Мої батьки при розлученні перекидали мене, як непотрібну валізу. У результаті мене забрала бабуся з татового боку, а батьків я до ладу і не бачила більше.
Ініціатором розлучення був тато. Він знайшов собі молоденьку коханку, яка зуміла його обкрутити, ось тато і вирішив, що дуже зарано створив сімʼю.
Мама відчула себе ображеною і ще в процесі розлучення теж знайшла собі коханця, мабуть, щоб не відставати від свого майже колишнього чоловіка.
Мені на той момент було вісім років, і я не до кінця розуміла, що взагалі відбувається у нашій родині. Батьки сварилися, а я лише частково вловлювала сенс.
З їхньої розмови я розуміла, що вони з’ясовують, як ділити майно і з ким я залишуся. І що цікаво, ні мама, ні тато не горіли бажанням забирати мене у нове життя.
Батько стверджував, що дочка має залишатися з мамою, так буде правильніше. Мати кричала, що це все влаштував батько, він і повинен нести відповідальність і виховувати мене, адже мамі ще доведеться налагоджувати своє життя.
Вони багато що говорили, але мені вистачало й того, що я чула. Я не потрібна ні мамі, ні татові. У тата вже є сім’я, мама налаштована найближчим часом її створити, а я в ці “гойдалки” не вписуюсь.
До дитячого будинку вони навряд чи домовилися б, хоча я не виключаю і такий варіант розвитку подій, бо дуже вже бурхливо вони від мене відхрещувалися.
Весь цей жах припинила бабуся. Вона приїхала, зібрала мої речі, висловила батькам усе, що думає про них, потім забрала мене до себе.
Мені довелося шукати нову школу, бо бабусин будинок від нашої школи знаходився дуже далеко, тож я залишилася, можна сказати, зовсім одна.
Батьки бабусі грошей не платили, це я знаю точно. Спілкуватись вона нам не забороняла, але батьки самі не рвалися зі мною бачитися. Мабуть, з головою пішли у нове життя.
Вітали з днем народження та новим роком, навіть якісь подарунки привозили, але не завжди. Я знаю, що в мене є брат від мами та дві сестри від тата, але з ними я не спілкуюсь.
Я батьків сприймаю, як дуже далеких родичів, що говорити про якихось братів і сестер, яких я бачила тільки на фотографіях.
Батьки дуже дивуються, чому я сама не хочу з ними спілкуватися. Мабуть, вони знають якусь причину, через яку маю виникнути дике бажання підтримувати з ними контакти.
А ось я цієї причини не бачу. Як вони мене пхали один одному я чудово пам’ятаю, як поводилися після мого переїзду до бабусі, теж не забула. Тож за що мені їх любити та хотіти спілкуватися з ними?
Я взагалі в цьому місті й досі живу лише через бабусю. Вона старенька вже, їхати нікуди не хоче, тут рідна хата, на місцевому цвинтарі її рідні лежать.
А бабусю я не кину під жодним приводом. Поки вона тут живе, я житиму з нею. Вона зараз вже потребує моєї постійної допомоги.
Але коли її не стане, а це, на жаль, колись станеться, я поїду в інше місто та обірву всі контакти з батьками. Вони не заслуговують, щоби я називала їх своєю родиною.
