– З чого це ти вирішила купувати нову квартиру? – Поцікавилася колега, почувши, що Анжела спілкується з рієлтором.
– Чим тобі твоє житло не сподобалося? Район чудовий, місця багато, та й дісталася вона тобі задарма.
– Задарма? – похмуро перепитала дівчина. – Якби! Я за цю квартиру вже стільки віддала! Нервів, сил, часу… Втомилася на першу вимогу до мами бігти, не можу більше!
Анжела з такою силою стиснула олівець, яким робила в документі позначки, хто зламала його навпіл. Так, мама подарувала їй квартиру після закінчення інституту.
Спочатку дівчина була їй дуже вдячна, мало хто може похвалитися, що у такому віці має власне житло, тим більше, що, як колега і сказала, квартира була просто чудова!
Простора двокімнатна квартира в екологічно чистому районі з розвиненою інфраструктурою. Не житло, а мрія!
Єдиний мінус – квартира вимагала ремонту, адже раніше в ній жила бабуся, яка мала свої поняття про красу та зручність.
Анжела у цю квартиру всю душу вклала. Кожну вільну копійчину вкладала. Долучила друзів, які із задоволенням допомагали їй обдирати старі шпалери, тинькувати та фарбувати стіни, та все в такому дусі.
Звісно, без спеціалістів, справа теж не обійшлася. Потрібно було змінити сантехніку, батареї, повісити нові люстри … загалом, грошей пішло багато. За попередньою оцінкою, вартість квартири зросла чи не на третину.
Нарешті, майже через два роки, ремонт був повністю завершений, від а і до я. Анжела своєму житлу натішитися не могла і за будь-якої нагоди дякувала мамі за такий щедрий подарунок. Однак, вона дуже скоро зрозуміла, що все не так просто. За подарунок довелося платити.
Тепер, коли в дівчини з’явився якийсь вільний час, мама активізувалася. На її думку, Анжела всі свої вихідні має присвятити дачі.
– Я просто виспатися хочу, мамо! Я працюю з восьмої ранку до шостої вечора, п’ять днів на тиждень. Приходжу додому, встигаю приготувати поїсти, сходити у ванну і вже пора спати.
– Та як ти можеш! – обурилася мама дівчини. – Я тобі квартиру подарувала, а ти не можеш мені допомогти грядки вкопати? Адже овочі, фрукти з цієї самої дачі їсти ти не соромишся!
– Давай я просто заплачу людям, і вони тобі все, що завгодно скопають, га? – Анжела не хотіла конфліктувати, але й перспектива провести всі вихідні з лопатою її, м’яко кажучи, не радувала.
– Ось ще! Платити іншим за те, що ти можеш зробити сама? Що в тебе зайвих грошей багато?
– Звісно, ні, – закотила очі дівчина. – Ну, повір, виділити певну суму грошей на такі потреби я можу без особливої шкоди для свого бюджету. Тим більше це разова акція.
– Ні, ні та ні! Все має бути зроблено своїми руками! – наполягала жінка. – Хто знає, які думки у людей під час роботи? Раптом вони думають тільки про гроші? У мене так нічого не ростиме.
– Мамо, ти взагалі зараз серйозно кажеш? Рости не буде… Що за дурниці?
– Я все сказала! Будь люб’язною о восьмій годині ранку за мною приїхати, і ми поїдемо працювати.
– Твій батько нічого робити не може, сама знаєш, зі спиною лежить, мучиться, а я сама нізащо не впораюся.
Анжела натягнуто посміхнулася і кивнула, ну а що ще їй лишалося робити? Відмовитись вона не могла, не так вихована, та й тим більше витратити пару вихідних на рідну людину дівчина все-таки могла.
А ще вона зовсім нещодавно отримала посвідчення водія, та купила машину, тож буде їй зайва практика. І про задушливі автобуси можна забути, дорога буде коротшою і комфортнішою.
Подібне повторилося й на наступні вихідні. І наступні. І через наступні… І жодні відмовки у цьому випадку не працювали!
Щойно Анжела заїкалася, що в неї є свої плани на ці дні, мама відразу вставала дибки та говорила одну й ту ж моторошно набридлу фразу:
– Я подарувала тобі квартиру, невже ти не можеш мені допомогти?
На цю фразу в дівчини вже почалася алергія! Подарувала… І що тепер, до кінця життя їй це згадуватимуть?
Анжела насилу дочекалася осені. Все, урожай зібраний, погода жахлива, про дачу можна забути. Ну от тепер вона зможе свої вихідні витрачати на те, що цікаво саме їй!
Зможе зустрічатися із друзями, зможе спати до обіду, зможе з’їздити до сусіднього міста в театр. Зможе…
Нічого вона не зможе, як виявилось.
У мами з’явилося нове захоплення – волонтерство. Вона натрапила на собачий притулок, розташований десь далеко за містом, і вирішила, що просто зобов’язана допомагати йому.
А оскільки зайвих грошей у неї не було, вона вирішила допомагати фізично. Як виявилося, справ там завжди достатньо і співробітники притулку дуже раді, коли до них приїжджають ось такі добровольці, звільняючи їх від частини роботи.
– Мамо, ти нічого не забула? У мене алергія на собак! – Обуренню Анжели не було меж. Невже мама хоче, щоб вона добровільно помчала туди, а потім потрапила на лікарняне ліжко?
– Ой, не кажи дурниць, алергія! – Відмахнулася від слів Анжели жінка. – Ну почхаєш трішки! Нічого страшного у цьому немає. Зате зробиш добру справу, плюсик до карми, як то кажуть.
– Ну вже ні, це без мене! Я можу тебе привезти, а потім забрати, але допомагати тобі вовтузитися з тваринами, я не буду.
– Значить, як квартиру від мене отримувати, то це, будь ласка, а як допомогти у добрій справі – ні за що? Що за невдячну дочку я виховала!
– Досить говорити мені про цю квартиру! – На очі Анжели навернулися сльози. Їй було так прикро! – Хочеш, я прямо зараз поїду і перепишу цю квартиру на тебе, а сама житиму на орендованій?
– Ні, звичайно, навіщо це мені? Я цю квартиру спеціально тобі берегла.
– Серйозно? Тоді вибач, але чому ти мені при кожній нагоді тикаєш цим, га? Варто мені тільки в чомусь тобі відмовити, то ти відразу ж згадуєш про цей подарунок! Мамо, я втомилася!
– Коли я востаннє проводила вихідні спокійно, без нескінченних поїздок кудись? То дача, то якийсь притулок, то тебе відвезти до якоїсь подруги за сотні кілометрів… У тебе ще двоє дітей є, мамо, і кожен має свою машину. Чому ти їх ніколи не турбуєш?
– Ну так квартиру я тобі подарувала, ти повинна бути мені вдячна! – здивувалася недолугості доньки жінка. – Все ж очевидно!
– Так все, мені набридло! – Дівчина схопилася з дивана і забігала по кімнаті. – Якби я раніше знала, що все буде саме так, то такий подарунок ніколи б не прийняла. Давай без мене, я хочу відпочивати.
– І ось так ти мені дякуєш, – сплеснула руками мати. – Потрібно було Лізці квартиру відписувати, ось вона б точно ніколи мені й слова проти не сказала!
Анжела сперечатися з матір’ю не стала. Схопила сумочку, перевірила, чи на місці телефон і пішла. Лише сівши в машину дівчина зрозуміла, як сильно вона схвильована.
Та в неї руки тремтіли так, що вона замок на сумочці розстебнути не могла! Анжелі довелося просидіти хвилин десять, щоб трохи взяти себе в руки.
У такому стані вести машину вона побоювалася, а раптом в якийсь поворот не впишеться? Все-таки досвіду водіння у неї було не так вже й багато.
Того ж вечора дівчина отримала кілька дзвінків від родичів. Спочатку зателефонувала сестра і досить роздратовано поцікавилася, на якій це підставі Анжела дозволяє собі грубити матері.
Як виявилося, жінка обдзвонила всіх своїх близьких і поскаржилася на недолугу молодшу доньку.
Ось тоді Анжела і не витримала. Вона звернулася до подруги, яка працювала рієлтором та виставила квартиру на продаж.
На її щастя, покупці знайшлися майже відразу. Мила сімейна пара, яку у квартирі влаштувало буквально все. Угода відбулася.
Анжела приїхала до матері вперше за три тижні. Вона проігнорувала скривджене обличчя жінки й мовчки поклала на стіл банківську картку.
– І що це? – Здивовано поцікавилася жінка.
– Хіба ти не бачиш? Карта.
– І чому ти її віддаєш мені?
– Все просто. На ній рівно мільйон. Це вартість квартири на момент її дарування. Як ти вже здогадалася, я продала ту квартиру, залишила собі суму, витрачену на ремонт. Вважаю, що я маю на це право.
– Навіщо ти це зробила? У тебе було своє житло, а тепер що? Орендоване? Іпотека на тридцять років?
– А тепер я візьму іпотеку та куплю квартиру. Сама! Щоб ніхто і ніколи більше не називав мене невдячною дочкою! З цими грошима ти можеш робити все, що хочеш.
– Можеш віддати їх Лізі, яка буде просто у захваті. Або Славкові, йому теж не завадить. І нехай вони тепер тебе по дачах возять, по притулках, подругах…
– А я спокійно житиму. Спатиму до обіду. Не відмовлятимуся від понаднормової роботи у вихідні. Нарешті заведу особисте життя. Загалом, – насолоджуватимуся життям…
– Ось тому тепер я й купую квартиру. Нехай вона буде не така ідеальна, як колишня, але зате вона буде моя, без жодних обов’язків, – з блідою усмішкою закінчила розповідь Анжела.
Вона бачила, що колега явно не розуміє її обурення, адже у її очах великими літерами читалася – от ти недолуга.
– Ну, не знаю, якось у цьому все сумнівно. Відмовлятися від власної квартири та вплутуватися в іпотеку …
– Я й не чекаю, що ти мене зрозумієш. Зрозуміти мене зможе лише той, хто побував на моєму місці. Я не хочу бути слухняною собачкою, якій скажеш “до ноги” і вона біжить.
– Ну, це твоє діло. Просто я б на твоєму місці так не вчинила.
– А ти спершу опинися на моєму місці, – подумала Анжела, але вголос нічого не сказала. Вона просто ще раз усміхнулася і повернулася до роботи, бо іпотека сама себе не виплатить…
А ви як вважаєте, слушно вчинила Анжела? Як би ви повелися в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
