– Насте, я все вирішив! Мама переїжджає до нас! Завтра замовлю машину для перевезення речей.
Настя очманіло дивилася на чоловіка.
– У сенсі “вирішив”?! Ігорю, це моя квартира. Моя, розумієш? Ми тут утрьох ледь поміщаємось, коли Артем іграшки розкладе!
– Настя, не починай, – чоловік, демонструючи всім своїм виглядом роздратування, стягнув кросівки. – Мамі важко. Вона одна в цьому величезному будинку, батька нема вже два роки. Дах тече, город цей… Вона не справляється!
– Почекай, – Настя зробила крок до нього. – Ми ж це обговорювали. Ти сам казав, що вона в місті пропаде. Пам’ятаєш, як ти пропонував найняти сусіда, щоб він чистив сніг? Ми ж гроші їй возимо щомісяця!
– Гроші… Настя, їй увага потрібна! Вона там живцем себе ховає. Минулими вихідними дзвоню – плаче. Каже, тиск підскочив, а води принести нема кому. Ти хочеш, щоб вона там сама в порожній хаті загнулася?
– Я хочу, щоб у моїй домівці я залишалася господаркою, Ігорю! Адже ти знаєш, як вона до мене ставиться. Шість років я для неї «міська дівка», яка чоловіка нормальною їжею нагодувати не може!
– Вона змінилася, Насте. Ти ж бачила, як цієї зими все пройшло. Вона ж слова поганого не сказала!
Настя гірко посміхнулася.
– Звичайно, не сказала, – тихо промовила Настя. – Вона ж мешкала на всьому готовому. Я готувала, я прала, я її доглядала.
– Я навіть сукню їй синю купила, пам’ятаєш? Вона ж у гостях була, Ігорю! А переїзд назовсім – це інше.
– Це черги в санвузол вранці, це її вічні поради, як мені виховувати сина та чим тебе лікувати!
– Вона мати, Настя. Моя мати! І я її не кину. Якщо ти любиш мене, ти її приймеш.
– А якщо ти мене любиш, ти подумаєш про мій комфорт! Чому не можна просто продати будинок і купити їй меншу квартиру тут, в місті? Чи будиночок у передмісті, де немає такого господарства?
– Вона не хоче. Вона хоче переїхати до нас, щоб бути ближче до онука. Все, розмова закінчена! Я обіцяв, що завтра заберу.
Чоловік пройшов у вітальню, а Настя гупнула кулаком по стіні. Що взагалі відбувається?
***
Шість років тому Настя приїхала до села у легкому сарафані та босоніжках. Ігор вів її за руку до добротного будинку, кажучи, що батьки його – золоті люди. І Настя думала, що так і є.
– Здрастуйте, – несміливо сказала Анастасія, простягаючи Олександрі Семенівні торт із найкращої міської кондитерської.
Свекруха навіть не глянула на коробку. Вона окинула Настю поглядом, від якого по шкірі побігли мурашки.
– Ігорьок, – голосно, ніби Насті й не було поряд, промовила Олександра Семенівна. – А що, Марія, дочка голови сільради тебе не дочекалася?
– Гарна дівка, справна. І корову вміє доїти, і город на ній. А ця… прозора зовсім. Вона ж тобі й спадкоємця не виносить, віку не вистачить.
– Мамо, ну чого ти починаєш? – Ігор ніяково обійняв Настю. – Настя – архітектор, у неї серйозна робота. Ми кохаємо одне одного.
– Архітектор… – фиркнула свекруха. – Будинки малювати – справа не хитра. Ти б, дочко, краще борщ навчилася варити, щоб син мій ноги з тобою не простяг.
Усі ці роки Настя намагалася. Вона мовчала, коли Олександра Семенівна демонстративно перемивала за нею тарілки.
Мовчала, коли свекруха пошепки вимовляла Ігореві в сусідній кімнаті:
– Знову вона Артема в цю синтетику одягла! Застудить хлопчика! Яка вона мати? Безрука та безголова!
Настя возила свекрусі подарунки, купувала дорогу побутову техніку в сільський будинок, аби заслужити хоч краплю подяки.
Не дочекалася…
***
Наступного дня приїхала Олександра Семенівна.
Свекруха, з виглядом ображеної цариці, впливла у квартиру. За нею вантажники заносили вузли, коробки та стару скриню, яку вона навідріз відмовилася залишати.
– Ох, Настю, – пропихала свекруха. – Бачиш, як життя обернулося. На старість років по кутах чужих микатися доводиться.
– Здрастуйте, Олександро Семенівно, – відповіла Настя. – Проходьте до вітальні, Ігор там уже ліжко зібрав.
– Ліжко – це добре, – свекруха пройшла коридором туди-сюди. – Тільки пильно у вас тут. Мабуть, ніколи тобі за порядком дивитися, все малюнки свої малюєш?
– Я вчора генеральне прибирання робила.
– Мабуть, не так робила, раз я пальцем по полиці провела – і чорнота, – Олександра Семенівна плюхнулася в крісло і тяжко зітхнула. – Ну гаразд, тепер я тут буду. Догляну за вами. Ігор зовсім змарнів, шкіра та кістки.
Перший тиждень Настя йшла на роботу раніше, щоб не стикатися зі свекрухою на кухні. І щовечора на неї чекав «сюрприз».
– Насте, ти що це купила? – Олександра Семенівна гидливо виставляла на стіл пакет із напівфабрикатами. – Котлети з магазину? Ти чоловіка отруїти хочеш?
– Я пізно звільнилася, Олександро Семенівно. Артема треба було з тренування забрати. Це гарні котлети з дорогої кулінарії.
– Дороге – не означає смачне. Я от фаршу накрутила. М’ясо в холодильнику лежало. Ти його, мабуть, на суп берегла? Так я його на котлетки пустила, Ігорьок дві порції з’їв, аж за вухами тріщало.
– Це було м’ясо на яловичий рулет на вихідні…
– Та який там рулет! Мужика годувати треба просто, по-нашому. І Артему я супчик зварила, а то він у тебе одні макарони лопає. Весь у матір, блідий, як поганка.
Настя дивилася на Ігоря. Той сидів за столом, уплітаючи домашні котлети, і старанно вдавав, що нічого не відбувається.
– Ігорю, скажи хоч ти їй! Ми ж домовлялися, що на кухні я господарюю!
– Настя, ну чого ти заводишся? Мама як краще хотіла. Адже смачно готує мама, дуже смачно! Тобі ж менше роботи. Відпочинь, кіно подивися.
Настя, звісно, зривалася.
– Скільки можна, га? Чому вона чуже чіпає? Олександро Семенівно, де мої улюблені келихи?
Свекруха на випади невістки реагувала спокійно.
– Та я їх прибрала, Настю. У шафу глибше засунула. Нічого їм на очах стояти, пил збирати. Та й тендітні вони, Артем розіб’є – лихо буде. Я свої кухлі із села привезла, на місце келихів поставила.
– Це наші весільні келихи, – кричала Настя. – І я сама вирішу, де їм стояти.
Одного вечора між подружжям розгорівся скандал. Лаялися пошепки, в спальні, за щільно зачиненими дверима.
– Все, годі! Це не життя! Вона перекроює мій побут під свої стандарти. Я не можу більше, Ігорю! – шипіла Настя.
Чоловік скривився.
– Настя, потерпи. Мама ще не звикла, їй складно…
– А мені не складно? Ігорю, у мене є пропозиція. Давай орендуємо їй квартиру у сусідньому будинку? Гарну, комфортабельну.
– Ми платитимемо, я приходитиму прибиратися, приноситиму продукти. Але вона матиме свою територію, а ми – свою. Їй самій так не зручно, вона постійно на щось скаржиться.
– Квартиру? – Ігор подивився на дружину, як на божевільну. – Настя, ти розумієш, що це означає для сільської людини?
– Матір в орендовану хату виселили! Що люди скажуть? Що я за син такий?
– Які люди, Ігорю? Ми у місті живемо! Тут усім начхати! Зате вона житиме для себе, без городу, без корів, у теплі. Їй же важко вести господарство, ти сам казав!
– Їй важко фізично! Вона самотня жінка. Ти розумієш це слово? Самотня!
– Пів села самотніх жінок живуть і справляються! А твоя мати ще міцна жінка. Вона просто хоче, щоб довкола неї всі бігали!
– Ігорю, вона мене не любить! Вона ніколи мене не любила. І зараз вона просто виживає мене з моєї ж квартири!
– Не кажи нісенітниці, – Ігор відвернувся до вікна. – Вона намагається. Вона он Артему шкарпетки зв’язала.
– Та не потрібні йому ці колючі шкарпетки, у нього алергія на шерсть! Я сто разів їй казала!
Двері в спальню прочинилися. Олександра Семенівна, в нічній сорочці, з розпущеним сивим волоссям, з’явилася на порозі.
– Значить, я заважаю тобі, – тихо промовила вона. – Кісткою в горлі стою. Самотня я, правда твоя. І дід мій там, у землі холодній, бачить, як мене рідна невістка з хати жене…
– Мамо, ніхто тебе не жене, – Ігор кинувся до неї. – Настя просто… вона втомилась на роботі.
– Втомилася вона… – свекруха примружилася. – А я все життя орала, корів доїла, тебе ростила, синку.І не думала, що під старість років чутиму, як мене «в сусідній будинок» сплавити хочуть. Як приблудну кішку.
– Олександро Семенівно, я пропоную вам спокійне життя! – Настя спробувала підійти, але Ігор заступив матір собою.
– Їй син потрібен! – гаркнув Ігор. – Все, Настю. Тему закрито. Мама лишається тут! Якщо тобі щось не подобається – це твої проблеми. Вчися поступатися!
Після цього скандалу стало ще гірше. Олександра Семенівна тишком-нишком усміхалася, коли син цілував її в щоку та ігнорував дружину.
Свекруха переставила меблі, змінила фіранки на свої, з мереживом. Міську квартиру невістки Олександра Семенівна старанно «перекроювала» під себе.
У четвер Настя повернулася додому і виявила, що її робочий стіл застелений клейонкою, і на ньому стоять банки із соліннями.
– А де мої папери? – пошепки спитала Настя.
– Та я їх у коробку склала, під ліжко засунула, – Олександра Семенівна помішувала щось у каструлі. – Місця багато займали, ні пил протерти, ні поставити банки. Там же і твоя бандура разом з проводами.
Настя повільно підійшла до столу і зірвала клейонку.
– Олександро Семенівно, – спокійно заявила вона. – Завтра ви їдете.
Свекруха випустила ложку.
– Що ти сказала?
– Ви завтра їдете до себе в село! Або у квартиру, яку я вам найму. Вибір за вами! Але в цьому будинку ви більше не залишитеся на жодну ніч!
– Ігорьок! – закричала свекруха. – Ігорьок, іди сюди! Чуєш, що вона каже? Жене мене! Серед зими жене!
Ігор вискочив із ванної.
– Настя, ти що, з глузду з’їхала? Що ти несеш?
– Я не збожеволіла, Ігорю! Твоя мама перейшла всі межі! Чому ви взагалі вирішили, що вона може командувати мною?
– Вона хто така взагалі? Квартира моя, Ігорю! Особиста! Або вона їде завтра, або…
– Або що? – скривився Ігор. – Що ти зробиш?
– Або я подаю на розлучення та поділ майна. Квартира моя, так що йти доведеться вам обом. Разом зі скринею та банками. А машину ми поділимо.
Ігор якось одразу знітився.
– Насте, одумайся, – уже тихіше сказав він. – Через таку нісенітницю руйнувати родину?
– Нісенітниця – це твої котлети! А моє життя – це не нісенітниця! Олександро Семенівно, я чекаю відповіді. Куди везти речі?
Свекруха раптом випросталась і подивилася на Настю з лютою, неприхованою ненавистю.
– В село вези, – відрізала вона. – Не треба мені ваших милостей міських.
– Ігорьок, ти чув? Чув, яка вона у тебе змія? Я ж говорила тобі шість років тому – не пара вона тобі. Не нашого поля ягода!
– Мамо, ну, почекай… – Ігор спробував схопити її за руку.
– Чого чекати? Коли вона мені отруту в чай підсипле? Збирай вузли, синку! Поїдемо додому. Там хоч стіни рідні, не те що ця клітка бетонна.
Але Ігор не рушив з місця.
– Мамо… я не можу зараз поїхати. У мене робота. Та й у селі…
Олександра Семенівна завмерла.
– Тобто… ти її обираєш? Цю… дівку міську? Проти матері пішов?
– Я не вибираю, мамо! Але вона має рацію – нам тісно. Давай справді квартиру наймати? Поруч зовсім. Я щодня заходитиму.
Свекруха мовчала довго. Потім повільно підійшла до плити, вимкнула вогонь і почала знімати фартух.
– Не треба мені квартир, – глухо сказала вона. – Завтра машину замовляй. У село поїду. Сама впораюся. Пом.ру – не приїжджай!
***
Весь ранок Ігор мовчки тягав важкі коробки. Олександра Семенівна навіть не попрощалася з Настею. Тільки синові йдучи сказала:
– Пам’ятай моє слово, Ігорю. Вона тебе ще зрадить. Такі, як вона, лише себе люблять.
Від’їзд свекрухи полегшення нікому не приніс. Ігор регулярно мотався в село за першим покликом матері, а Настя злилася.
Через пів року подружжя таки розлучилося на велике щастя Олександри Семенівни.
Саме в цей момент чоловік Марії, доньки голови сільради, втік у місто, і «дівка справна та гарна» знову була вільна.
Олександра Семенівна підбадьорилася: син після розлучення жив у селі, і вона робила все, щоб утворився новий, цього разу «правильний» осередок суспільства.
А Настя живе із сином цілком щасливо. Без усяких там маміїв. Вона впевнена, що ще буде й на її вулиці свято, – які її роки…
Пишіть в кометарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
