Невисока повна дівчина прийшла на прийом – потрібна робота. Терміново. Відкриваю трудову книжку – прибиральниця, прибиральниця … Весь час була тільки прибиральницею.
А вона на десять років молодша мене. Одягнена пристойно, з гарною стрижкою, трохи підведені очі. Поводиться нормально: сидить в очікуванні, що їй скажуть, ніякої вимогливості в поведінці, ні байдужості, ні зневіри, ні нахабства. Нормальна така дівчина.
– І чого ви все життя прибиральницею працюєте? – цікавлюся.
Шкода мені її. Ще рік-два – і все! Не відірветься вже від своєї швабри. Це не означає, що прибиральницею бути погано. Ні.
Але в нас дуже рідко бувають такі вакансії. А в цей день мені з самого ранку дзвонили з відділу кадрів мережевого супермаркету з проханням допомогти у заповненні трьох вакансій для продавців.
– Нам когось, якщо можна, будь ласка, молодше… Хоч би до п’ятдесяти… Розумієте, на касі сидять у нас старші пані, а товари по полицях теж треба комусь розкладати.
– Ми навчимо всьому! Аби тільки хотіли працювати! Беремо без досвіду роботи, без освіти. Будь ласка, знайдіть нам когось… Дуже потрібно! Нові магазини відкриваються – треба встигнути підготувати працівників! – просив фахівець із відділу кадрів.
– А ким же ще мені працювати? У мене ж немає жодної освіти – лише школа, – відповіла на моє запитання відвідувачка. Відповіла трохи здивовано, мовляв, а на що ще їй розраховувати?
– Ну, ось у нас є можливість зараз влаштувати вас продавчинею в мережевий супермаркет. Підете? – Запитала я у неї.
І спостерігаю за реакцією. Я завжди спостерігаю за реакцією. Мені це важливо – як людина реагує на інформацію. Реакція завжди говорить про людину більше, ніж хотілося б сказати.
Коли людина каже: “Мені терміново потрібна робота!”, я даю адресу – біжи! А вона стоїть і мнеться … І просить ще що-небудь …
Значить, вона нічого не шукає і нікуди йти не збирається. Я спілкування з нею не припиняю – працюю далі. Але я міняю до неї своє ставлення і перестаю за неї переживати.
Бо така людина ходить сюди заради галочки – “була на біржі”! Молодець! Сходила! Щоб доповісти другій половині або, найчастіше – мамі, мовляв, ось, дали пару адрес – працюватиму. А поки вона туди зволить дійти – якщо взагалі зволить! – то там уже, звичайно, ніяких вакансій не буде.
Вакансія – справа тонка, шановні. До вакансії людина повинна прагнути усією душею і нестись усім тілом – швидко і невідкладно, інакше вона вислизає. Вакансія – пані! Її треба вміти вмовити, до неї треба поспішати – вона не чекатиме! У неї залицяльників – прірва.
Реакція цієї дівчини була правильною – логічною для людини, яка ніколи не мріяла втратити швабру як професію.
***
– Але продавчиня – це ж гроші треба вміти рахувати. А я не вчилася…
– Не треба нічого спочатку рахувати. Ви спершу розкладатимете товари по полицях. А потім, згодом, зорієнтуєтеся. Та й на касі зараз мало рахують – покупці переважно платять банківськими картками…
– Що там рахувати? Провели по касі та видали чек. Навіть решту не треба відраховувати. Навчитеся. Я вас не вмовляю. Це ваше життя! Ви маєте право розпоряджатися ним, як вам завгодно.
– Але швабра від вас нікуди не подінеться. Ви ще молода. Можливо, варто спробувати щось цікавіше, га? Як ви гадаєте?
– Ой… Ну, якщо вони мене візьмуть… То, справді, чого це я весь час прибиральниця та прибиральниця… – задумливо промовила світловолоса дівчина.- Але, як я добиратимусь? Я живу в Хриплині… І в мене зовсім немає грошей… Я переселенка.
А я в цей час вирішила уточнити, що там зараз з вакансіями і чи візьмуть таку кандидатуру, як ця моя відвідувачка Діана.
– І знову привіт, Маріє Павлівно! У нас тут дівчина… Вона все життя працювала лише прибиральницею, але на прибиральницю зовсім не схожа. І живе в Хриплині – переживає, чи зможе добиратися … – сказала я телефоном, коли фахівець відділу кадрів,Марія Павлівна, зняла слухавку.
– Якщо вона хоче працювати, то ми готові допомогти їй у всьому! У нас є ціла зміна співробітників із Хриплина. Вони їздять автобусом.
– Від автостанції до нашого магазину йти пішки сім хвилин – ви самі це знаєте. Ще й за проїздний квиток п’ятдесят відсотків сплачуємо.
– Ми все покажемо, пояснимо, з усіма її познайомимо. Ми її у цю зміну визначимо працювати. Хай приходить! Нам зараз дуже потрібні люди!
– Ну що, Діано? Підете? Я вже домовилася за вас. Тільки їдьте одразу автобусом…
– Ні-ні! Це дванадцять гривень… Я краще пішки… – заметушилася вона йти…
А мені раптом прийшла в голову шалена думка.
– Ні, люба, ви поїдете автобусом. Я вам дам трохи грошей…
– А коли мені треба їх повернути? – стривожено спитала дівчина.
– А не треба їх повертати… – сказала я, простягаючи купюру… Не дуже велику, але й не на одну поїздку.
Та раптом я побачила, що обличчя моєї співрозмовниці стало не просто червоним, а — червоно-буряковим…
Вона не звикла! Не звикла приймати. Вона не чекала… І ця реакція сказала про неї все!
Я перейнялася повагою до цієї простої прибиральниці. Переді мною була порядна людина. Вона не м’ялася, не посміхалася, не кокетувала і навіть не дякувала – вона була в ступорі.
Я вибила її з усіх очікуваних рамок, які вона могла собі уявити, прийшовши сюди. Вона була розгублена. Навіть занадто.
З цим обов’язково треба було щось зробити – людина не повинна від мене йти такою прибитою і втраченою! Її з’їсть почуття провини та подяки.
І, як завжди, мені нічого не довелося для цього вигадувати. Життя мудріше за нас… Я їй сказала все як є:
– Ви тільки, будь ласка, не соромтеся. Я допомагаю вам не просто так. Я допомагаю вам, тому що інші люди допомагають мені.
– А як же я можу вам віддячити? – спитала вона.
– Нагодуйте бездомного собаку. Або дайте притулок коту. Або купіть щось літній людині… Я не знаю. Як хочете – тільки не мене! Передавайте далі…
Вона вийшла з кабінету і почала в коридорі возитися з блискавкою на куртці. Двері були прочинені і мені було чути її шепіт:
– Господи… Це ж треба ось таке ось… Дай їй бог здоров’я… Цій жінці… Дай їй бог… Господи…
Я слухала і мені хотілося все це, пропускаючи через себе, переадресувати далі – туди, де живуть ті люди, які мені допомагають!
Нехай у вас все буде добре! А ми тут прорвемося!
Дякую Вам, шановні читачи, за ваші слушні коментарі та вподобайки!
