– Напиши зараз заповіт, а то трапиться щось – ми ж пересваримось, – попросила мене дочка. Ось так прохання!

Ніяк не можу позбутися неприємних відчуттів, які міцно оселилися в грудях після розмови з дочкою. Вона мені заявила, щоб я просто зараз написала заповіт “якщо раптом щось” щоб вони з братом потім не пересварились через спадок. Таке відчуття, що мене вже поховали та табличку з датами повісили.

У мене двоє дітей – син Денис та донька Таня. Вони погодки, старший син. У дитинстві начебто непогано ладнали, в юності теж нейтрально спілкувалися, а як обзавелись своїми сім’ями, так розладналися в них стосунки.

Навіть не знаю, із чим це пов’язано. Начебто й ділити їм нічого, я завжди намагалася дітям однаково допомагати, а ось щось пішло не так.

Мені здається, що в їхній конфлікт чималий внесок внесли зять і невістка. Зі мною вони начебто спілкуються нормально, претензій немає, але аж надто у дітей різко відносини зіпсувалися після весіль.

Я давно вже вдова, чоловіка не стало, коли діти тільки-но пішли до школи. Тяжко було, а якби не допомога моїх батьків та свекрів, то взагалі був би один жах. А разом нічого, вистояли, підняли дітей на ноги, вивчили навіть житлом змогли забезпечити.

Свекрів аже немає, вони свою квартиру Денису заповідали. А ми з мамою зіскребли по засіках, продали мамину спадщину, назбирали дочці на квартиру. Так що обидві дитини у мене при нерухомості.

Моя мама жива, ми зараз із нею разом живемо. Вона раніше у приватному будинку жила в передмісті, але одній вже важко та й будинок для постійного проживання вже не підходить. Туалет на вулиці, митись в мисці та по зимі ще й сніг на подвірʼї чистити.

Колись хотіли будинок перебудувати, але то одне, то інше, а потім мама вже нічого не хотіла, казала, що й так доживе свій вік. Але “і так доживати” я мамі не дозволила, забрала до себе. В мене все-таки затишніше. А її будинок ми використовуємо як літню дачу.

У мене пенсія, у мами пенсія, та ще з городу добрі запаси робимо, так і живемо, нам вистачає. Цього року я ще й репетиторство вирішила взяти, але це вийшло випадково – подруга попросила з онуком математикою позайматися, так я і втягнулася.

Зараз у мене вже шість учнів – добрий додаток до пенсії.

З дітей я допомогу грошима не тягну, їм, молодим, потрібніше. А ось від допомоги руками відмовитись не можу. Я сама вже не молода, про маму вже не говорю. Так що допомога в ремонті потрібна, та й на дачі самій поратися важко – їздять всі.

От і виходить, що якщо щось зробити треба, то я то до сина, то до дочки звертаюсь. Намагаюся якось на когось не насідати, щоби все рівномірно і по справедливості було.

Якщо зять із дочкою з ремонтом на кухні допомогли, то лагодити теплиці на дачі вже прошу сина.

Вже два роки я помічаю, що діти між собою сперечаються, хто мені більше допомагає. Не прямо в голос і при мені, ні. А от у застільній якійсь бесіді підкинуть один одному шпильку. Типу того, що хтось на дачі спину гне, а хтось потім огірки просто збирає. Або хтось нам із мамою ремонт робить, а когось не дозвешся.

Спочатку такі випади були рідкісними, а тепер, вважай, жодне застілля без подібних звинувачень у дітей не обходиться. Я вже й пояснювала, і соромила їх, але їм все одно. Раз промовчать, а другого разу знову все по новій.

Нещодавно вони посварилися особливо сильно. Я заїкнулася, що на дачі непогано було б дах перестелити і якийсь невеликий ремонт зробити.

Ми б з мамою повесні туди в’їхали, та до осені й прожили. А то щоразу мотатися автобусом по спеці важкувато, а діти тільки у вихідні можуть. Але овочі по спеці чекати на вихідні не будуть – засохнуть.

І якось обговорення перейшло у дітей в сварку, хто більше для нас із мамою робить.

– Ось що, мамо. Давай ти днями напишеш заповіт, а то якщо щось трапиться, ми ж пересваримося через нього. Сама бачиш, що відбувається, – звернулася до мене дочка, коли син із невісткою пішли.

Я від такого прохання розгубилася. А що писати? Після мене в рівних частках все їм залишиться, інших спадкоємців немає. Вже на два вони зможуть все поділити?

– Ні, мамо, давай комусь квартиру, а комусь дачу. Щоб ми вже точно знали, що вкладаємось у своє. А то в мене чоловік спину гне на дачі, а потім нам дуля дістанеться?

– Дочко, зупинись! Дача взагалі бабусі належить! Як я вам її відпишу! Та й взагалі, чого ти мене ховаєш раніше?!

– Ніхто нікого не ховає, просто легше зараз оформити всі документи, щоби потім зайвих сварок не було.- сказала дочка.

У мене з того дня ця розмова не йде з голови. Син про неї не знає, а казати йому я не хочу. Боюся, мабуть, що він у цьому сестру підтримає.

Я тоді остаточно в дітях розчаруюся. Ось так узяти та списати нас з мамою з рахунків, спадок ділити – та хто так взагалі робить?

Подрузі поскаржилася, вона каже, що правильно все дочка сказала. Знатимуть вони, наприклад, що квартира потім їм залишиться, так вони в неї вже й вкладатися охочіше стануть.

А я не згодна. Це вийде, що мені допомагати вони не готові, хочуть лише у своє майбутнє майно вкладатись. Та мені тоді простіше чужим людям заплатити, щоб вони мені допомогли. Як ви вважаєте? Чи може я перебільшую?

You cannot copy content of this page