Не можу назвати невістку розумною жінкою, бо поводиться вона дуже безглуздо. Вже п’ять років за будь-якої нагоди заявляє моєму сину, що він живе в її квартирі, а потім обурюється, що він нічого не хоче там робити. Так твоя квартира – ти й роби. Чи як вона хотіла?
Володя з Лєрою розписалися п’ять років тому, і син пішов жити до дружини. Я не стала його відмовляти, хоч і вважала, що він робить дурницю.
Невістка вже не раз на той момент показала, що вона любить тикати всім у ніс своїми чеснотами. І квартира її, і готує вона чудово, і на роботі її цінують.
Я казала сину, що краще б їм взяти в іпотеку спільну квартиру, щоб він там теж відчував себе господарем. Пояснювала тим, що поки молодята, можуть нормально собі дозволити платити іпотеку, а квартира невістки потім перейде дітям, буде гарний старт у житті.
Володя тільки морщився і казав, що вішати собі ярмо і влазити в борги перед банком вони не вважають за потрібне. Молоді вирішили, що просто поки що відкладатимуть гроші на покупку ще однієї квартири, адже їм зараз дуже потрібно, і де жити є.
Доводити свою правоту – це налаштовувати сина заздалегідь проти його дружини. Навіщо починати сімейне життя зі скандалів? Я свою позицію відстоювати не стала.
Люди дорослі самі розберуться. Та й жили вони спочатку добре, не сварилися. То навіщо б я нагнітала обстановку?
Потім приблизно за кілька років у них почалися конфлікти. У сім’ях, особливо молодих, таке буває. Домовлятися люди ще не навчилися, кожен доводить свою правоту. Багато хто, гадаю, через це проходили. От і моїх молодих ця доля не минула.
І за кожного такого конфлікту невістка заявляла, що якщо чоловіку щось не подобається, то він може збирати речі і йти, бо у своїй квартирі вона такого ставлення до неї не потерпить.
Володя у мене терплячий, але всьому є межа. Він раз промовчав, другий проігнорував, а потім якось зібрав сумку і приїхав до мене. Таке дійство почало повторюватися регулярно.
Невістка встає в позу – вона ж господиня квартири, а син скрипить зубами та їде з сумкою до мене. А куди йому ще подітися?
Я його, звичайно, приймала, спочатку навіть не говорила нічого. Але коли зрозуміла, що такі прогулянки з валізою стали вже регулярністю, відчитала від щирого серця.
Теж мені – голова сім’ї. Бігає від мами до дружини та назад. Сказала, щоб більше такого не було – нехай сідають та вирішують конфлікти на місці.
А якщо не можуть, то нехай розлучаються. Наступного разу я його пущу до себе лише зі свідоцтвом про розлучення.
Сину, мабуть, стало соромно, якось вони вирішили конфлікти. Принаймні до мене Володя бігати перестав.
Зате через якийсь час почала телефонувати зі скаргами невістка. Казала, що чоловік зовсім нічого не хоче робити по дому.
Вони ремонт затіяли. Планували вони його давно, але все гроші збирали, щоб не розтягувати цей захід, а швидко взятися та за один підхід зробити всі роботи. Грошей накопичили, а тепер Володя нічого робити не хоче.
Тобто вони щось почали робити, посварилися, син і психанув. Сказав Лері, що її квартира, ось хай вона й робить.
Тепер Лера не знає, як це питання вирішити, тому мені й дзвонила скаржитися. А що я зроблю? Вона чоловіка носом натикала, відбила бажання щось робити, постійно наголошуючи, що він на чужій території.
А тепер ображається, що він нічого там не хоче робити. Та я б теж не захотіла за таких розкладів.
Порадила я невістці частіше язик за зубами тримати та думати, що вона чоловіку каже. А то так скоро вона не лише без ремонту залишиться, а й без чоловіка.
Але сама лізти в їхні розбирання відмовилася. Мені біганини з валізою вистачило свого часу.
Не знаю, як мене Лера зрозуміла, але якимось чином вони змогли з сином помиритися, ремонт зробили. Начебто все налагодилося, стали далі жити. Але, мабуть, невістку ця ситуація нічого не навчила.
Нещодавно син прийшов знову з валізою. Я нагадала, що обіцяла пустити його тільки після розлучення, а Володя буркнув, що це вже не за горами. Мовляв, добилася Лера свого. І більше нічого не сказав.
Я почала дзвонити невістці, бо такого сина я ще не бачила. Додзвонилася, вона носом хлюпає. Розповідає, що посварилися вони, бо чоловік у хаті робити хоч щось відмовлявся. Ні полицю повісити, ні шафу зібрати, ні дверцята підкрутити.
Ну Лера свою улюблену пісню і затягла, що, мовляв, живеш у моїй квартирі, а навіть палець об палець не вдариш, та що це таке. На що й отримала відповідь – тому й не вдаряю, що це твоя квартира, про що ти постійно нагадуєш.
Лерка випалила, щоб тоді він збирав дрібнички та залишив її квартиру, що син і зробив. Тільки невістка такого не чекала.
Ось попереджала ж я її – думай, що кажеш. П’ять років людину тикати тим, що вона у твоїй квартирі, що ти господиня, ну кому це сподобається?
Лера просила, щоб я з сином поговорила, але я відмовилася. Нехай сама приходить і мириться, коли вона цю кашу заварила, їй і розхльобувати.
Синові я, звичайно, пару лагідних таки сказала. Не по-чоловічому він повівся, треба конфлікти навчитися інакше вирішувати. Але й за невістку я миритись не стану.
Може, тепер обидва подумають над своєю поведінкою, щось зрозуміють і візьмуть вже в іпотеку спільну квартиру, щоб не було таких дурних сварок.
