– Незабаром у нас з’явиться малюк! – мрійливо казав Микола. – Наш син буде здоровим та сильним! – Наш син! – поважно повторювала Галя, окидаючи Надю зневажливим поглядом, який казав: «Так, у нас буде своя сім’я, в якій тобі немає місця»

Надя вже не пам’ятала, коли батько посміхався. Після відходу мами він став похмурим і небалакучим.

Наді теж було нелегко, адже втратити матір у десять років – великий стрес. Та й у будь-якому віці це гірко та боляче.

Щоб хоч якось порадувати батька, дівчинка намагалася сама керуватися господарством, але той, ніби не помічав її старань. Він не звертав уваги на чисто вимиті підлоги, на стоси випраної та випрасуваної білизни.

Якщо Надя приходила до нього з якимось запитанням, батько дивився крізь неї, ніби не розуміючи, що вона говорить. Лише з третього разу дочка могла достукатися до нього.

– Тату, ти прийдеш на концерт до школи?

– Що? – перепитував той.

– Я виступатиму завтра на концерті. Ти прийдеш? – слізно дивилася на нього Надя, але вже по очах бачила, що батько десь далеко, не чує її.

Тоді вона зітхала і йшла до себе в кімнату, а зі сцени таки шукала його очима серед глядачів у залі, але не знаходила і перед сном плакала в подушку, не знаючи, як повернути собі колишнього тата.

Микола все ніяк не міг упокоритися з відходом дружини. Він сердився на неї, що вона залишила їх через якусь дурну болячку.

– Медицина зробила крок далеко вперед, – сердито міркував він про себе, – лікують такі складні випадки, а тут якесь запалення легень!

Він ніяк не хотів звинувачувати себе, що недогледів, не наполіг, не був уважний до симптомів дружини, коли вона скаржилася на нездужання, слабкість та втому. А коли дійшло до «швидкої», було вже пізно: хвороба дала ускладнення на серце.

Ось уже рік батько ходив по хаті немов привид. Він машинально готував їжу, щоб не піти за дружиною і не вморити голодом дочку, машинально ходив на роботу в магазин за продуктами. Привести його до тями у Наді не виходило, і вона дуже переживала через це.

Але за рік все змінилося. Батько, наче ожив, повеселішав, почав більше стежити за собою, підстригся, голився щодня і навіть сам прасував свої сорочки. А потім привів до хати жінку.

– Надю, познайомся, це Галя, – представив він дочці свою нову знайому. – Вона буде моєю дружиною та твоєю новою мамою.

– Не мамою, а мачухою, – сказала жінка.

Галя була гарною. Не висока, струнка, з копицею густого каштанового волосся, вона була схожа на ляльку Барбі.

– Здрастуйте, Надю, – Галя оглянула дівчинку з ніг до голови й, ніби відразу забувши про неї, почала господарювати в будинку.

Вона була надто енергійною, галасливою. Наді здавалося, що наречена батька заповнила собою весь простір у квартирі, витісняючи пам’ять про маму.

Всюди були речі Галі, її запах, її голос. Вона прибрала всі фотографії колишньої дружини Миколи, і Надя ледве встигла сховати одну.

– Нема чого згадувати про минуле, треба жити сьогоденням і майбутнім, – сказала Галина, прибираючи знімки матері Наді в коробку з-під взуття та ховаючи її на антресолі. – А майбутнє у нас просто чудове. Правда, Колю?

І батько погоджувався з нею, радісно посміхаючись.

Незабаром Микола та Галина одружилися, а ще за кілька місяців Галя оголосила, що при надії.

Микола пожвавішав ще більше і просто розквіт на очах. Він носив нову дружину на руках, балував її делікатесами, не давав підіймати нічого, важчого за ложку і помаду, гладив її живіт, розмовляючи з, ще не народженим, малюком.

Надя відчувала себе зайвою у цьому будинку. Ні, Галя та батько її не лаяли, вони просто перестали її помічати.

– Незабаром у нас з’явиться малюк! – мрійливо казав Микола. – Наш син буде здоровим та сильним!

– Наш син! – поважно повторювала Галя, окидаючи Надю зневажливим поглядом, який казав: «Так, у нас буде своя сім’я, в якій тобі немає місця».

Надя ще намагалася привернути до себе увагу батька. Вона, як раніше, коли ще була жива мама, приходила до нього, сідала біля його ніг, клала свою голову йому на коліна і просила:

– Тату, почитаєш мені на ніч?

Але він, замість того, щоб погладити або потріпати її по волоссю, відсторонювався.

– Дочко, ну що ти, як маленька. Іди краще, уроки роби. Які казки? Незабаром у тебе братик буде, це тобі доведеться читати йому на ніч.

А Галя додавала:

– І взагалі, Надю, настав час ставати самостійною. Розпестили тебе. Ти повинна знати своє місце.

І Надя йшла до себе. На “своє місце”. Ставши у власному будинку невидимою «примарою», дівчинка виявилася гостем на чужому святі життя, розуміючи, що її люблять менше, ніж того, хто ще навіть не народився. Якщо взагалі люблять.

З появою Михайла нічого не змінилося. Її, як і раніше, майже не помічали. А якщо помічали, то з роздратуванням.

Коли Надя просила батька допомогти їй з уроками, той відмахувався:

– Надюша, ну які уроки? Ти ж розумна дівчинка, сама впораєшся. Та й ніколи мені. Бачиш, я Мишка заколисую. У нього зубки ріжуться.

А Галя, насупившись, шипіла з крісла, гортаючи модний журнал:

– Колю, скажи своїй дочці, щоб вона зачинила двері – протяг! Мишко застудиться!

Надя, не чекаючи, коли батько прожене її з кімнати, йшла сама. Хоча їй так хотілося кинутися до нього, щоб він теж обійняв її, запитав, як справи в школі, поцікавився, хто з хлопчиків їй подобається, з ким вона подружилася і ким хоче стати в майбутньому.

Вона мріяла, щоб тато хоч раз зайшов до неї в кімнату та похвалив її за успіхи у школі. Але батько був зайнятий її маленьким братом та його мамою.

Надя не звикла скаржитися. Не сказала вона нічого і тоді, коли вночі вікно в її кімнаті відчинилося від сильного вітру, холодне повітря заповнило всю кімнату, і дівчинка дуже замерзла, побоявшись підвестися, щоб зачинити його. Вона кликала батька, але той не чув, чи не хотів чути.

Спершу в неї заклало носа, потім почався легкий кашель. Галя, побачивши це, заборонила Наді підходити до малюка.

– Сиди у своїй кімнаті. Нема чого бацили по квартирі розносити. Чай з варенням собі налий.

Микола взагалі не помітив хвороби доньки – він був зайнятий підготовкою до свята: у Мишка був перший день народження.

Потрібно було стільки всього встигнути зробити: прикрасити кімнату сина, замовити торт, покликати гостей, написати список подарунків.

Святкування було в самому розпалі, коли хтось із гостей запитав:

– Миколо, а чому твоя дочка не з вами? Ви її ховаєте від усіх, чи що?

– Надя погано почувається, – відповіла за чоловіка Галя, чим сильно здивувала його.

– Так? Надя хвора? – перепитав той і, побачивши скептичне обличчя Галі, пішов у кімнату до дочки.

Надя вся горіла. Великі краплі стікали з її чола і зникали у подушці. Микола торкнувся їй чола.

– Господи, та в тебе жар!

Надя надривно закашляла, і батькові здалося, що вона зараз виплюне всі свої легені. Він відразу набрав номер швидкої.

– Погані справи, – прослухавши легені дівчинки, дійшов висновку лікар «швидкої». – Терміново в стаціонар!

Микола на секунду повернувся в минуле, коли такий самий діагноз поставили його дружині, і незабаром він її втратив. Жах скував його. До нього стало доходити, що так само він може втратити й дочку!

– Я поїду з нею, – прийшовши до тями, твердо сказав він.

– Колю, куди ти зібрався? А як же Мишко, як же гості? – почала було дорікати йому Галя, але він тільки крикнув на неї.

– Ти знала, що Надя захворіла? – йдучи, запитав він дружину.

– Ну, вона не скаржилася, що їй зовсім погано, – знизала та плечима, а побачивши гнівний погляд Миколи, зам’ялася і швидко зникла в кімнаті з гостями.

Микола не міг сидіти на одному місці й все ходив коридором туди-сюди. Слова лікаря не виходили в нього з голови: “Ще день і було б пізно”.

Дочку відвезли в реані мацію, а він навіть не встиг сказати їй, що любить. Він тільки зараз зрозумів, що міг би втратити свою Надю, занурившись у «щасливе сімейне життя».

– Ми стабілізували її стан, – вийшов лікар із реані мації. – Вона поки що спить. Їдьте додому.

– Ні, я залишусь. Хочу, щоб, коли вона прокинеться, я був поруч. Можна, я посиджу у палаті. Я тихо.

Він дивився на дівчинку, підключену до апаратів, і з жахом починав усвідомлювати, що своєю байдужістю та віддаленістю мало не занапастив рідну дочку, як це вже сталося з її матір’ю.

І тоді Микола заплакав. Ридма. Гірко. Невтішно. Не соромлячись своїх запізнілих сліз каяття.

Надя опритомніла в лікарняній палаті й відразу побачила батька, який спав у кутку на стільці. Він змарнів, під очима залягли темні кола, на обличчі з’явилася щетина, наче він сидів тут, не виходячи багато днів. Їй здалося, що він постарів на десять років.

– Тату, – її слабкий голос досяг вух Миколи, і він відразу ж розплющив очі.

– Надю, доню! – кинувся він до ліжка дочки, впав навколішки та обережно, незграбно обійняв її. — Мила, пробач мені! Обіцяю, тепер все буде інакше!

У цей момент двері в палату прочинилися і в неї зазирнула Галя, яка приїхала за чоловіком, оскільки він не з’являвся вдома, пропадаючи в лікарні.

– Колю, тобі не здається, що годі вже тут перебувати? Поїхали додому! Там Мишко запитує: «Де тато?». А твоя дочка і так під наглядом лікарів їй нічого не загрожує.

– Ти правильно сказала – моя дочка, – обернувся до неї Микола. – І я залишусь. А ти йди. Іди до сина.

У його тихому голосі було щось таке, від чого Галя замовкла і позадкувала, не наважуючись сперечатися. Вона зрозуміла, що колишнього життя вже не буде.

Надю виписали за тиждень. Микола привіз її додому, і маленький Мишко кинувся до неї, розкинувши руки.

– Наня! – радісно белькотів він, скучивши за зведеною сестрою.

Мати хотіла затримати його, але Микола грізно глянув на неї.

– Галю, або ми сім’я, або ти збираєш речі. Я більше не хочу жити, як раніше.

І Галя, побоявшись втратити чоловіка, здалася.

Звичайно, вони не зажили ідеально, але тепер батько більше уваги приділяв дочці, а Галина не заважала йому цього робити. Як кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!