Як би соромно мені не було, але мені потрібно виговоритися. Мені двадцять років. Мене дуже дратує мій трирічний брат. Я майже з народження живу без батька.
Все дитинство страждала від самотності (мама постійно на роботі, а тварин у мене не було, як і друзів) і мріяла про сестричку. З віком я повністю залишила цю витівку і навчилася цінувати тишу і спокій, але мене вразила заява матері: «В тебе буде братик». Спочатку я тішилася, але після того…
Мама почала сильно дратуватися по дрібницях (вона і раніше кричала і обзивала мене, але не так часто). Коли вона поїхала до пологового будинку, я жила у її подруги.
Та подруга щось наговорила матері телефоном, поки я гуляла. Мені вона зателефонувала і жахливо накричала, довела до сліз, звинуватила в образах у бік цієї подруги, у непослуху та жахливій розбещеній поведінці. Думаю, так це і почалося.
Після появи братика, увага мами остаточно залишила мої стіни і пішла в сусідній замок — до улюбленого маленького Ромчика. Я щиро чекала, коли вона зможе звільнитися від брата і, елементарно, обійняти мене.
Але цього не відбувалося. Я завела щоденник «зайвих думок», після кожної сварки писала там жахливі речі та рвала сторінки, намагаючись заспокоїтися. Коли мама знайшла його, мені дуже влетіло, вона не розмовляла зі мною два тижні. Через думки про те, що я найгірша дочка і жахлива сестра, з’явилася перша депресія.
Брат підріс, я закінчила молодшу школу, але не прийшла на випускний, тому що мама сказала: «Треба посидіти з Ромочкою, та й ти не заслужила свята, ось посуд не вимитий!». Я три дні провела у сльозах.
Зараз я виросла, але кожні вихідні те саме: «посидь з Ромочкою», «пограй з братиком», «якщо йдеш гуляти з Сонею, візьми Ромочку і гуляйте тільки у дворі». Я стала приватною нянькою. Єдина подруга перестала спілкуватися зі мною, сказавши: «Ти весь час тягаєшся з малим!».
Брат підріс. Ставлення не змінилося. “Саш, принеси!”, “Саш, подай!”. Він розбив мій телефон, тепер почав бити мене. Руки, ноги, подушки, іграшки. Якось прилетіло чавунною сковорідкою. А у відповідь навіть потиличник дати не можна, мати одразу ж: «Він же маленький!».
Все, що він хоче, йому дають та купують. На Новий рік Ромі іграшки на п’ять тисяч, а мені джемпер із барахолки. І так весь час. На запитання: «Ти мене взагалі любиш?», — мама ухильно відмовчується.
Вже не знаю, що робити.
