– Ну, зрозумій ти, адже я не залізний… Так, розумію, винен, але сім’ю втрачати не збираюся! І ця моя подорож – це була наша прощальна зустріч. Розлучилися ми. З моєї ініціативи…

– Двадцять років, як два тижні! Оце експрес під назвою «життя»! Чуєш, Геро, двадцять років в одному вагоні трясемося, ну якщо наше сімейне життя з дорогою порівнювати.

Герман хотів відповісти, та вареники жував, приготовані дружиною Лєрою. Взагалі її всі Лєрочкою називають: гарна така, зростом нижче середнього, зі світлими кучерями і кирпатим носиком. Зовнішність до її мирного характеру дуже підходить. І сам характер такий самий м’який.

Нарешті прожувавши, Герман з винним виглядом оголосив:

– Пробач, сонечко, забув про нашу круглу дату, треба було купити торт, квіти…

Лєра поставила кухоль з чаєм, присіла навпроти, в очах з’явилися задерикуваті смішинки.

– А-ааа, купився на мої слова, навіть не подумав, що річниця весілля наступного місяця…

Герман з розмаху, анітрохи не шкодуючи, ляскає собі долонею по голові.

– Точно! Оце я забув! Лєрко, сонце, вибач…

– Гаразд, – сміється Лєра, – звичайно, прощаю…

– Все, забудь мою неуважність, виправлюсь, – він «ковтнув» останній вареник, витер серветкою губи і ще раз винувато глянув на дружину.

– Ну, все, не дивись так, сказала ж: прощаю, – повторила вона.

– Косяк з мого боку, звичайно, але ж ти не злопам’ятна…

Лєра дивиться з докором:

– Скажеш теж, яка злопам’ятність! Коли це я щось пригадувала?

– Так, це так, ти відходлива, –  кивнув він.

І Герман мав рацію. Ніколи Валерія не дорікала за помилки по господарству, якщо, наприклад, поличку не прибив, або картину криво повісив, або подряпав двері, коли стіл виносив в іншу кімнату. Все це вона вважала дрібницями, які засмучували, але ніяк не могли її вибити з колії.

І коли п’ятнадцять років тому три місяці не міг знайти роботу, на якій платили б білу зарплату, теж не ображалася, хоч і сиділа тоді вдома з малолітньою донькою.

Ксюші тоді було лише чотири роки, і вона часто хворіла, тому був такий період, коли Лєра залишилася вдома. Адже вижили!

А три роки тому Герман необачно поклав гроші у сумнівну фінансову організацію та прогорів на повну. Ходив удома з кута в куток, потираючи то шию, то чоло, – здавалося, думки роїлися над його головою, і свідомість закипала від того, що вже не повернеш час назад і не скасуєш власні дії.

Потім Лєра ходила за ним і повторювала:

– Ну, плюнь ти вже, забудь, тебе на роботі підвищили, зарплата вдвічі більша, накопичимо ми ще … а ось здоров’я не назбираєш …

– Гаразд, переживемо, – погоджувався він, – буде мені, дурню, урок… ну, тоді й ти забудь, – сказав Герман, – адже бачу, переживеш.

– Вже забула! Герочко, зовсім забула, давай жити далі, як жили!

Пообіцявши, що за місяць річниця весілля пройде на найвищому рівні (як саме, не уточнив), Герман, ситий і задоволений, поїхав на роботу.
***
Вона давно помітила, що у неї чудовий нюх, схоплюючи запахи, які були ледь вловні. Але ніколи цим не хвалилася. Та й що в цьому такого, вважала Лєра, чи мало хто має якісь особливості.

А тут якраз за кілька тижнів до річниці весілля почала вловлювати тонкий аромат парфуму. Чужого парфуму. І добре б на вулиці … ні, поруч із чоловіком. Їй здавалося, що він сам просочений цим парфумом.

Лєра якось пішла у ванну, нахилилася над раковиною, і ніби щось їй привиділося, почала мотати головою, намагаючись позбутися нав’язливого запаху, який, як їй здалося, виходив від його сорочки в кошику з білизною.

Герман, як ні в чому не бувало, увімкнув телевізор. Начебто дивиться в екран, а сам ніби не тут, наче про щось задумався. Лєра саме костюм його прибрати хотіла… а тут знову цей запах…

Стоїть вона із цим костюмом і не знає, як спитати. А що тут спитаєш? Герман ніколи на запахи не реагував, немає в нього такого особливого нюху, як у Лєри. І вона це розуміє, тож не знає, як спитати.

Може співробітниця у них на роботі пів флакону на себе виливає, от і страждає весь офіс. А Лєра зараз питання поставить і опиниться в дурному становищі. Адже за двадцять років ніколи навіть думки не було, бо жили – тільки дивилися один на одного.

Промовчала Лєра того разу.

За тиждень до роковин весілля Герман поїхав на рибалку. Рідко їздить. Зазвичай, коли друг Петро покличе, той взагалі рибалка затятий, а Герман так – за компанію.

Лєра допомогла зібратися. Тиснеться своїм носиком у його плече, ніби сказати щось хоче.

– Ну, все, настав час мені, – навіть поцілувати забув того разу, хвилювався чогось.

Вдома сидіти одній не хотілося, зібралася і поїхала до торгового центру, найближчого від дому… а там Петро, ​​друг Германа, з дружиною йдуть із покупками.

Лєра хотіла кинутися назустріч, спитати, як же так, він же на рибалці повинен бути разом з Германом… але думка обпекла: згадався запах парфуму, розсіяний погляд чоловіка…

Все склалося в одну мить, усі думки вишикувались, як солдатики на шикуванні. От тобі, Валеріє Андріївно, отримуй готовий «продукт», адже ти про це всі ці дні думала.

Прийшла додому і знову до шафи, почала принюхуватися до сорочки чоловіка… шпурнула її у ванну, випрати хотіла, та так і кинула на підлогу.

А потім довго сиділа у кріслі, все обмірковуючи. Зрештою набрала його номер. Може, вимкнений, а може, недоступний виявився.
***
– Уявляєш, нічого не зловили цього разу, – сказав Герман.

– І давно це у тебе? – Лєра стоїть із його сорочкою.

– Що саме?

– Ну, парфум цей тонкий…

– Ти ж знаєш, я не користуюсь…

– Ти – ні, а от… хто там у тебе… Георгій, я Петра бачила у торговому центрі, він там із дружиною був, коли ти на рибалку поїхав…

– Забув сказати, Петро не зміг поїхати… я з його знайомим їздив…

І тоді Лєра «закипіла». Якби їй сказали, що вона може бути такою некерованою, вона б не повірила. На Германа вилилися всі її підозри, у тому числі «рибалка» та запах парфуму теж.

– Він зняв куртку, в якій зазвичай їздив на природу, пішов у ванну, вмився, вийшов із рушником у руках.

– Ну, все, все, остигни, я розповім, знаю, що винен. Лерко, вибач, сам хотів розповісти.

– Ой, подивіться, він хотів розповісти! Про що розповісти? Що бабу на боці завів…

– Вона не баба…

– А хто? Молода? Років на двадцять молодша?

– Так, вона молода… і це моя помилка. Випадкова помилка. – Він стомлено сів на диван. – Лєро, сядь, давай поговоримо.

– Не збирався я тобі зраджувати, навіть не думав… а коли не думаєш, отак і виходить. Вона влаштувалася до нас нещодавно, і як ураган якийсь…

– На другий день зізналася, що закохалася одразу, бурмотіла щось про справжнє кохання… я спочатку сприйняв, як марення закоханого дівчиська… а потім…

Він підвівся, хотів торкнутися дружини, вона відштовхнула його.

– Ну, зрозумій ти, адже я не залізний… Так, розумію, винен, але сім’ю втрачати не збираюся! І ця моя подорож – це була наша прощальна зустріч. Розлучилися ми. З моєї ініціативи…

Лєра пішла до спальні і зачинилася.

Жаль було йти з облаштованої квартири. Вона, звісно, ​​подасть на розлучення. Ця квартира дісталася Герману у спадок від його матері…

Та й добре, поживе у сестри, а потім візьме собі однокімнатну (вони гроші на квартиру для Ксюші відкладали). Лера уткнулася обличчям у подушку, згадавши про дочку.

Загалом вона про неї ніколи не забувала, і найбільше турбувало, як сказати дочці, адже хоч і доросла, студентка вже, а все одно страшно.
***
Герман аж до суду сподівався, що Лєра передумає. Він уже за цей час сотню разів вибачився, присягався в коханні, погрожував, що не дасть розлучення, закликав пошкодувати почуття Ксюші, яка хоч і навчалася тепер в іншому місті, але все одно жила в батьківському серці.

– Добре, ми розлучимося. Але ти можеш жити тут… поживемо по різних кімнатах, а там… може, все налагодиться.

Лєра глянула на нього і він зрозумів, що домовлятися марно.

– Гаразд, розлучайся! – Вперше за ці дні Германа захлеснула злість. – Благаю тут її, в ноги падаю, прощення прошу, а вона, дивіться, яка горда, забути вона, бачите, не зможе … та ти просто злопам’ятна!

Він це не просто сказав, він крикнув, почервонівши.

– Я – злопам’ятна?! – Образа охопила Лєру. Ніколи вона не дорікала чоловікові за випадкові промахи, помилки, які властиві багатьом. – Та я завжди підтримувала тебе… а ти… побіг за короткою спідницею… а тепер кажеш, що я злопам’ятна…

– Так – злопам’ятна! – підтвердив Герман. – Я вже зрозумів: будеш до кінця віку мені нагадувати про цей зв’язок … і, правда, краще розлучитися …
***
– Ксюшо, у батька день народження завтра, не забудь привітати.

– Мамо, ну це смішно! Більше року минуло, як ви розлучились, ти про нього і чути не бажаєш, а про день народження пам’ятаєш. Сама вітатимеш?

– Ні, звичайно, а ти привітай, він же твій батько, – Лера стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, серед якої розсіялися кольорові вогники міста. У Ксюші незабаром захист диплома і вона вирішила залишитися у столиці.

– Мамо, ти так і не вибачила його?

Лєра мовчала, не знаючи, що відповісти. Тому що не могла забути зраду, не могла викреслити з пам’яті той день, коли Герман зізнався. Вона справді так і не пробачила колишнього чоловіка.

– Гаразд, Ксюшо, вистачить про це, все в минулому, ти краще бережи себе, будь обережна …

Потім у Оксани був захист диплома, і вона приїхала додому на два тижні, щоб побачитись з матір’ю. І ще Лєра розуміла, що з батьком вона теж бачилася. Їй навіть хотілося спитати, як він, адже вони давно не бачили один одного, навіть випадкової зустрічі у місті не було.
***
Минуло ще два роки. Лєра втяглася у своє безсімейне життя. Хоча, ні, у неї донька, а це вже сім’я. Вона не цікавилася колишнім чоловіком і ніколи не зустрічалася з ним навіть випадково.

Лише одного разу, здається, бачила його на автозаправці, коли їхала автобусом. Вона була впевнена, що це він.

Восени, коли бабине літо плавно випарувалося, залишивши на згадку купу жовтого листя і дрібний дощик, що зарядив, Лєра побачила пропущений дзвінок від дочки. Відразу набрала її номер, чомусь занепокоївшись.

– Мамо, тато у лікарні! – Ксюша, намагалася бути спокійною, але відчувалася тривога в голосі.

За двадцять років спільного життя Герман не звертався до лікарів. Не було приводу. Так, проходив іноді стандартне обстеження, і то на вимогу Лєри.

– Ну, ось бачиш, – говорив він, сміючись, – ніяких болячок.

– А що з ним? Щось серйозне? – Запитала Лєра. Вперше за три з лишком роки вона запитала про Германа.

– Мамо, тато в дорожню пригоду потрапив…

– Звідки ти знаєш?

– Я дзвонила вчора, ніхто не відповів, сьогодні змогла додзвонитися, його з реа.німації перевели.

– Так, Оксано, заспокойся, раз перевели, значить, все добре. Де він лежить?

– У центральній. Я хотіла приїхати, але ж ти знаєш, я на восьмому місяці, Ігор теж не може, у нього зараз здача об’єкта.

– Ні, тобі не треба приїжджати, думай про здоров’я дитини. Та й взагалі, мабуть, за ці роки у Германа хтось з’явився… доглянуть його… але ти дзвони батькові… обов’язково дзвони.
***
Лєра не збиралася йти до колишнього чоловіка в лікарню. Але відчула, що хоча б одна передача та одне побачення з Германом потішить Ксюшу, адже вона чекає на дитину і одночасно переживає за батька.

Їй сказали, що пускають лише близьких родичів.

– Ну, а колишню дружину пустять? – Запитала Лєра, не сподіваючись на позитивну відповідь.

Її пустили. Вона ввійшла до палати, і тільки тоді подумала, що вона скаже. І відразу злякалася. Ніколи раніше Германа не бачила таким.

Його темне волосся, ще років п’ять тому посріблене сивиною, його прямий ніс, зімкнуті губи, навіть трохи підібгані, запалі щоки, – все говорило про хворобливий стан.

Він навіть примружився, коли побачив Лєру, не міг повірити, що перед ним колишня дружина. А потім захвилювався, наче перед ним важлива гостя, а він не готовий до її прийому.

– Тихо, не ворушись, будь ласка, я ось тут присяду… принесла тобі бульйон…

І він усміхнувся, перемагаючи біль.

– Ксюша просила передачу принести, – наче виправдовуючись, сказала вона.

– А-ааа, так це Ксюша, – він знітився, винувато відвів очі, – як там вона …

– Все добре, через місяць термін, онук у нас буде.

– У нас? Ти сказала: у нас?

– Ну, так, адже Ксюша наша спільна дочка, значить наш спільний онук.

– Лєро, я, звичайно, зараз не в кращій формі, та й взагалі, лежу поламаний весь, не так я хотів тебе зустріти… чекав усе, що прийдеш… адже я дзвонив тобі раніше, ти не брала слухавку, всі ці роки дзвонив.

– Геро, не треба про це, тобі зараз треба думати про одужання.

– Ні, ти постривай, коли я ще зможу сказати… після суду сердився на тебе, а потім чекав, дзвонив… Лєрко, я ж винен, знаю, образив тебе… але ж мені ніхто не потрібен… ти і Ксюша – більше нікого, крім вас.

– Я торік квартиру на тебе та Ксюшу переписав… це якщо що, то розберешся там…

– Германе, припини, видерешся …

– Можливо. Але про всяк випадок, щоб ти знала. Адже я так і не одружився… напевно, тільки з тобою і зміг жити, але не знав цього, поки не розлучилися… дякую, що прийшла. І вибач, я тоді злопам’ятною тебе назвав. Це я згарячу…

– Ти про що? – Запитала Лєра.

– Ну, як же, пам’ятаєш, образив тебе, зрадив тоді…

– Не пам’ятаю. Чуєш, Геро, не пам’ятаю. Ось, як ми з тобою всі двадцять років добре жили, пам’ятаю, як Ксюша з’явилася, як до школи ми її відвели, як вона на безплатне вступила і ми раділи, що дочка у нас така розумниця – це пам’ятаю. Решта – ні, не хочу згадувати.

Він спробував хоча б трохи стиснути її руку, але сил не було.

– Все, Геро, не треба хвилюватися, не треба розтрачувати себе… я так хочу, щоб ти піднявся, щоб ми зустріли Ксюшу з лікарні…
– Лєра, сонечко, та я заради вас… ось стисну зуби і все, що лікарі прописали… все витримаю…
***
Вона так давно не була у цій квартирі… тут все було, як раніше, тільки частину речей вона тоді забрала. Але Герман зберіг залишки їхнього спільного інтер’єру, навіть залишена нею квітка розрослася і була пересаджена.

Вони сиділи на тій же кухні, як і раніше, один проти одного.

– Знаєш, я тут подумав: через рік з невеликим у нас має бути срібне весілля, як гадаєш: ці роки, що ми не жили з тобою, зараховуються?

Лера замислилась.

– Не знаю, чесно не знаю… напевно, правильно рахувати прожите разом життя, отже, треба відштовхуватися від тих двадцяти років.

– Гаразд, хай так, – погодився Герман, – але чергову річницю таки відзначимо.

– Згодна. Тільки спочатку треба з’їздити в Київ, Ксюша ось-ось нам онука подарує.

– Лєро, я так за тобою скучив…

– Я теж скучила.
***
За вікном уже починало світати, а вони так і сиділи на кухні, то згадуючи минуле життя, то говорили про майбутнє, то обговорювали, що купити дочці на подарунок, то як назвати онука.

У цей час року сонечко не часто балує, зазвичай похмуро і дощі, а то й сніг піде. Але того ранку сонце заглянуло на кухню, де сиділи Герман і Лєра, обіцяючи не по-осінньому теплий день…

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Читайте із задоволенням!

You cannot copy content of this page