Сватів своїх я знаю зі сватання. Бачилися ми з ними за ці роки не часто і завжди за столом. На весіллі, на день народження, на Новий рік.
Ірина Борисівна, сваха, завжди з манікюром, у світлому, просочена духами, говорить тихо та правильно. Геннадій Ілліч, сват, інженер на пенсії, в окулярах, все знає про труби та помпи і нічого не знає про город.
Ми з Федором поруч із ними, як два пеньки. Федя в мене сільський, руки, як лопати, говорить мало. Я все життя на пошті, – теж не професор.
Один з одним ми були ввічливі. Дуже ввічливі. Такі ввічливі, що після кожної зустрічі я вдома знімала туфлі та говорила Феді: «Уф».
А навесні Дмитро з Настею купили дачу. Маленьку, з будиночком, сараєм і городом, зарослим до пояса. Колишні господарі садили там картоплю, і Діма з Настею вирішили, що теж будуть. Перший раз у житті. Обидва міські, обидва працюють в офісі.
– Мамо, ми самі, – сказав Дмитро, коли я запропонувала приїхати допомогти з посадкою. – Ми в інтернеті все подивилися.
Я не поїхала. Федір бурчав, що вони посадять її “вгору ногами”. Я відповіла, що нехай вчаться.
Все літо Настя надсилала нам фотографії. Ось бадилля зійшло. Ось бадилля цвіте. Ось Діма з сапкою. Ось Настя з лійкою, в панамі. Під кожною фотографією було багато знаків оклику. Федір дивився на бадилля і хмурився.
– Густо посадили. Не підгортали. Бадилля високе, а внизу, сто відсотків, горох.
– Не каркай!
У вересні Настя зателефонувала.
– Антоніно Петрівно! У суботу копаємо! Приїжджайте! Мама з татом теж будуть! Влаштуємо свято врожаю!
Я поклала слухавку і подивилася на Федю.
– Чув? Зі сватами.
– Зі сватами на картоплі, – повторив Федько повільно. – Ірина Борисівна із манікюром на картоплі?
– Федю!
– Мовчу.
У суботу ми приїхали з ранку. Федір взяв свої вила, лопати та відра. Я взяла рукавички, термос та пиріжки. Свати приїхали слідом.
Геннадій Ілліч вийшов із машини у гумових чоботях, таких нових, що на них ще висіла бирка. Ірина Борисівна вийшла у білих кросівках та у бежевому плащі. Манікюр був. Я подивилася на кросівки та промовчала.
Сват зі свахою привіталися з нами за руку. Ірина Борисівна оглянула вила чоловіка та мою тілогрійку.
– Вам не холодно, Антоніно Петрівно?
– Ні, дякую.
– А мені, мабуть, буде холодно.
– Я взяв термометр, – сказав Геннадій Ілліч. – Вуличний. Нині плюс одинадцять.
– Для картоплі якраз, – відповів Федя.
На цьому розмова скінчилася. Ми постояли біля машин, як на зупинці, де автобус все не йде.
Діма з Настею зустріли нас біля хвіртки. Настя обіймала всіх по черзі та світилася.
– Як добре, що ви всі разом! Ми так давно мріяли!
І тут у Дмитра задзвонив телефон. Він відійшов, поговорив, повернувся, не відриваючи очей від телефону.
– Мамо, тато. Ірино Борисівно, Геннадію Ілліч. В нас на роботі аварія. Сервер ліг. Мене викликають. Прямо зараз.
– А Настя? – спитала Ірина Борисівна.
– І мене, – сказала Настя. – Ми ж в одному відділі.
Ми стояли вчотирьох біля хвіртки і дивилися, як вони сідають у машину. Настя висунулась із вікна.
– Копайте без нас! Мішки в сараї! Надвечір повернемося! Влаштуємо свято!
Машина поїхала й зникла за поворотом. Ми залишилися вчотирьох. Одні в чоботях з биркою та в білих кросівках, інші – в тілогрійках. І поле бадилля до пояса.
Хвилинку всі мовчали. Геннадій Ілліч поправив окуляри.
– Ну. Почнемо?
Федір глянув на його чоботи з биркою. Потім узяв свої вила і простягнув Геннадію Іллічу другі.
– Вилами вмієте?
– Розберуся.
Перші пів години ми копали мовчки. Федя йшов попереду, підкопуючи кущ одним рухом і виймав його. Геннадій Ілліч йшов поруч, по сусідньому ряду, і встромляв вила так, ніби боявся зробити землі боляче.
Ми з Іриною Борисівною йшли слідом і вибирали картоплю у відра. Ірина Борисівна одягла мої запасні рукавички поверх манікюру та збирала картоплини кінчиками пальців, як тістечка.
І ось тут з’ясувалося головне, – картоплі не було.
Тобто вона була. Але така, що Федя, викопуючи черговий кущ, щоразу важко зітхав. Дрібниця. Горох, як і передбачав. З куща виходило три-чотири штуки розміром з волоський горіх, одна побільше, і все. Де-не-де взагалі порожньо.
На обід ми прокопали половину поля. Набрали півтора відра.
Ми сіли на лаву біля сараю. Я дістала термос та пиріжки. Ірина Борисівна зняла рукавички та подивилася на свої нігті. Один зламався, але вона промовчала.
– Густо посадили, – Федір похитав головою. – І не підгортали.
– Вони дивилися в інтернеті, – зітхнув Геннадій Ілліч.
– Там, мабуть, цього не сказали.
Помовчали. Їли пиріжки. Ірина Борисівна раптом сказала, дивлячись на поле:
– Настя так чекала. Вона мені щотижня дзвонила і розповідала про цю картоплю. Я про свою дочку стільки за все життя не чула, як про це бадилля.
– Діма теж. Фотографії надсилав. Ось бадилля, ось цвіте…
– Свято врожаю, – Геннадій Ілліч зняв окуляри та протер їх. – Вони повернуться ввечері, а у нас це відро гороху.
Ми подивилися один на одного. І я раптом побачила, що цієї миті ми всі думаємо одне й те саме. Не про картоплю. Про те, як Настя приїде ввечері, вискочить із машини, побіжить до сараю, – а там відро гороху.
Федя повільно поставив кухоль.
– У нас у льоху картоплі повно. Своєї. Із села. Велика, синьоока.
– До вашого села скільки? – спитав Геннадій Ілліч.
– Година туди, година назад.
Геннадій Ілліч подивився на годинник. Потім на поле. Потім на Федю.
– Моя машина більша. Багажник місткий.
– Геннадію, – сказала Ірина Борисівна. – Ти що пропонуєш?
– Я нічого не пропоную. Я говорю, що в мене багажник місткий.
І тут Ірина Борисівна, у бежевому плащі, зі зламаними нігтями, раптом засміялася. Я жодного разу за всі ці роки не чула, як вона сміється. Сміялася вона голосно, по-дівчачому, закинувши голову.
– Ми що, підкладатимемо їм картоплю?
– Будемо. А куди подітися.
Чоловіки поїхали майже одразу. Федько сів поруч із Геннадієм Іллічем на переднє сидіння, і я бачила, як вони виїжджають із двору і Федя вже щось пояснює, показуючи рукою, а Геннадій Ілліч киває.
А ми з Іриною Борисівною залишилися докопувати.
Докопувати треба було обов’язково. Якщо поле залишиться наполовину невикопаним, діти зрозуміють, що ми не впоралися, і все розкриється.
Ми копали удвох. Я вилами, вона лопатою. Ірина Борисівна зняла плащ і залишилася у тонкому светрі. Кросівки у неї стали чорні до щиколоток. Вона випросталась і сперлася на лопату.
– Антоніна Петрівна. Можна я вас спитаю? Ви мене всі ці роки не любили, так?
Я зупинилася.
– З чого ви взяли?
– Ви зі мною завжди така ввічлива. Прямо крижана.
– Я? – Я навіть вила опустила. – Це ви зі мною крижана. Я після кожної зустрічі вдома туфлі знімаю і говорю «уф».
Ірина Борисівна подивилася на мене. Потім знову засміялася, вже не так голосно.
– А я після кожної зустрічі говорю Гені, що Антоніна Петрівна нас вважає білоручками. І що вона має рацію.
– Я так не вважаю.
– Я бачу, як ви дивитеся на мої нігті.
– Я дивлюся на них, бо гарні. У мене ніколи таких не було. На пошті ніколи.
Ми стояли посеред поля, по коліна в бадиллі, і дивилися одна на одну.
– Ірино Борисівно.
– Іра.
– Тоня.
І далі ми копали вже інакше. Розмовляли.
Вона розповіла, що виросла в місті, у квартирі на п’ятому поверсі, і ніколи в житті не тримала в руках лопату, і що їй страшно було їхати, бо вона боялася зганьбитися перед нами.
Я розповіла, як на пошті все життя тягала посилки і як у мене одного разу в кучугурі застряг велосипед із пенсіями на все село.
Вона розповіла, як Настя у дитинстві мріяла про собаку, а Гена був проти. Я розповіла, як Діма у п’ятому класі приніс додому їжака. Ми реготали так, що сусідка з іншої ділянки визирнула через паркан.
О третій зателефонувала Настя. В Іри в кишені заграв телефон, і ми обидві завмерли, як злодійки.
– Мамо! Як ви там? Багато накопали?
Іра подивилася на мене. Я показала їй на відро з горохом і похитала головою.
– Копаємо, доню. Багато, не заважай.
– Ми вже майже все полагодили! Виїжджаємо за годину!
Іра поклала слухавку і подивилася на мене з жахом. Чоловіків ще не було. До села година туди, година назад, а минуло півтори.
– Тоню. За годину вони виїдуть. Їхати їм сюди скільки?
– З міста? Стільки ж.
– А наші?
Я зателефонувала до Феді. Федір відповів, що вони вже виїхали, але на переїзді шлагбаум і товарняк, довгий, не видно кінця. Гена в слухавку кричав, що рахує вагони і що вагонів більше, ніж у нього було в житті зарплат.
Ми з Ірою докопували останні рядки бігом. Іра копала лопатою так, ніби за нею гналися. Кросівки в неї вже не можна було назвати білими навіть із ввічливості.
Чоловіки повернулися о п’ятій годині. Багажник у Геннадія Ілліча був забитий аж до кришки. Сім мішків синьоокої. Федя виліз першим, і обличчя в нього було таке, ніби він із кимось почубився і переміг.
– Ну як? – Запитала я.
– Нормально. Гена у мене в льоху мало не застряг. Висів на сходах із мішком, як акробат. Мішок не кинув.
– Це ж синьоока, – сказав Гена, вибираючись слідом. – Її не можна кидати.
Я подивилася на Ірину. Ірина подивилася на мене.
Чоботи у Геннадія Ілліча були вже без бирки, у землі по коліна. Окуляри з’їхали. Він усміхався.
– Федя мені показав, як синьооку від решти відрізняти. Я за все життя не знав, що картопля буває з очима.
Далі ми працювали, як одна бригада і працювали швидко. Чоловіки тягали мішки з машини до хліву. Ми з Ірою пересипали картоплю в Настіни нові мішки, які лежали в сараї стосом, і перемішували з тим, що накопали самі.
Велику вниз, дрібну зверху, щоб було видно, що своя. Федя зібрав порожні мішки та відніс до машини. Всі, окрім одного, як потім з’ясувалося.
Геннадій Ілліч підмів доріжку від машини до сараю, щоб не було слідів, і навіщось затер чоботом останній слід біля самого порога.
Ми майже закінчили, коли над огорожею з’явилася голова в хустці. Сусідка з іншої ділянки, та сама, що вдень виглядала на наш регіт.
Вона дивилася на машину Геннадія Ілліча, на порожні мішки в багажнику, на сарай, і обличчя в неї було таке, як у касира, який помітив фальшиву купюру.
– А що це ви, шановні, картоплю з машини на город носите? Зазвичай навпаки.
Ми завмерли. Геннадій Ілліч випростався з мішком у руках. Федір поклав вила.
Першою схаменулась Іра. Підійшла до паркану, у своєму забрудненому плащі, у чорних від землі кросівках, і посміхнулася так, як усміхаються на батьківських зборах.
– Добрий вечір. Ви ж Настіна сусідка? Настя про вас стільки розповідала. Каже, ви їй все літо поради давали.
– Давала, – підтвердила сусідка підозріло. – Вона не слухала. Густо посадила.
– Саме так, – сказала Іра. – Ви ж знаєте. Приходьте до нас до багаття. Картопля печена. І пиріжки у Тоні залишились.
Сусідка подивилася на Іру, на мішки, на нас. Помовчала.
– З капустою пиріжки?
– З капустою.
Сусідка обіцяла прийти, як тільки розгориться вогнище. І прийшла. З’їла два пиріжки, печену картоплю, посиділа з нами і пішла додому в повній впевненості, що брала участь у чомусь важливому.
Біля хвіртки вона обернулася і пошепки пообіцяла Ірі, що Насті нічого не скаже. Іра їй подякувала. Я дивилася на свою сваху і не впізнавала її.
За всі роки я не чула від неї жодної хитрості, а тут вона обвела сусідку навколо пальця за пів хвилини і навіть не почервоніла. Гена, судячи з його обличчя, теж бачив такою дружину вперше.
Багаття ми розвели відразу після розмови із сусідкою. Федя вибрав у купі найкрасивіші картоплини, не синьооку, а Дмитра, ту, що виросли більше, і закопав у вугіллі. Сіли довкола.
Іра ніколи в житті не їла печеної картоплі з багаття. Вона зізналася в цьому пошепки, як у чомусь ганебному. Федір подивився на неї з подивом. Потім мовчки викотив палицею з вугілля найбільшу картоплину, витер її об рукав і поклав перед Ірою на газету.
Вона тримала картоплину в руках, перекидала з долоні на долоню, дула на неї, сміялася і забруднила ніс сажею.
Гена дістав з кишені хустку, чисту, прасовану, і витер їй ніс, як маленькій. Іра не відсторонилася. Я бачила, як Федя це помітив і відвернувся, щоб не посміхатися.
– Темніє, – сказав Гена, дивлячись на дорогу. – Зараз приїдуть.
Ми всі четверо подивилися на сарай. Потім один на одного. Іра витерла руки об плащ, вже байдуже.
Діти повернулися, коли зовсім стемніло. Настя вискочила з машини, як я й уявляла, і побігла до сараю.
– Мамо! Тату! Ну що? Скільки?
– Іди глянь, – усміхнулася Іра.
Настя відчинила хлів і завмерла. Вісім мішків стояли вздовж стіни: синьоока впереміш з нашою, зібраною по картоплинці.
Настя стояла і мовчала. Потім повернулася до нас, і обличчя у неї було таке, що я мало не зізналася у всьому прямо там.
– Це все наше? З нашого поля?
– Усе ваше, – не моргнувши, відповів Федір. – Гарна картопля. Правильно посадили.
Гена швидко відвернувся до багаття і став ворушити вугілля палицею.
Діма підійшов до мішка, розв’язав, дістав картоплину. Велику, синьооку. Покрутив у руці.
– Мамо. А ми ж «Адретту» садили. Я пам’ятаю, що на мішку було написано.
Я прикусила язика.
– Це, синку, від землі залежить. Земля така. Картопля на ній синіє.
Діма глянув на мене довгим поглядом. Потім на Федю. Потім на Гену з палицею. Потім на Іру, в якої на носі знову темніла пляма сажі. Потім поклав картоплину назад і зав’язав мішок.
– Зрозуміло. Земля.
І більше нічого не сказав. Тільки, коли Настя пішла в будинок за ліхтариком, підійшов до мене, нахилився і поцілував у щоку. Мовчки. А потім пішов до вогнища і сів поруч із Геною, і вони удвох довго ворушили вугілля однією палицею.
Настя того вечора виклала фотографію мішків в інтернет. Підпис був: «Наш перший урожай! Вісім мішків! Під фотографією було багато знаків оклику від подруг.
Ми роз’їхалися пізно. Обійнялися біля хвіртки, і ніхто не поспішав розтискати руки. Іра шепнула мені на вухо:
– Тоню, я тобі завтра подзвоню.
Гена потис Феді руку обома руками і пообіцяв, що наступної суботи приїде до нас у льох за синьоокою, вже по-чесному, для себе.
Дорогою додому Федя мовчав, дивлячись на дорогу. Руки його на кермі були в землі, він їх так і не відмив. Десь після мосту він заговорив:
– Нормальний мужик Гена. Я думав, що гірше.
– А Іра?
– Іра теж. Ніс у сажі, а не пищить.
Іра подзвонила наступного дня, як обіцяла. Тепер у нас є спільний чат, називається «Синьоока». Діти про цей чат не знають.
Першого ж вечора Іра написала туди, що Настя хоче наступного року засадити картоплею всю ділянку, раз так вродило.
Гена відповів:
– Спокійно. Думаємо.
Я відповіла:
– Думати нічого! Навесні поїдемо до них садити самі і посадимо, як треба.
А Федя, який пише в телефоні одним пальцем і дуже повільно, за чверть години надіслав:
– Навесні саджаємо разом. Усі шестеро…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
