Ти кремінь. Тобі й допомога не надто потрібна була, ти б і сама впоралася. А Настя – вона ж тендітна. Їй потрібна підтримка, щоб крила не опустилися.
– Мої крила ви самі підрізали ще в десять років, коли я плакала через художню студію, – тихо сказала Василина, дивлячись у вікно на сірий двір, згадавши той час…
***
– Мамо, дивись, я намалювала кішку! – маленька Василина простягла аркуш паперу, на якому олівцем було старанно виведено пухнастий силует.
Мати миттю глянула на малюнок, продовжуючи прасувати білизну.
– Угу, молодець. Тільки хвіст якийсь кривий. Іди краще посуд помий, Васю, від цього користі більше буде. А то все в хмарах літаєш, а в кімнаті бардак.
Через два роки десятирічна Настя принесла таку саму «каляку-маляку».
– Ой, Боже мій! – сплеснула руками мати. – Сашко, йди скоріше сюди! Подивися, який талант у нашої молодшої! Це справжній модернізм! Насте, ти майбутня художниця!
– Я теж хочу в художку, – подала голос Василина, стоячи у дверях. – Пам’ятаєш, я просила торік?
– Тобі це не потрібно, – відмахнулася мати. – У тебе немає здібностей, Васю. Ти дівчинка старанна, але не творча. Тобі б за уроками посидіти, підтягти математику. А ось Настю ми запишемо.
Наступного тижня у будинку з’явився новенький етюдник, дорогі французькі фарби та ціла пачка ватманів.
Василина дивилася на це багатство із завмиранням серця. Їй не дозволяли навіть чіпати тюбики – «раптом зіпсуєш чи забрудниш усе».
– Ну, як там у студії? – спитала Василина сестру за місяць.
– Ой, нудно, – Настя ліниво колупала пальцем яскраву етикетку на фарбах. -Учитель вредний. Сказав, що я перспективи не відчуваю. Недолугий якийсь.
– А ти підеш завтра?
– Ні. Сказала мамі, що в мене від запаху фарби голова болить. Вона дозволила кинути.
– Але ж фарби… етюдник… це ж купу грошей коштувало!
– І що? Тато сказав, що куплять мені тепер набір для декупажу. Це зараз модніше.
Василина тоді пішла у свою кімнату і довго дивилася на свої старі обгризені олівці.
Вона знала, що якби їй купили хоча б половину того, що було у Насті, вона б вдень і вночі не випускала кисть із рук. Але в неї не вірили. Просто тому, що вона була «надійною» та «зручною».
***
– Мам, тату, а можна мені акваріум? – Василина сиділа на дивані, склавши руки на колінах. – В Ірки такий гарний. Там рибки – гуппі, неони… Я сама воду мінятиму, слово честі. Я вже прочитала книгу з догляду.
– Ні, Васю, – батько навіть не відірвався від телевізора. – Це бруд, запах мулу та вічні турботи. Ти за тиждень забудеш, а нам з матір’ю поратися. І не проси більше.
Василина більше не просила. Вона просто ходила до подруги та годинами дивилася, як маленькі яскраві рибки ковзають у прозорій воді, відчуваючи, як усередині росте гірка грудка несправедливості.
А через пів року, на день народження Насті, у квартирі пролунав захоплений вереск.
– Собака! Справжній собака! – Настя стрибала навколо маленького цуценяти золотистого ретрівера.
– Мамо, а як же бруд та турботи? – голос Василини тремтів.
– Ну, Васю, – мати посміхнулася, погладжуючи цуценя. – Настя так просила. Це ж навчить її відповідальності. Дівчинці потрібен вірний друг.
“Відповідальності” вистачило рівно на два тижні. Спочатку Настя забувала годувати пса, потім вигулювати.
– Настя, йди гуляй із Баксом! – кричала мати з кухні.
– Не хочу, там дощ! – лунало з дитячої. – Хай Васька сходить, їй однаково робити нічого.
І Василина йшла. Під холодним дощем, у старій куртці, вона вела на повідцю пса, який їй не потрібен, але якого вона не могла не жаліти.
Батьки тільки зітхали:
– Ну, Настя ще маленька, їй важко.
При цьому різниця в чотири роки в очах батьків перетворювалася на цілу прірву, де старша була зобов’язана все розуміти, а молодша – просто існувати в променях обожнювання.
***
– Ось твоя кава, – Василина поставила чашку перед сестрою.
Нині Насті було двадцять два. Вона сиділа на батьківській кухні, витончено закинувши ногу на ногу, і ліниво гортала стрічку в телефоні.
На ній був дорогий кашеміровий светр – подарунок батьків на успішне закінчення чергових курсів, які вона, звичайно, не закінчила.
– Васю, а чого ти така похмура завжди? – Настя підійняла на неї свої величезні, бездоганно нафарбовані очі. – На роботі проблеми? Ці твої діти знову мозок виносять?
– Діти – це нормально, Насте. Втомлює інше.
– Ой, та гаразд тобі. Сама ж обрала цей пед. Могла б піти кудись у нормальне місце.
Василина повільно видихнула.
– Ти знущаєшся? Я хотіла бути дизайнером! Я просила батьків сплатити за навчання, коли мені не вистачило балів!
– Ну, значить, погано хотіла, – знизала плечима Настя. – Хто хоче, той домагається. А батьки просто бачили, що то не твоє.
– Ось я – інша справа. Маю бачення. Мама каже, я як тато в молодості – така ж рвучка.
– Твоє «бачення» обходиться їм у їхню пенсію, – не витримала Василина. – А я у своєму садку отримую копійки, яких ледве вистачає на оренду моєї будки.
– І при цьому я вчора привезла мамі ліки, бо в неї спина розболілася, а ти тим часом була на дегустації напоїв!
– Ну, у мене ж були заняття! – обурилася Настя. – Це частина професії! Мама сама сказала: «Насте, не відволікайся, ми самі впораємося».
В кухню зайшла мати, притискаючи долоню до попереку.
– Дівчатка, не сваріться. Васю, ну навіщо ти знову дорікаєш сестрі?
– Я не дорікаю, мамо! Я констатую факт! Ви виростили паразита, який ніколи не буде працювати, тому що ви завжди підкладаєте їй соломку!
– А мені ви навіть килимок під ноги не кинули, коли я падала.
– Як ти можеш так казати! – в очах матері заблищали сльози. – Ми все для вас робили! Однаково!
– Однаково? – Василина гірко засміялася. – Пам’ятаєш мій випускний? Ви сказали, що нова сукня – це дуже дорого, і я пішла у твоєму старому сарафані, який ми перешили.
– А Насті на випускний у дев’ятому класі ви купили сукню за десять тисяч, бо «дівчинка має почуватися принцесою».
– У Насті був складний підлітковий період… – почав батько, що з’явився у дверях.
– У неї завжди складний період! – вигукнула Василина. – З першого класу і до сьогодні! Знаєте, що найсмішніше? Я справді люблю дітей. Я добрий вихователь.
– Але щодня, приходячи на роботу, я бачу таких самих «Насть» – примхливих, розпещених, яким батьки дмуть в одне місце, та «Василин», які у п’ять років уже все розуміють і мовчки прибирають за іншими іграшки. І мені нудно від цього!
– Тобі просто треба відпочити, – лагідно сказав батько. – Ти дуже дратівлива. Настя, до речі, хотіла запропонувати – може, поїдьте разом до Туреччини?
– Ми з мамою трохи накопичили…
Василина завмерла. Вона подивилася на батьків, які старіють, та щиро вірять у свою справедливість.
Потім – на Настю, яка вже знову уткнулася в телефон, чекаючи, коли конфлікт затихне і можна буде обговорювати готель.
– Ні, – тихо сказала вона. – У Туреччину ви поїдете вдвох. Або втрьох. А я звільняюсь!
– Як це звільняєшся? – ахнула мати. – А на що ти житимеш?
– Я знайшла роботу в іншому місті. У Львові. Дизайнер в невеликому бюро. Так, поки що помічником, на випробувальний термін.
– І так, я сама накопичила на переїзд, відкладаючи по п’ятсот гривень з кожної зарплати три роки.
– А як же ми? – розгублено промовив батько. – А хто возитиме маму по лікарях? Хто допомагатиме із дачею? Адже Настя… вона ж не вміє.
– От і навчіть, – Василина взяла свою сумку зі стільця. – У неї ж «тонка натура» та «величезний потенціал». Ось нехай і реалізує його на грядках, чи в черзі до терапевта.
– Ти не можеш так зробити, – голос матері став різким. – Це егоїзм! Ми стільки в тебе вклали!
– Ви вклали в мене вміння виживати всупереч вашій байдужості! – Василина вже стояла в передпокої. – Дякую за це!
– Це справді цінна навичка. Настя, удачі з напоями. Сподіваюся, вони будуть досить дорогими, щоб заглушити смак того, що ти робиш із батьками.
Вона вийшла із квартири, не обертаючись. На сходовому майданчику пахло старим деревом та якимись пирогами. Вперше за багато років їй дихалося легко.
***
Минуло два роки. Василина успішно закріпилася у Львові, ставши провідним дизайнером у своїй студії.
Вона так і не повернулася до рідного міста, обмеживши спілкування з батьками рідкісними дзвінками у свята.
Настя очікувано кинула курси сомельє через три місяці й тепер «шукає себе» в йозі, продовжуючи жити на батьківські гроші, тоді, як батько вийшов на другу роботу, щоб оплачувати її нескінченні пошуки.
Василина більше не злилася – вона просто нарешті почала жити своє власне життя, яке не залежить від чужого схвалення.
Їй це, нарешті, вдалося! А батьки… Бог їм суддя! Поганий досвід, – це також досвід. І тепер вона впевнена, що її діти ніколи не відчують себе на її місці…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
