Мене звати Аліна, мені 27 років і я маю чудового, доброго, чуйного та турботливого брата Ярослава. Він на 9 років старший від мене і ми дуже близькі з самого дитинства.
Моя родина не дуже забезпечена. Батьки обоє лікарі і працюють зовсім не у приватній лікарні. Так, вони завжди могли потурбуватися про своїх дітей, але не втілити якісь серйозні забаганки. Тож коли у підлітковому віці мені дуже хотілося смартфон, то я навіть соромилася питати у батьків.
Тоді найновіший телефон мені презентував брат. Він вже працював і йому хотілося побачити мою щасливу усмішку. Тож на день народження він придбав такий омріяний гаджет.
Реакція батьків була гіршою, ніж можна собі уявити. Вони тоді взагалі заборонили Ярику купувати мені дорогі подарунки. Уявіть собі, вони щиро вірили, що це зіпсує дитину! Я ридала, Ярик пішов на конфлікт. Та згодом ми прийняли рішення батьків, більше жодних дорогих подарунків.
Того ж року Ярик одружився. Я не змогла потоваришувати з Ірою, бо її матеріальні бажання світилися на лобі ще у день весілля. Брат згодом зізнався, що вже і сам бачить її матеріальну натуру та любить її дуже, тому приймає, як є.
Але турбуватися про мене Ярослав не переставав ніколи. Я пішла по шляху власних батьків, закінчила медуніверситет і пішла працювати у міську поліклініку. Доходи мізерні, зате можу робити улюблену справу. Тому брат часто-густо робить мені суттєві подарунки. Але про це не можна нікому казати, особливо батькам чи дружині Ярика.
На 25 років брат презентував мені авто. Моєму щастю не було меж! Це набагато більше, ніж техніка. А кермую я дуже добре. А от нещодавно він допоміг мені з суттєвим внеском у іпотеку на квартиру. Батьки здогадуються, а Іра бідна жити спокійно не може, поки не вивідає, хто мені таке дарує.
Але турбує мене не це. Кожне моє романтичне знайомство закінчується дивним поглядом на дорогу автівку і питаннями, як на лікарську зарплату можна квартиру купити.
Я навіть намагалася не говорити нічого, так у мене ніби склалися приємні відносини з Сашею. Але якось він хотів зустріти мене перед поліклінікою, подарувати квіти і побажати гарного дня. Тут він і побачив вперше, як я паркуюсь і впевненим кроком іду по життю. Він просто зник! Як так можна?
Я не готова відмовлятися від того, що мені подарував брат від щирого серця. Але вже починаю боятися, що так і залишуся на самоті. Що ж мені робити?
