Так сталося, що з братом та сестрою мало спілкуюся, хоч і живемо в одному районному селищі. Вони вважають себе людьми заможними, а я так біднота.
Річ у тому, що брат все життя пропрацював спеціалістом в адміністрації, зараз вже на пенсії. Сестра у школі вчителем працює. Вони інтелігенція.
А я проста санітарка, вже тридцять років, як працюю в нашій районній лікарні. І чоловік у мене простий, він кочегар працює в котельні при лікарні.
І, може, не було б такого відчуження між нами, якби свого часу мати не повторювала: “Іван та Наталка — молодці, а ти тупенька”.
Так, Іван та Наталка здобули вищу освіту, а в мене не вийшло. Адже я заміж за свого Вітю вийшла одразу після школи, потім дітки пішли. А Вітя з багатодітної родини, має родичів, які у в’язниці сиділи. Ще й тому мої рідні так цураються нас.
А мій Вітя спокійний, чесний, законослухняний. Але моя рідня не хоче з ним спілкуватися і зі мною теж. Тільки мати мене й визнавала, а куди їй подітися? Адже вже багато років, як саме я допомагаю їй у господарстві. Жалію її, адже старенька вже.
Мати живе окремо у приватному будинку, їй вже за вісімдесят років. Вона ще може сама щось по дому робити, але самі розумієте, вже вік, не все їй під силу.
Вода в будинку підведена, але каналізації немає, піч треба топити. Загалом, усі радощі життя на селі. Вугілля, дрова принести, приготувати їжу, випрати, помити матір, брудну воду винести — все це роблю я, іноді Вітя мені допомагає та донька, яка з нами живе.
Банківську картку, на яку приходить пенсія, мати мені віддала. Щомісяця я гроші знімаю, матері віддаю дві тисячі гривень, а на інші дві тисячі на місяць їй продукти купую, за комуналку плачу.
Чесно, не завжди вистачає. І тоді я зі своїх додаю. Матері вже про це не говорю, бо незручно якось. І якщо зовсім чесно, то іноді можу від її пенсії собі гривень п’ятсот відщипнути, бо знаю, що потім я відшкодую вдвічі більше.
Я в неї щодня буваю. Точніше бувала… Останнім часом брат і сестра, які з’являлися в будинку матері в найкращому разі двічі-тричі на рік, раптом почали підраховувати, скільки ж я на матір витрачаю.
Якось брат приїхав, коли мене не було, холодильник у матері перевіряв, підраховував, на яку суму там продуктів. Сестра теж раз приїхала і давай дивитися, де в матері пилюка в будинку скупчилася. Мене ще звітувала, що погано чистоту підтримую. Я тоді лише головою похитала. Це ж треба так нахабніти! Самі палець об палець не вдарять, щоб допомогти матері, а критикувати так усі майстри.
Але далі – гірше. Почала я помічати, що й мати вивчає цінники, щось підраховує, а потім із засудженням на мене дивиться. А іноді ще й покрикує, щоб я краще варила, прибирала тощо. Ні, це я ще терпіла.
А потім я почула, як по селу чуткі пішли, що я обкрадаю свою матір, її пенсію собі забираю. А її на молоці та хлібі тільки й тримаю. І ці чутки брат із сестрою поширюють.
Я пішла до рідні, хотіла в очі їм подивитися. Невже в них совісті вистачить мені це сказати? І знаєте, сказали! Брат обізвав мене злодійкою та безсовісною, а сестра додала, що я ще й неохайна.
Я до матері пішла, поскаржилася їй, думала, отримаю підтримку.
– А в чому Іван з Наталкою не праві? – Раптом відповіла мені мати, – ти зовсім знахабніла. Грошей мало мені віддаєш, продукти найдешевші купуєш.
– Мамо, та як ти можеш так говорити? Я стільки років щодня до тебе ходжу. Я в тебе більше, ніж у себе вдома буваю. І ти знаєш, що я завжди тобі половину пенсії віддаю, а на іншу половину купую продукти. А ще тобі ліки потрібні, ти забула? А вони дуже дорогі іноді.
– Нічого не знаю! — пробурчала мати. — Іван вважає, що ти обкрадаєш мене.
– Ах, Іван вважає! — вигукнула я,— то нехай Іван і доглядає тебе. І Наталка теж!
Пішла я від матері, віддавши їй банківську картку. Прикро було до сліз, але скільки можна терпіти цей наклеп? Наразі брат із сестрою по черзі до матері їздять. Чула, що вже сварилися між собою — хто має прати, прибирати, вугілля носити, сніг чистити тощо.
Не знаю, хто в них розпоряджається пенсією, але думаю, що і в цьому питанні не все гладко. А тепер нехай побувають у моїй шкурі, раз такі розумні та чесні.