Мої батьки розлучилися, коли я була ще маленькою. Тато потім завів нову сім’ю, я точно знаю, що у другому шлюбі у нього з’явився син. Декілька років тому батька не стало. На похороні я побачила його другу сім’ю, але мені тоді було зовсім не до знайомства з родичами.
І ось нещодавно у соціальних мережах мені написав мій зведений брат Антон. Не знаю, як він мене знайшов, але це не головне. Він був досить доброзичливий, запропонував спілкуватися та підтримувати стосунки. Все ж таки у нас один батько. Я сама досить відкрита людина, тож з радістю пішла назустріч.
Жили ми в різних містах і домовилися побачитися, як хтось буде в місті іншого, хоча б проїздом. І ось така нагода підвернулася. Я якраз збиралася у відрядження із зупинкою у місті, де жив мій брат. Як тільки я про це дізналася, одразу запропонувала йому пообідати.
Ресторан обрав Антон. І, наскільки я зрозуміла, дуже добрий. У призначений час ми зустрілися з ним. Перші хвилин двадцять спілкувалися дуже мило, згадували нашого батька. Але потім брат почав нести якусь нісенітницю.
Спочатку почав довго і докладно розповідати про свою компанію. Він там, начебто, був директором. Я близько години слухала, що вони виклали кам’яною плиткою чи не все місто. Ну і, відповідно, компанія його – дуже крута та багата.
Ні, мені цікаво було послухати, чим займається мій брат. Але найбільше у житті я ненавиджу понти. Він надмірно робив акцент на тому, які вони класні. Мені, швидше, було б цікаво послухати докладніше про їхні проєкти, ніж про їхні гроші.
Потім зовсім пішла якась неадекватна розповідь.
– А минулого місяця ми з дівчиною, до речі, їздили відпочивати. Дуже сподобалося, аж три тижні пробули у подорожі. Ми зупинялися в найдорожчих готелях країни. Та витрачали купу грошей. А вчора я був на крутому форумі для підприємців. Щоправда, білет туди коштував сто тисяч гривень, але для такого рівня заходу не шкода, – без зупину говорив він.
Не знаю, чи правду він говорив, чи ні. Мене збентежило інше. Брат тільки й робив, що розповідав про себе. А про моє життя він взагалі нічого не спробував дізнатися. Якоїсь миті мені все це сильно набридло. Я сказала, що в мене вже незабаром поїзд, тож треба їхати на вокзал. Хоча мій поїзд був лише за чотири години.
– Скільки з мене за обід? – Як пристойна дівчина, спитала я.
– Зараз порахую … п’ятсот гривень приблизно, можеш мені на карту перекинути, – відповів Антон.
Я була вкрай здивована цією відповіддю. Ні, він – не мій чоловік, звичайно, і не зобов’язаний за мене платити. Але він майже три години розповідав усілякі історії про свої мільйони. То плиткою все місто виклав, то зупиняється в найдорожчих готелях й витрачає багато грошей, то квиток придбав за захмарні гроші. Ну що таке п’ятсот гривень для такої людини? На мою думку, так це просто жадібність.
Я одразу перевела йому ці гроші на виході з ресторану. Не люблю бути винною. Поки їхала до вокзалу, задумалася. Може, я таки надто жорстка? Він не зобов’язаний за мене платити, скільки грошей у нього б не було. І взагалі, може, йому вдалося заробити статки саме тому, що він не розкидався грошима?
Наступного дня я отримала від Антона повідомлення.
– А ти мені вчора гроші переказувала? – поцікавився він.
– Так, причому одразу ж, – відповіла я і надіслала йому квитанцію на підтвердження.
Його питання наступного дня обурило мене остаточно … до чого він його поставив? Це ж так просто – зайти у додаток та перевірити, чи надійшли гроші. На що він сподівався? Що я надішлю їх ще раз?
Може, все це й дрібниці, але для мене вони є показовими. Я дуже хотіла знайти в особі Антона ще одного родича. Але жадібних людей я не переношу на дух.
