– Ну, а ти, Надюшо? Куди поведеш дітей на травневі? – Світлана пила чай зі свого величезного кухля. – Я своїх у парк потягну.
– Моїм хлопчикам багато не треба. А потім у кафе за парком сядемо, там такі коктейлі збивають – густі, як у дитинстві!
Я знизала плечима та уткнулася в монітор, намагаючись зробити звіт.
– Я? Та-а… Нікуди. На дачу до свекрухи поїдемо.
Світлана завмерла з печивом у руці.
– На дачу до свекрухи? Боже, як же це круто! Свіже повітря, своя ділянка, лазня, шашлички під яблунями! Як я тобі заздрю, Надюшо! Не у всіх є свекрухи з дачею, це справжній курорт!
Я тяжко зітхнула. Нехай вона так думає. Нехай у нашому офісі так думають.
– Я вам скажу більше, – вклинилася Жанна, наша третя колега. – Не у всіх взагалі є свекрухи! Не те, що з дачами!
– Ну, це швидше плюс, ніж мінус, – Світлана весело підморгнула, – А ти, Жанно, не втрачаєш нагоди похвалитися своїм розлученням!
– Швидше, навпаки, не рекомендую нікому, – сумно зітхнула Жанна. Вона розлучилася кілька місяців тому і тепер знаходила привід для смутку навіть у прогнозі погоди.
А я слухала їхнє захоплення і думала: «Знали б ви, що це за «курорт». В уяві колег дача – це шезлонг і соковитий шматок м’яса на вугіллі.
Насправді ж свекруха, Антоніна Петрівна, перетворювала всі наші вихідні на добровільно-примусовий трудовий табір.
Попрацювати – це завжди, будь ласка. Вона ніколи не втрачала можливості поексплуатувати мене та онуків – Микиту та Марійку.
Чи буде винагорода у вигляді шашлику? Однозначно ні. Наша бабуся вже рік, як прихильник правильного харчування. І ми, на її глибоке переконання, мали її у цьому підтримувати.
– Ви м’ясо жирне уплітатимете, значить, а я травою задовольнятимуся? – бурчала вона щоразу, коли ми несміливо заїкалися про мангал, що сиротливо стояв за кущами дикого винограду.
– Ні, всі будемо їсти корисну їжу! Варена броколі та парений гарбуз – запорука довголіття!
І добре б я, я звична. Але як пояснити це дітям? Для них дача та шашлик – це синоніми. А тут гарбуз!
Роботи на ділянці завжди був непочатий край. Ми в сім’ї навіть жартували: мовляв, Антоніна Петрівна цілий тиждень сидить у місті та креслить план – як вичавити з нас максимальний результат за сорок вісім годин.
Приїжджаємо у п’ятницю і бачимо, що за будні не зроблено нічого. Все завмерло в очікуванні безплатної робочої сили. Тобто нас.
Про лазню Свєтка теж загнула. Лазні на ділянці не було й близько. Та що там лазні – нормального душа і того не спостерігалося.
Милися ми по-спартанськи: зі шланга на вулиці, якщо вода в баку встигла хоч трохи прогрітися на сонці.
Добиратися – окрема пісня. Дача була за тридев’ять земель. Якщо чоловік не міг нас відвезти машиною, починався квест під назвою «Електричка».
Розклад жахливий, вагони набиті, а від станції ще три кілометри пішки з сумками. А ночівля? Спали ми на доісторичних панцирних сітках, що провисали до підлоги.
У мене після таких ночей спина просто відвалювалася. Юра, у якого і так остеохондроз з грижами, цю справа швидко просік і намагався поїздки до матері пропускати під будь-яким приводом.
Так сталося і цього разу. За три дні до травневих я вирішила уточнити деталі.
– Юро, цього разу, сподіваюся, на машині поїдемо? Хоч дітей не мучити вагонами.
– На машині? А я… хіба не сказав? – Юра почухав потилицю, дивлячись у підлогу.
– То що цього разу? – я схрестила руки на грудях, вже знаючи відповідь.
– Михайлович попросив вийти на зміну. Аврал на заводі. Не можу відмовити, Надю.
– Тільки тебе попросив? – примружилася я.
– Ні, чому… Там ще Генка, Худий та Колян. Всім треба.
Генка, Худий та Колян! Знаю я цей “аврал”. Відпрацюють для годиться пару годин, а потім перемістяться за цех, де у них обладнано «зону барбекю».
І поки я буду під наглядом свекрухи працювати на ділянці, мій благовірний питиме холодне пінне і закушуватиме його найніжнішою бараниною.
– Остеохондроз твій, я дивлюся, тільки на дачі прокидається, – уїдливо помітила я. – А як на зміну з мужиками – то ти орел!
– Надю, ну робота є робота! – Юрко винно шмигнув носом. – Я до вас пізніше завітаю.
Робити не було чого – ображати свекруху не хотілося, та й слухати потім її голосіння телефоном… Тому в п’ятницю після обіду, навантажені сумками, ми вже тряслися в задушливому автобусі до станції.
План був стандартний: пересадка на електричку, годину у гуркітливому вагоні, а далі — марш-кидок по курній дорозі до садового товариства «Світанок».
Ми приїхали на вокзал трохи раніше. І тут, як за розкладом, задзвонив телефон. На екрані висвітлилося: “Юра”.
– Надю, ти не повіриш! Тут таке на роботі твориться… – голос чоловіка в слухавці був неприродно бадьорим, навіть надто збудженим. – Коротше, Михайлович бушує, вимагає, щоб всі вихідні я був на зміні. Аврал, Надь!
Я прикрила очі, слухаючи цю знайому виставу.
– Тільки ти? Чи ще хтось? – Запитала я все ще спокійно.
– Я. Ну, ще мужики тут… дехто. Сама розумієш, виробництво не чекає.
– Все зрозуміло, Юро, – перебила я його. – Тобто ми, як завжди, без тебе?
– Ну вибач, Надю. Робота є робота! Іншим разом обов’язково поїдемо всі. Обіцяю!
– Гаразд, – коротко кинула я і натиснула “відбій”.
«Обіцяю. Наступного разу…» Господи, скільки разів я це чула? Він просто відкуповувався нами від своєї матері. Образа навалилася така, що дихати стало важко.
Я повернула голову і завмерла. Просто переді мною, на обшарпаній стіні вокзалу, висів величезний яскравий рекламний плакат.
На ньому на тлі соковитої зелені красувалися різноколірні будиночки, схожі на пряникові. Великі літери говорили: “Щастя є, і воно за цим пагорбом”.
Трохи нижче – стрілку-вказівник: «1 км». І приписка дрібним шрифтом: «База відпочинку «Казка» чекає на тебе. У нас є все – розваги для дітей та дорослих, смачна їжа та море позитиву».
Я подивилася на Микиту та Машу. Вони сумно сиділи на сумках, підпираючи щоки кулачками. Попереду на них чекав суп з кропиви та нескінченні грядки. А тут – «Казка».
– Слухайте, діти, – раптом випалила я. – Ви ж не проти, якщо ми заглянемо в одне містечко, перш ніж поїхати до бабусі?
Діти стрепенулися. Їм було все одно куди, аби не в село. Ми проводили поглядом електричку, що підійшла, на якій мали поїхати до свекрухи, підхопили сумки та попрямували по стежці, куди вказувала стрілка.
Цей кілометр ми пройшли одним махом. Коли піднялися на вершину пагорба, я рота навіть роззявила.
Перед нами справді була казка: смарагдові газони, чистенький ставок із білими човнами, величезний дитячий майданчик із лабіринтами, та затишні тераси будиночків.
На вході нас зустрів добродушний чоловік у камуфляжі.
– Здрастуйте! Ласкаво просимо в «Казку»! Якщо ви до нас у гості, то вам в адміністрацію, он той будиночок.
Ми увійшли до вказаного будиночка. Привітна дівчина-адміністратор усміхнулася мені так щиро, що я остаточно наважилася. І ось уже в моїх руках брязнули ключі від синього будиночка з білими фіранками.
Боже, який це був день! Ми вирішили, що свекруха та її грядки зачекають. Ми були по-справжньому щасливі.
Каталися на човні, діти гасали майданчиком до знемоги, а ввечері ми вечеряли в ресторані. Я їла найсмачніший шашлик у своєму житті, і мені було абсолютно начхати на все. Маша та Микита світилися від радості.
У будинок ми повернулися до ночі. Сил не було навіть роздягтися. Я ввімкнула телефон, який завбачливо вимкнула ще вдень. Екран засліпив десятком повідомлень.
Спочатку двадцять п’ять пропущених від свекрухи. Потім ще стільки ж від Юри. І купа повідомлень у месенджері: «Де ви?», «Мама чекає!», «Чому телефон вимкнено?».
Дзвонити я не стала. Просто прийняла гарячий душ і провалилася в сон на м’якому, білому ліжку поряд зі своїми дітьми.
Наступного дня, після обіду, ми таки дісталися до дачі. Антоніна Петрівна зустріла нас біля хвіртки. Обличчя її виражало найвищий ступінь скорботи.
– Я ж на тебе сподівалася! – Почала вона з порога, навіть не привітавшись. – Стільки справ! Стільки роботи! А вони десь гуляють! Ось тобі від Юри дістанеться, він місця собі не знаходив!
Я поставила сумку на землю і подивилася їй у вічі. Спокійно так, упевнено.
– Не дістанеться, Антоніно Петрівно. Якщо Юрі так хочеться допомогти мамі, нехай завтра бере вихідний і сам батрачить.
Свекруха похлинулася і відразу замовкла, кліпаючи очима. А я зайшла до хати, щоб заварити собі чаю. У той момент я твердо вирішила!
У мене є своє особисте життя, і я маю намір проводити його так, щоб я та мої діти були щасливі. А грядки нікуди не втечуть. Нехай ними займається той, кому вони справді дорогі.
Свекруха зовсім трохи протримала в собі образу на мене: косилася, дула губи. Після повернення додому я сказала ті самі слова й чоловікові про своє особисте життя.
І попередила:
– З цієї миті ти сам допомагаєш своїй матері! Я губити своє життя в її грядках не наймалася!
Він намагався позиватися до мого сумління, галасував, але я сказала чітко:
– Або так, – або ніяк! Обирай! – на що він закрив рота і скривджений пішов на роботу…
Чи слушно я вчинила? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
