Історія Вероніки підтверджує той факт, що матусям не завжди потрібно бути надто суворими зі своїм чадом. Її синові Дімі було 5 років, але енергії у нього вистачало на всі 10. Вероніці раз у раз доводилося прати забруднений одяг, обробляти пошкоджені коліна, вибачатися перед сусідами за хлоп’ячі витівки.
Малюкові здавалося, що він нічого поганого не робить. Ну, полетів кілька разів м’яч на клумбу баби Валі, і що з того? Вона все одно її більше на вигляд посадила. Щоб перед іншими старенькими з під’їзду хвалитися. Зате тепер мама знову вичитуватиме Діму. І не лише цього разу.
Вероніка виховувала сина одна. Чоловік пішов із сім’ї, коли хлопчикові не виповнилося й двох років. Точніше, Ніка прогнала невірного чоловіка. А для повноти картини ефектно викинула речі з балкона. Раз вже завів коханку, готуйся до театральної вистави для всіх сусідів.
Батьки з обох боків допомагали фінансово, адже свекор та свекруха виявили бажання спілкуватися зі своїм онуком у майбутньому.
Для молодої жінки розлучення стало великим ударом, хоч вона намагалася триматися. Поєднувати роботу, виховання дитини та домашні справи було дуже складно. Ніка відчувала, що сил та терпіння не вистачає. І тоді вона зробила першу помилку. Зірвалася на свого сина. Кричала на малюка, через те, що той плакав і не міг самостійно заспокоїтися.
Сама Вероніка не помічала, що щось робить не так. Крик став її постійним супутником та важливим елементом виховання сина. Їй здавалося, що так вона зможе тримати Діму під контролем.
«Я ж його не б’ю», – розмірковувала жінка. Поки одного разу не дала волю словам прямо на дитячому майданчику. Це привернуло дуже багато уваги.
Деякі мами підозріло витріщилися на Вероніку, коли почули її крик і плач Діми. Потім до матері та сина підійшла жінка похилого віку і м’яко заговорила:
«Пройдемося зі мною, дитино?».
Ніка злякано глянула на незнайомку, але іншого виходу не бачила. Взяла Діму за руку і попрямувала за бабусею.
«Не засуджую я тебе онучко, але на заплаканого хлопця сил немає дивитися. Цілком дарма ти його лаєш, адже не зробив він чогось поганого. Чудовий, активний хлопчик. У мене теж була дочка. І онук. Але три роки тому автомобільна аварія їх забрала. Тепер ось нікого. А невідданої турботи хоч греблю гати. Якщо хочеш, можеш до мене його на уроки фортепіано наводити. Навчу такій гарній майстерності», — дружелюбно промовила незнайома бабуся.
З того моменту минуло вже 5 років. Але Вероніка, здається, завжди запам’ятала мудрі слова бабусі Жені.
«Не карай дитину. Ніколи», — з болем на душі вимовляла жінка похилого віку. У її голосі було стільки туги і смутку за рідним онуком, що це розтопило лід у серці Ніки.
«Навіть уявити боюся, що я робила б у такій ситуації», — розмірковувала жінка.
А бабуся Євгенія виявилася дуже доброю та турботливою. Дійсно навчила Діму грати на фортепіано. І ще постійно повторювала:
«Ми чудово живемо. Нехай наших дітей та онуків ніколи не потурбують такі важкі часи, як ми пережили».
Рік тому бабусі Євгенії не стало. І для Діми, і для Вероніки це стало величезним ударом. Їхні рідні не поділяли такого близького спілкування з незнайомою жінкою. Але для мами та сина пішла якась важлива частинка серця разом із бабусею Женею.
Саме завдяки їй Ніка зрозуміла, як часто вона помилялася в молодості. І так сильно змінилася сьогодні.
