Коли ми з Михайлом тільки одружилися, наші стосунки зі свекрухою були ангельськими. Інакше й не скажеш. Тоді вона працювала в науково-дослідному інституті на гарній посаді та була цікавою інтелігентною жінкою.
Після виходу на пенсію Марина Петрівна залишилася «не при справах», і їй не було куди подіти свою енергію, напевно. Принаймні всю цю енергію вона почала витрачати на онука.
Бабуся його обожнювала. Вона жила на старенькій дачі в передмісті Києва і часто возила Андрійка до себе. Йому тоді було шість років, він ріс хворобливим хлопчиком, і тому ми його не хотіли віддавати в дитячий садок. Ми були раді, що дитина проводить час на свіжому повітрі у здоровій сільській атмосфері. До того ж для нас із чоловіком це було гарним розвантаженням, бо обидва ми працювали як коні.
Коли Андрійко пішов у школу і жив увесь час із нами, свекруха без онука місця собі не знаходила. Їй не було чим зайнятися, і вона сказала, що вирішила почати ремонт на дачі. Але будматеріали дорогі, і на одну пенсію ремонт не витягнеш, тому вона почала іноді просити гроші у сина. Потім вона почала їх брати в мене, і щоразу просила, щоб я нічого не говорила чоловіку. Мовляв, вже незручно в нього просити, а ремонт, як кровопивець, потребує дедалі більше.
Тоді я не знала, в чому річ. Коротко кажучи, свекруха почала прикладатися до пляшки, а нам брехала, що гроші їй потрібні на ремонт дачі. Коли чоловік дізнався про це, він припинив давати їй гроші. Мені він про це нічого не говорив – йому соромно було за матір. А я продовжувала спонсорувати свекруху, навіть не підозрюючи про це.
І ось, одного чудового літнього дня свекруха приїхала до нас. Я із сином була вдома, а чоловік був на роботі. Андрійко цього літа якраз закінчив перший клас.
– Ну що, онучок, напевно, ти скучив за своєю бабусю? Поїдемо зі мною на дачу, хоч на все літо, – запропонувала вона, ласкаво подивившись на Андрійка.
Я була рада цьому, тому що моїй дитині потрібно було зміцнити здоров’я після навчального року. І я, як завжди, зібрала речі синочка і викликала для нього та свекрухи таксі.
Коли чоловік прийшов із роботи, і я розповіла йому про це, він насупився і довго мовчав. Потім наважився про все мені розповісти.
– Олено, мати п’є. Я просто не хотів тобі про це говорити. Наш син не повинен бути в неї.
Мене охопила паніка. Я схопила мобільник і подзвонила свекрусі, але телефон мовчав. Наступні кілька спроб їй додзвонитися теж були марними. Ми з чоловіком сіли в таксі та помчали до села.
Приїхавши на дачу, ми стукали у вікна та двері, але ніхто не відчиняв. Потім Михайло відчинив двері своїм ключем, і ми увійшли всередину. У будинку справді нікого не було. Мигцем я помітила, що ремонтом тут і не пахло, у всьому будинку панували розруха, бардак та порожні пляшки. Але в цей момент мені було, звісно, не до цього.
Вийшли на вулицю, та стали опитувати всіх місцевих стареньких, але ніхто до ладу нічого не знав. Нарешті, одна бабуся мені зізналася:
– А Марина Петрівна, вже пів року тут не з’являється. Займала у всіх гроші та зникла кудись.
Я, недовго думаючи, зателефонувала в поліцію і тремтячим голосом, пояснила ситуацію. Мені відповіли, що почнуть шукати лише за 3 дні, – такий, мовляв, закон. У селі нам залишатися вже не було сенсу, і ми повернулися додому. Мене всю трусило, всю ніч я не спала.
Нарешті вранці мій телефон задзвонив. Це була свекруха. Тремтячою рукою я підняла слухавку і почула:
– Я не віддам вам вашу дитину! – закричала свекруха. – Спочатку заплати мені гроші! Мені потрібні десять тисяч гривень.
– Слухай мене, терористка недороблена, якщо ти щось зробиш з дитиною, я тебе на частини порву, клянуся, негідниця! Де ти його ховаєш? – Закричала я, сама не своя від гніву. Свекруха від мене ніколи такого тону не чула та відключилася.
Я одразу зателефонувала до поліції. Вони визначили її місцеперебування та швидко знайшли свекруху та Андрійка. Виявилося, що всі ці пів року вона жила зовсім недалеко від нас у своєї подруги, з якою і прикладалася до пляшки! Але головне, що з сином було все добре, якщо не вважати, що він був свідком як вони пили.
Коли я трохи охолола і прийшла до тями від перенесеного шоку, чоловік попросив, щоб я не писала заяву в поліцію. Не хотів, щоб матір посадили. Я погодилась. Через кілька тижнів свекруха мені зателефонувала і попросила вибачення.
Зараз свекруха живе сама на дачі та до нас навіть не дзвонить і не приїжджає після того, що сталося. Я з нею не спілкуюсь. Чоловік іноді до неї їздить та допомагає з продуктами. Про неї ми з ним не розмовляємо.
