Не збираюся ставати нянькою та служницею для парочки поросят та їхніх друзів. Таких тільки до хліва приймати, а не в пристойному будинку

Двадцять п’ять років тому, коли я виходила заміж за Вітю, мені й на думку не могло спасти, що ми колись розлучимося. Ідеальна пара – про нас тільки так говорили. Ми навіть зовні були чимось схожі. З першої хвилини знайомства ми збіглися, як дві половинки. Однакові не лише інтереси, а й погляди на життя.

Коли нашим донькам було вісім та десять років, Вітя запропонував купити дачу.
– Будеш з дівчатами збирати ягоди, робити варення, — сміючись, переконував мене чоловік.

Ділянку ми знайшли відносно неподалік квартири. Будиночок у відмінному стані, чудовий сад. Не скажу, що ми були фанатами заміського життя, але на дачі проводили багато часу.

Незабаром Вітя запропонував оновити дачний будиночок до рівня «можна жити й взимку». Так з’явилася наша, як він жартома казав, фазенда. Теплий затишний будинок з усіма комунікаціями.

Коли наші дівчата підросли та стали менше займати нашого часу, ми з чоловіком почали проводити майже весь вільний час на дачі. Знаєте, чи вік, чи просто стан душі такий був.

А потім Віті не стало. Серце, нічого не можна було вдіяти, як пояснили мені лікарі. Перші пів року після похорону я пам’ятаю себе важко.

Біль був такий, що я жити не могла, не те що спати, їсти чи працювати. Дякую дочкам, витягли мене з ями. Я потроху приходила до тями. Вже могла приїжджати на дачу та входити у хвіртку без сліз.

Оглядала все, що зроблено люблячими Вітиними руками, дякувала долі за те, що дала мені шанс дізнатися про таку чудову людину. А за два роки я зустріла Діму.

Нас познайомила моя подружка Наталя, яка одного разу затягла мене на вечір для тих, кому за.
– Вдівець, три роки тому поховав дружину. Діти вже дорослі, живуть окремо, — скоромовкою бубоніла на вухо мені Наталка, вказуючи на високого симпатичного чоловіка.

Я не будувала жодних планів, але погодилася надати свій номер телефону. Дочки, які на той час успішно роз’їхалися, хто куди, теж вмовляли мене не відмовлятися від нового знайомства.

Життя, мовляв, триває, а я ще надто молода, щоб киснути на самоті. Почали ми з Дмитром зустрічатися, а за пів року він зробив мені пропозицію. Я погодилась.

Ще до розпису вирішили, що житимемо в його трикімнатній, а мою двокімнатну здаватимемо. Діти Дмитра давно відокремилися, але залишалися в нашому місті. А моїм донькам, що поїхали жити до столиці, зрідка була потрібна допомога грішми.

Влітку ми часто жили на моїй, тобто на нашій з Вітею дачі. Місце та будинок дуже сподобалися Дімі.
– У твого чоловіка були золоті руки, все зроблено дуже якісно, на віки, — нахвалював Дмитро нашу фазенду. Його син і дочка, яких я теж запросила, кивали головами.
Я показала новим членам своєї сім’ї, де що лежить, як включати воду та газ. Ілля та Маша уважно слухали.

Через тиждень мені зателефонував Ілля та попросив дозволу взяти ключі від дачі. Сказав, що хоче провести романтичний вікенд зі своєю дівчиною. Обіцяв потім усе прибрати та нічого не зіпсувати.

Що ж, молоді тішаться, можна зрозуміти. Через деякий час ключі від дачі попросила Маша. Мовляв, хоче зібрати друзів на день народження. Я на свою голову знову погодилася. А потім приїхала на дачу, і в мене трохи приступ не стався. Таке відчуття, що там відпочивала ціла череда слонів.

Мангальна зона брудна, у квітах явно хтось валявся, в сауні банне приладдя впереміш з порожніми пивними пляшками. На кухні такий безлад, що зайти було страшно. Скрізь крихти, алюмінієві банки, залишки їжі, серветки. Знаєте, ніби хтось навмисне витрусив вміст мішків для сміття на робочі поверхні кухні.

Останньою краплею стало деко з залишками піци, що пригоріла, знайдений мною в сауні, і домашній текстиль у липких плямах. Діма, якому я зателефонувала одразу, як виявила безлад на дачі, приїхав за годину.

Побачивши розгромлений будинок, сказав з легкою усмішкою, що його поросята постаралися на славу. Я мало не впала. І це вся реакція? Замість того, щоб змусити нащадків приїхати та наводити порядок, чоловік лише ласкаво пожурив їх.

– А що таке сталося? Подумаєш, безлад влаштували. Викличмо клінінгову службу, я сплачу їхні послуги, — незворушно запропонував чоловік.
Я сказала, що клінінгова фірма тут взагалі не до чого. Прибирання має робити той, хто насмітив, а не сторонні люди за гроші. Інакше в цьому взагалі жодного сенсу не буде.

Побачивши, що чоловік незрозуміло знизує плечима, я сказала, що надалі його дітей бачити не хочу, причому не тільки на моїй дачі. Немає жодного бажання мати справу з такими свинями. А Діма, якщо думає інакше, може котитися якомога далі. Наприклад, до своїх синів у хлів.