Мою старшу сестру позбавили батьківських прав, а мати наполягає, щоб я взяла опіку над племінниками. Їй їх не віддадуть, бо мама має інвалідність, а інших родичів у нас немає. Але і я не хочу звалювати собі на шию двох досить дорослих та абсолютно невихованих дітей. У мене дитина маленька на руках. До того ж чоловік проти.
Я поїхала з рідного міста одразу після школи, бо розуміла, що якщо залишусь, то піду дорогою мами та старшої сестри. А вони на той момент міцно прикладалися до пляшки. Я собі такого життя не хотіла, тому зібрала речі та поїхала вступати до університету.
Нікуди я не вступила, але додому вирішила не повертатися. Влаштувалася на роботу, почала знімати кімнату. Було важкувато, але краще, ніж жити з двома жінками, що мають залежність від алкоголю.
З мамою я підтримувала зв’язок, іноді дзвонила я, іноді вона. Через три роки після мого від’їзду мати зав’язала з алкоголем. Вона потрапила до лікарні, довго там лежала, перелякалася тоді сильно, тож пити кинула.
А ось сестра продовжувала котитися до низу, хоча в неї вже на той момент було дві дитини трьох і півтора року. З ними сиділа наша мама та мати батька дітей, співмешканця сестри. Іноді сестра приходила до тями, наводила порядок вдома, влаштовувалась на роботу, починала займатися дітьми. Здавалося, що все, нормальна сім’я, нарешті одумалася. Але через деякий час, коли раніше, коли пізніше, сестра знову зривалася.
Вдома я майже не з’являлася. Через три роки я все-таки вступила до університету, хоч і на заочну форму навчання, проте сама. Почала винаймати вже квартиру, познайомилася з молодим чоловіком, у мене життя йшло своєю чергою. Мамині дзвінки для мене були як звістки з фронту. У них постійно було все не гаразд та щось траплялось. То сестра потрапить в якусь погану історію, то діти, то мама захворіє.
Я періодично скидала мамі гроші, скільки могла. Намагалася допомагати по можливості, бо розуміла, що з доходів у неї лише пенсія з інвалідності та рідкісні підробітки. Але я теж була обмежена у коштах – зарплата невелика, а з неї треба і за квартиру заплатити, і їсти купити, щось з одягу, та ще й відкласти за навчання.
Згодом все налагодилося – ми з моїм хлопцем одружилися, взяли в іпотеку квартиру. Зараз у нас вже з’явилася дитина, донечці вже рік виповнився. Але моя мама бачила внучку один раз, коли приїжджала у гості після виписки з лікарні. Їй не до мене, там у неї двоє онуків, якими ніхто не займається.
Нещодавно мама дзвонила вся у сльозах – сестру таки позбавили батьківських прав. Чоловік допився до божевілля, тож дітей забрали до дитячого будинку, хоча мама дуже просила залишити онуків їй. У цьому їй відмовили, бо вона має інвалідність, дохід маленький, квартира не відповідає умовам. Загалом багато причин.
Старшому синові сестри наразі вже дванадцять років, другому одинадцятий рік. Хлопці проблемні, що й не дивно з такими-то батьків. Там старший вже курить, у школі постійні проблеми, б’ється, лихословить. А молодший за старшим все повторює…
Мама моя хоч і просила залишити онуків їй, але об’єктивно вона з ними не впорається. Там потрібна жорстка рука, довга праця з психологами, там роботи на двох повноцінних нормальних батьків, а не на одну пенсіонерку. Мамі їх завжди шкода.
Але змиритися з тим, що онуки у дитбудинку, мама не може. Спочатку вона мені зателефонувала просто розповісти цю новину, але потім почала налаштовувати на те, що я маю подати на опіку над хлопчиками. Я ж родичка. У мене зі здоров’ям все гаразд, не п’ю, квартира двокімнатна, хоч і в іпотеці, одружена. На мамину думку, я чудовий варіант.
– У тебе і чоловік з головою, зможе поставити хлопчиків на істинний шлях, – вмовляла мама.
Тільки вона забула запитати, чи потрібне моєму чоловікові таке навантаження. А йому воно не потрібне.
– Ти що, жартуєш? Забирати двох підлітків, які росли у такому середовищі? У нас маленька дочка, купа своїх справ. Куди нам зараз возитися із двома проблемними хлопцями? – обурюється чоловік, і я його чудово розумію.
Мене перспектива справлятися з огріхами у вихованні племінників теж не надихає. Але мама плаче: як так можна, щоб за живих родичів діти опинились у дитячому будинку. А я вважаю, що їм там буде краще. Там і дисципліна є, і всім необхідним їх забезпечать. Я ж готова приїжджати на вихідні, привозити якісь смаколики, можливо забирати їх у гості, якщо ми знайдемо контакт. Але це максимум, на який я ладна піти.
Маму ж такий варіант не влаштовує, вона каже, що виховала егоїстку, яка рідну кров не шкодує. Я шкодую, але в мене кров і рідніша є. У мене росте дочка, якій я хочу дати все. Спокійне та щасливе дитинство насамперед.
Мені дуже шкода, що з племінниками так вийшло, але звалювати собі на шию цей невдячний тягар я не стану. Мене всі вже засудили, хто знає ситуацію, всі вважають, що треба терміново дітей забирати з дитбудинку. Легко говорити, коли тебе це питання не стосується. На знайомих мені начхати, а от з мамою спілкуватися кожен раз все складніше і складніше.
Я втомилася вже їй пояснювати свою позицію. Вона її не чує, говорить що дітей треба забрати й зробити це маю я. Чи є якийсь спосіб до неї достукатися, чи ще якось розв’язати проблему? Бо виходу я не бачу.