Даша стояла біля дзеркала в передпокої, роздивляючись своє відображення. Темні кола під очима видавали безсонну ніч, у скронях стукало. Вона нанесла тональний крем, трохи торкнула вії тушшю.
Сьогодні був день народження тітки Лариси, і це означало, що через три години Даша сидітиме за довгим столом, заставленим салатами та іншими кулінарними вишукуваннями. Але ніякого задоволення від цього достатку вона не отримає.
Даша не любила сімейні застілля. Щоразу на чийсь день народження – а вони траплялися майже щомісяця – вона йшла, як на Голгофу, заздалегідь готуючись до того, що знову почує на свою адресу слова поблажливого співчуття.
Вона не знає, коли це все почалося. Тепер їй здається, що так завжди було. Чомусь у сім’ї вважалося, що вона абсолютно не пристосована до життя людина, що вона ніколи нічого не досягне, та з неї цього й не вимагали:
– Про що ви кажете? – Це ж Даша!
Двоюрідний брат на кожній зустрічі розповідав про те, як розвивається його бізнес. І усі його уважно слухали. А в нього і був лише намет на ринку, в якому він торгував беушними запчастинами!
Але під час сімейних застіль Коля завжди роздмухувався від важливості, розповідаючи про «розвиток бізнесу».
Даша чула ці історії вже сотні разів: як він домовився з постачальниками, як розширив асортимент, як його фірма процвітає. І всі сиділи з відкритими ротами, начебто слухали виступ власника нафтової корпорації.
– Ну, Миколо, ти просто молодець! – вкотре вигукувала тітка Лариса, поправляючи серветку на колінах. – Он який бізнес “відбабахав”! Даша, ти б у нього повчилася, чи що.
Її старша сестра хвалилася досягненнями двох синів – хлопчики займалися акробатикою та посіли восьме місце на районних змаганнях. І її також слухали уважно.
– А мої хлопчики! Ви бачили їхній виступ на змаганнях? Восьме місце у районі! Уявляєте? Восьме!
А Дашу навіть ні про що не питали: апріорі вважалося, що в неї в житті немає жодних змін, не кажучи вже про якісь досягнення.
Іноді їй хотілося сказати: «А у мене на роботі підвищення, мені надали четвертий розряд, і зарплату підвищили».
Але вона знала, що це марно. Рік тому вона спробувала розповісти про успішну атестацію, але тітка Лариса перервала її на півслові:
– Підвищили? Дивно! Але до Людмили тобі далеко, у неї зарплата така, що тобі й не снилося. Ну хоч щось!
Даша сподівалася, що за неї потішаться, але ніхто доброго слова не сказав. І так завжди було.
Натомість порад їй завжди давали з надлишком. Якщо послухати, то складалося враження, що всі знають, як їй треба жити, де працювати, з ким зустрічатись.
– Не знаю, чому ти так тримаєшся за свою шарашчину контору. На твоєму місці я б давно вже роботу поміняла! – радить двоюрідна сестра.
І нікого не хвилює, що Даша любить свою роботу, а поради тітки Лариси та Валентини її зовсім не цікавлять.
А ще на цих сімейних зборах Дашу завжди з кимось порівнюють, і, звичайно, не на її користь.
Молодцями виявляються всі: і донька сусідів, яка вийшла заміж за власника автомайстерні, і племінник тітчиного чоловіка, який вступив до університету – юристом буде! І навіть онука начальника дядька Льоші, яка стала мамою двійнят.
А після того, як хтось із родичів закінчить розповідь про чергового «молодця», всі, як по команді, повертаються до Даші:
– А ти що?
І обов’язково звучить вердикт:
– Не тягнеш ти, Дар’є, не тягнеш, а вже час! Подивися, інші у твої роки…
Але найприкріше, коли з неї починали жартувати. Тому що жарти в рідні були такі, з яких Даші зовсім не хотілося сміятися. Причому про неї розповідали чи не анекдоти:
– А пам’ятайте, як Дашка якось прийшла на роботу в різних черевиках: на правій нозі – чорний, а на лівій – коричневий?
І хоч би скільки не казала Даша, що такого ніколи не було, їй ніхто не вірив.
А нещодавно Микола заявив:
– Мені здається, що в кожній родині має бути така ось Даша. Якщо в тебе щось не залагодилося, тільки поглянь на неї, і одразу зрозумієш, що твої неприємності – це дрібниця. І посміхнешся!
Але що цікаво: якщо комусь треба було о третій ночі зустріти на вокзалі родича, або забрати з садка дітей, або відмити квартиру після ремонту, то тут усі згадували про Дашу:
– Тобі ж не складно? Які у тебе можуть бути справи?
– Даша, ти сама в цьому винна, – сказала якось її подруга – Маргарита. – Вони так поводяться, бо ти не даєш відсічі.
– Їм вигідно виставляти тебе дурепою, непристосованою до життя, бо тоді всі вони на твоєму тлі виглядають і розумними, і успішними, і статусними.
– Якби не ти, всім було б видно їх «злидні розуму», їх неспроможність. Я не розумію, навіщо ти взагалі ходиш на ці сімейні посиденьки. Припини! Не підставляйся!
– Так мені дзвонять, запрошують.
– Тебе для цього й запрошують, щоб кожен із них міг покрасуватися на твоєму тлі. Але найстрашніше в тому, що коли вони тебе знецінюють, ти їм віриш! Ти сама починаєш вірити в те, що нічого не варта. А це не так! Ти хороша людина!
– А що мені робити? – Запитала Даша. – Це ж моя сім’я.
– По-перше, рідше з ними зустрічайся. Необов’язково приходити на дні народження всіх родичів. До того ж скасовувати задля цього якісь свої плани.
– Я, наприклад, своїх численних тітоньок вітаю телефоном та відправляю з кур’єром подарунок. І вони не ображаються.
По-друге, – подумай про те, чи така важлива для тебе їхня думка. Ну скажи мені, чи зміниться щось у твоєму житті, якщо тітка Лариса перестане вважати тебе невдачливою та невмілою? Ти станеш від цього щасливішою?
Даша замислилась.
– Не знаю, – відповіла вона.
– І, по-третє, – глянь навкруги. Навколо тебе стільки людей, які тебе цінують. Твої колеги. Твої подруги. Я, зрештою. Ти важлива для нас.
– А головне – навіть не намагайся нічого доводити своїм родичам. Не намагайся відповідати їхнім уявленням про те, якою ти маєш бути. Тільки ти маєш право вирішувати, яким має бути твоє життя. Чуєш?
Даша кивнула, хоч усередині все ще жив страх. Як це припинити доводити? Як це не ходити, коли звуть? Вона завжди ходила. Завжди слухала. Завжди терпіла.
Але цього разу все закінчилося інакше.
Як тільки на її адресу пролунав черговий недоречний жарт, Даша згадала слова Маргарити:
– Тільки ти маєш право вирішувати, яким має бути твоє життя.
– Знаєте, – сказала вона, підвівшись із-за столу, – я, мабуть, піду. У мене сьогодні багато справ.
Голос її пролунав зненацька твердо. Це було так незвично, що всі з подивом озирнулися на неї.
– Як це підеш? – здивувалася тітка Лариса. – Ми навіть торт не розрізали!
– Я обов’язково спробую ваш торт, тітко Ларисо, але наступного разу, – сказала Даша. – Мені справді ніколи.
Вона вийшла надвір. Холодне повітря обпалило обличчя. Даша посміхнулася і прискорила крок.
Попереду горіли вогні міста, і їй раптом захотілося зайти в кафе, замовити чай із лимоном та просто посидіти в тиші. Із самою собою.
Вона не знала, чи зміниться щось завтра, або за місяць. Не знала, чи запросять її на черговий «ярмарок марнославства».
Але вона знала одне, – у неї є право не ходити туди, де її не цінують. І цим правом вона збиралася скористатися. Вперше у житті. Без страху та без почуття провини…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
