– Ну, потерпи ще трошки, – почувся знизу голос чоловіка, – все буде. Незабаром ми з тобою будемо в Одесі.
– Що-що? – Здивувалася Антоніна і виглянула з балкона у двір.
Чоловік Віктор нарізав кола по дитячому майданчику і з кимось розмовляв телефоном. Жили вони у дворі-«колодязі», і чутність тут була аномальна.
От і зараз Антоніна, даремно що знаходилася на четвертому поверсі, чула кожне його слово.
– Так! Так, я все залагоджую… – казав Віктор. – Гроші того тижня будуть. Ну не гнівайся, кошеня.
Антоніна мимоволі ахнула. Двадцять дев’ять років разом. І ось на тобі – він кошеням когось називає…
Першою її думкою було спуститися на подвір’я і гарненько розпитати чоловіка про те, з яким це таким кошеням він розмовляв щойно.
Але трохи заспокоївшись, Антоніна вирішила вчинити хитріше. Коли чоловік повернувся, вона поводилася, як завжди.
Наступні дні Віктор був незвично уважний до неї. Приніс їй квіти. Похвалив її куховарство, чого не робив уже давно.
А в четвер увечері кинув, як би між іншим:
– Тонь, я ось що подумав…
Він зробив невелику паузу і продовжив:
– Внесок твій під яким відсотком лежить?
– Під вісім.
– Під вісім? – Він здивовано підійняв брови. – Слухай, ну це ж смішно. Я можу під чотирнадцять відсотків його влаштувати. Давай переведемо на мій рахунок? Гроші ж спільні. Ну яка різниця, де вони лежать, правда?
Гроші справді були спільні. Півтора мільйона, які вони з Віктором збирали не один рік. Внесок був оформлений на неї, на Антоніну, вона сама його колись відкривала.
А тепер він хотів, щоб вона своїми руками переклала все це на його рахунок!
– Чотирнадцять відсотків? – перепитала вона. – Ого. Ну, давай, звичайно. З’їжджу завтра-післязавтра, оформлю.
– От і розумниця, – Віктор обійняв її за плече. – Звичайно, з’їзди.
У суботу вона знову почула. Навмисне не підслухувала, просто Віктор вийшов із кухні на балкон подиміти і, вирішивши, що дружина у ванній кімнаті, говорив майже не таючись.
– У п’ятницю все буде, я тобі точно говорю. Слухай, ну… Вона завтра-післязавтра в банк їде! Так, так, зніме та переведе.
– Бери квитки на суботу, чого зволікати. Та не бійся, ніхто не перехопить нашої квартири, я завдаток внесу відразу, як тільки гроші прийдуть.
– Значить, треба поквапитися, – вирішила Антоніна, придушивши палке бажання увірватися на балкон і зробити з чоловіком щось погане.
Наступного дня вона відпросилася з роботи і насамперед поїхала до юриста. Фахівець вислухала її уважно й зовсім не здивувалася.
– Дивіться, – почала юрист і поклала перед собою чистий аркуш. – Внесок оформлений на вас. Це ваш рахунок, розпоряджаєтеся ним тільки ви.
– Без вашої карти та без довіреності чоловік із нього нічого зняти не може. Поки гроші на вашому рахунку і ви самі їх нікуди не переказуєте, він до них не дістанеться.
– А якщо ми розлучимося? – Уточнила Антоніна.
– Тоді це буде вважатися спільно нажитим майном та ділитися навпіл. Половина ваша по закону, хоч би що він казав. Але саме половина, – не більше, не менше. Ні ви йому, ні він вам понад свою частку нічого пред’явити не зможе.
Тут Антоніні згадався впевнений голос чоловіка та кошеня.
– А… він… – невпевнено вимовила вона. – Він не може … ну, аферу якусь провернути?
– Ні, не може. Але якщо ви побоюєтеся, що він вас дотисне або якось дістанеться до рахунку.
– Боюся! – Вигукнула Антоніна.
– Тоді відкрийте новий рахунок на своє ім’я в іншому банку та переведіть туди свою половину, – спокійно домовила юрист.
– Дякую. А із другою половиною що робити?
– Другу половину залиште, де лежить. Тоді що б він не затіяв, ваші гроші у безпеці, а на свою частку нехай претендує по закону, через суд, якщо йому так хочеться.
Антоніна відчула себе трохи впевненіше.
– І ось що важливе, – додала юрист. – Поки не переклали свою половину, нічим себе не видавайте. Він вірить, що ви згодні, от і нехай вірить. Бо якщо він запідозрить недобре, то обов’язково почне тиснути.
– Ясно… – зітхнула Антоніна.
Увечері вона зателефонувала дочці. Та обіцяла виступити, як «група підтримки» за потреби.
Потім Антоніна відкрила новий рахунок в іншому банку на своє ім’я і перевела туди свою половину. Другу половину залишила на старому внеску, як радила юрист. А всі папери відвезла до доньки, щоб вдома їх не було.
Через кілька днів чоловік знову завів розмову про переклад.
– Ну що, з’їздила в банк?
– У п’ятницю поїду, з самого ранку, – озвалася Антоніна. – У мене якраз вихідний. Зніму та переведу тобі на карту.
– Гаразд. Слухай, а давай разом поїдемо? – запропонував Віктор.
– Навіщо?
– Ну, я буду, як група підтримки, – посміхнувся він.
Він говорив, як донька. Антоніну пересмикнуло від огиди – вона чудово знала, що за «підтримку» він їй приготував.
У п’ятницю вранці Віктор навіть організував сніданок.
– Ну що, їдеш? – Поцікавився він, коли вона з’явилася на кухні.
– Куди?
– Е… як, «куди»… – Віктор спробував усміхнутися. – В банк.
– Навіщо?
В очах Віктора з’явився страх.
– Тоню, ти… добре почуваєшся? – обережно поцікавився він.
– Я чудово почуваюся, – сухо сказала вона. – Так навіщо мені в банк?
– Ну… е… – розгубився чоловік. – Внесок закрити, гроші зняти…
– А, ти про це, – позіхнула Антоніна. – Ні, Вітю. Не поїду я в жоден банк. І жодних грошей я тобі переказувати не буду. Ні сьогодні, ні потім.
– Ти що це вигадала? – насупився він. – Ми ж усе вирішили. Відсотки, ти що, забула?
– Нічого я не забула, але в банк не поїду.
– Тоню! – Віктор погрозив їй пальцем. – Ти цю дурницю припини. Гроші спільні! Так що давай…
– Гроші спільні, – погодилася вона. – Ось нехай спільними і залишаються. Половина моя, половина твоя. Свою половину я вже перевела на окремий рахунок. А твоя лежить на місці, ніхто її не чіпав. Захочеш – через суд отримаєш. При розлученні!
– Яке ще розлучення?! – закричав Віктор. – Ти що несеш?
– А в Одесу ти з ким зібрався, Вітю? – Антоніна подивилася на нього впритул. – З кошеням своїм? А квартиру біля моря на чиї гроші брати надумав? На наші спільні, тобто на мої теж?
Він розгублено дивився на неї.
– Я все чула, Вітю, – тихо промовила Антоніна. – Ти на подвір’ї розмовляв з якимсь кошеням. Мені нецікаво навіть хто вона, і розлучення я тобі дам з радістю.
– Ти… Ти за мною стежила? – задихнувся від злості Віктор. – У моєму телефоні рилась?
– Ти на весь двір комусь про Одесу співав! Тебе чув увесь двір, не одна тільки я!
Він ступив до неї, і на секунду Антоніні стало ніяково. Він був великий і повний, а зараз ще й сердився.
– Швидко перевела все назад! – процідив він крізь зуби. – Чуєш мене? Це й мої гроші також! Ти не маєш права!
– Це мій рахунок! – підвищила голос Антоніна. – Тож право розпоряджатися ним я ще й як маю!
Віктор дивився на неї і важко дихав. До нього, здається, тільки зараз почало доходити, що не буде жодних грошей у п’ятницю. Як не буде й квартири біля моря.
Телефон у його кишені раптом пискнув. Віктор відповів на автоматі.
– Так… так, я… – забурмотів він і відвернувся до вікна. – Ні, слухай, тут з грошима поки що не вигоріло. Затримка невелика. Ні, не в суботу. Я передзвоню, не можу зараз говорити.
У слухавці швидко і злісно заговорили про квитки, які вже куплено. Про те, що він обіцяв і не зробив…
– Жанно, ну почекай ти… Жанно!
– Та ну тебе! – крикнула слухавка.
Віктор забрав телефон від вуха і дивився на екран. Скинуто… Він повернувся до Антоніни.
– Тоню, – знову заговорив він. – Тоню, давай поговоримо.
– Я вже все тобі сказала, – зітхнула вона. – І більше говорити з тобою не хочу.
Він також зітхнув:
– Але, може…
– Ні, не “може”! – відрізала Антоніна. – Їдь до свого «кошеняти». Завтра я на розлучення подам. І гроші свої ти лише через суд отримаєш.
Обличчя Віктора, колись гарне й мужнє, раптом спотворилося такою люттю, що жінці знову стало боязко.
Він нецензурно висловив їй усе, що про неї думає, зібрав речі та пішов. Після розлучення Віктор отримав свої гроші і назавжди зник із її життя.
Чи було їй прикро? Звісно було, – скільки років разом і така зрада! Чи шкодувала вона про такий форс-мажор? Мабуть, ні, – адже, що не робиться, все на краще…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, – вам не складно, а мені приємно!💖
