Напевно, ви сприймете мене поганою людиною, але я особисто шкодую про те, що завела дитину. Так буває. І я не збираюся ні перед ким виправдовуватися, адже добре знаю характер своєї дочки. Повірте, на моєму місці ви зробили б такі ж самі висновки.
Стала матір’ю я не в ранньому віці, як дехто може подумати. Тридцять років. Але вже тоді я знала, що буду матір’ю-одиначкою. Потенційний тато втік. Не витримав вантажу відповідальності і просто зник із радарів. Лікарі сказали, що у моєму віці є ризик для здоров’я, якщо я вирішу переривати. Тому я можна сказати не мала вибору.
Як знаєте, гроші з неба не падають. Тому ні про який декрет не могло бути й мови. Я залишала доньку зі своєю мамою, а сама йшла працювати. Робочий день з 7 ранку до 9 вечора сам по собі вимотував. Але після цього не приходив відпочинок, адже треба було ще дбати про немовля. Яке, треба сказати, вже тоді почало проявляти характер.
Але час не стоїть на місці, і ми з мамою абияк пережили цей період. Йому на зміну прийшло дитинство та школа. Напевно, це нормально, що першокласники можуть розлютитися, заявити, що йдуть з дому? Таке буває, навіть у нормальних сім’ях – діти люблять ображатися з вигаданих приводів. Але моя дочка двічі тікала, і її не могли знайти по декілька днів. А їй же тоді не було й дев’яти років.
Що ми тільки не пробували. Намагалися поговорити. Жодного діалогу. Я погана, бо погана. А бабуся взагалі стара та гидка. Їй потрібні друзі і більше ніхто. Нескінченна низка психологів радила будь-яку дурню: знайти спільне хобі, витрачати більше часу на спілкування, познайомитися з її друзями. Одному з них вона плюнула в обличчя. Навіть не від злості. Просто так їй було нудно.
Фізичні покарання також не працювали. Не те щоб я була дуже сильною, але по п’ятій точці надавати сил вистачить. Тоді дочка починала волати на весь будинок. Сусіди стукали у стіни, кричали, що викличуть поліцію. Дочка кричала ще голосніше, з нецензурною лайкою і такими прокльонами, що навіть мені ставало якось не по собі. Потім вона могла щось зламати з помсти. Телефон, стілець, телевізор… Що трапить під руку.
Я не бачила її друзів у нас удома. Одного разу миттю застала її з якимсь хлопцем на кілька років її старше. Але тоді вони просто втекли від мене, а вдома дочка не захотіла мені нічого казати. В принципі, я не розраховувала.
До слова, бували в нас і нормальні періоди. Ну як, нормальні… Просто дочка мовчала і не обзивала старших. Від нас з мамою вимагалося лише мовчки готувати їжу, застеляти ліжка, прати. Робити все те саме, що й завжди, намагаючись при цьому зайвий раз не розмовляти з «дитиною». І, Боже борони, не говорити їй йти в душ. З цього приводу вона завжди мала особливий пунктик.
Тепер їй 18 років. І якщо раніше я називала проблемами її зриви та істерики, то тепер я хотіла б все повернути назад. Ми влаштували її до коледжу, до якого вона, ясна річ, не ходить. На роботу дочка також не хоче. Хоча грошей я намагаюся їй не давати. День вона проводить або вдома або з друзями.
Якщо між нами виникає конфлікт, вона погрожує мені, що піде з дому назовсім. Їй подобається думати, що вона не пропаде без материнського нагляду.
А я знаю, що її оточення ні до чого доброго не приведе. Раніше це були юнаки старші за неї, а тепер це здорові мужики, незрозуміло з якою кашею в голові.
Мені набридло працювати за трьох. Мама отримує копійки пенсії, дочка лише витрачає, а я роками не виїжджала за межі міста. Хіба це нормально? Залишити квартиру хоча б на кілька днів не можу. Боюся уявити, що за кубло зустріне мене після приїзду назад. Це навіть якби я мала гроші на відпочинок. Але їх, на жаль, немає.
Намагалася познайомитися із чоловіками. Чесно сказати було нелегко. Я дуже віддалилася від протилежної статі. З усіма цими домашніми проблемами забула, що таке чоловічі залицяння. І через будь-який прояв уваги зі сторони у мене траплявся стрес. Коли нарешті з’явився дуже цікавий претендент, все знову закінчилося сумно.
Дочка побачила, що мені дзвонять, взяла слухавку і, доки я цього не бачила, наговорила про мене купу бруду. Що я міняю чоловіків щодня, що морю її голодом, постійно п’ю і таке інше. Можливо, їй і не повірили, але, погодьтеся, складно починати стосунки з жінкою, яка має ось таке в ролі доньки?
Я доросла людина і розумію поняття добра та зла. Також маю якісь принципи. Але, зрозумійте мене правильно, кінця та краю цьому кошмару немає. Через доньку я не можу нормально жити. Відпочити – не можу. Знайти чоловіка – як би не так. Навіть просто побути хоча б тиждень у тиші та спокої немає жодної можливості.
Якоїсь миті я й зловила себе на думці, що шкодую про те, що погодилася привести маля на світ. Дев’яносто відсотків моїх нещасть трапляються саме через це необдумане рішення. І, найголовніше, я не бачу жодних перспектив. Заміж ми її не видамо. А змінитись вона не зможе. Повірте, це її єство, природа.
Безвихідна ситуація, з якої неможливо вибратися. Тепер, коли я читаю новини чи дивлюся телевізор, завжди помічаю сюжети про поганих батьків.
Можливо, справа далеко не в них, а саме у їхніх дітях? А батьки зриваються через вічне психологічне напруження. Хто знає, як воно насправді.
