Не дозволяю внучці жити у моїй квартирі, бо ж ще як стане матір’ю там, то вже не зможу вигнати молоде подружжя

Мене мати з дитинства вчила думати про своє майбутнє самостійно, не покладаючись ні на кого іншого. Тому я завжди жила з думкою, що все в цьому житті залежить лише від мене. Мені 65 років, останні десять із яких я перебуваю в Італії. Пощастило знайти гарну роботу та влаштуватися за кордоном.

На батьківщині в мене залишилися доросла дочка, зять та онука. І ось нещодавно вона заявила, що їй нема де жити. Вона просить, щоб я пустила її до своєї квартири.

Розповідаю по порядку. Я поїхала, але своє житло вирішила не здавати. Родичі та друзі крутили пальцем біля скроні. Мовляв, як це так, квартира просто стоятиме, хоча може приносити гроші.

Але я вважаю, що краще вона залишиться цілою і неушкодженою, ніж я потім робитиму в ній ремонт на старості років після квартирантів. Я пообіцяла собі, що до 70 років повернуся додому. Весь цей час я збирала гроші, щоб вийти на пенсію і ні в чому собі не відмовляти. Працюю без вихідних і досі для цього.

Не можу сказати, що я своїх рідних балую. Але на кожне свято по 100 євро надсилаю. Тому вважаю, що моє сумління чисте. Та й чому я взагалі маю думати про матеріальний добробут своєї дочки чи онуки?

Добре, що й дочка теж непогано влаштувалася. Чоловік добре заробляє, квартира була вже своя, ремонт непоганий. Загалом донька не скаржиться. Живуть собі спокійно, на море щороку їздять. Начебто навіть відкладати виходить.

А моя внучка здуру вискочила заміж. Їй ще 25 років немає! Я у її віці про заміжжя думала в останню чергу. А вона тільки нещодавно університет закінчила – і все туди ж. Так ще й виявилося, що на дитину чекає.

Скоро я стану прабабусею, хто б міг подумати! Зоряна вийшла заміж, а про майбутнє своє не подумала. Сподівалася, що житиме з мамою та татом. Не виженуть же вони рідну дочку з дому? Тільки ось відносини з новозпеченим зятем у них не склалися абсолютно.

Донька мало не щодня дзвонила та скаржилася на цього хлопця. Адже теж молодий ще. Обдарував пузом мою онучку, а що далі робити, не знає. Ну, благо хоча б не покинув, як це часто буває.

Загалом, не можуть вони разом ужитися. Постійно сваряться, потім миряться, потім знову сваряться. Нездорова там атмосфера. Тому моя внучка і вирішила, що я пущу її пожити до своєї квартири, поки сама не повернуся з Італії. Але я не хочу цього робити.

По-перше, я знаю, чим це закінчиться. Зоряна народить, обживеться у моїй квартирі, звикне.

По-друге, за ці 5 років вона з чоловіком і дитиною, яка ростиме, може легко зіпсувати моє житло. Я не для цього залишала його пустувати усі ці роки.

А по-третє, це не моя турбота. Життя має чогось вчити. Нехай це буде для внучки добрим уроком. Я не чарівна фея.

Внучка дуже сильно образилася. Сказала, що її всі покинули та зрадили. Мовляв, ніхто не хоче допомагати. Ну, на матір свою нехай ще ображається. А я в цій історії брати участі не бажаю. І крапка!

You cannot copy content of this page