Оксана розривалася між усім. Робота, хвора мама, лікарні, аптеки, оформлення документів на інвалідність. Щоранку перед роботою вона заїжджала до мами, ввечері після роботи знову була біля неї, іноді ночувала на розкладачці. За цей час схудла на шість кілограмів, ночами майже не спала від хвилювань

— Зоє, мені ж зовсім ненадовго, дві годинки від сили! — Оксана ледь не благала в трубку. — Просто мамі потрібно подати документи для оформлення інвалі.дності до ЦНАПу, а там усе за попереднім записом. Нас записали на четвер, на одинадцяту. Вона після крапельниці зовсім слабка, голова паморочиться, саму не залишиш. Будь ласка, побудь з нею. Хоча б просто посидь поруч, чаю зроби.

— Ой, Оксано, у четвер ніяк! У Кирилка тоді басейн на одинадцяту, а я ж його вожу.

— А якщо в п’ятницю? Я легко перепишуся.

— У п’ятницю на манікюр записана, вже цілий місяць чекаю!

Оксана видихнула.

— Зоє, ну хоч якийсь день. Хоч на одну годинку.

У слухавці запала тиша, потім голос Зої пролунав уже з помітним роздратуванням:

— Оксано, я справді не можу. Я ж не вмію з хво.рими, мені страшно. А раптом їй зле стане, що я тоді робитиму? Найми доглядальницю на пару годин, зараз таких служб повно!

Оксана сиділа на жорсткій лавці в коридорі диспансеру. Поруч стояли мамина сумка та пляшка води. За скляними дверима процедурного кабінету її мамі ставили вже третю за місяць крапельницю.

— Добре, Зоє, — тихо промовила Оксана. — Я все зрозуміла.

Звичайно, доглядальницю на дві години вона тоді так і не знайшла. У четвер довелося відпрошуватися з роботи на пів дня і везти маму до ЦНАПу з собою.

Мама, бліда, з посірілими губами, важко сиділа в черзі, тримаючись за підлокітник. Через сорок хвилин її знудило просто в коридорі, на щастя, у пакет, який Оксана завжди носила з собою.

Це було два роки тому. Зараз мама одужала, і ремісія тримається вже півтора року. Але цю розмову із Зоєю Оксана чомусь пам’ятала майже дослівно.

Вона вийшла заміж за Володимира десять років тому, у двадцять чотири. Сама Оксана росла без батька, який пішов, коли їй було три роки, і більше не з’являвся. Лідія Аркадіївна, її мама, працювала головним бухгалтером на заводі, часто допізна, без вихідних.

Бабусь і дідусів майже не було: мамин батько рано помер, а татових Оксана навіть не знала. Свята вони з мамою зустрічали удвох, за маленьким кухонним столом, з олів’є та шампанським у двох келихах.

Коли Оксана вперше прийшла до будинку Володимира знайомитися з його родиною, вона була вражена.

За великим розсувним столом у вітальні сиділо осіб п’ятнадцять. Тамара Іллівна, мама Володимира, була гучною, метушливою, у фартусі поверх ошатного вбрання. Петро Семенович, батько, мовчазний, з вусами.

Зоя, молодша сестра Володимира, тоді ще незаміжня, весела та балакуча. Дві тітки, дядько, двоюрідні брати, чиїсь діти, сусідка. Усі розмовляли одночасно, сміялися, передавали салатники, наповнювали келихи.

Оксані так сильно хотілося саме такого. Великої, дружної родини, де тебе зустрічають обіймами, де за столом гамірно, де ти почуваєшся своєю.

Вона дуже прагнула стати «своєю». І докладала до цього зусиль десять років поспіль.

Коли Зоя вийшла заміж і наро.дила Кирилка, Оксана постійно забирала племінника з садочка, якщо Зоя не встигала. Згодом зі школи. Потім з тренувань із плавання. Раз на тиждень, іноді навіть двічі. Зоя дзвонила серед дня:

— Оксано, забереш Кирилка? Я на роботі застрягла.

І Оксана відпрошувалася раніше, щоб допомогти.

Якщо Тамарі Іллівні потрібно було щось купити, вона телефонувала Оксані. Нові штори для вітальні, святкову скатертину, ліки з тієї аптеки на іншому кінці міста.

— Оксаночко, ти ж на машині, тобі не важко.

Оксані ніколи не було важко. Вона їздила, купувала і привозила все необхідне.

А потім, якось зовсім непомітно, всі родинні святкування переїхали до її оселі.

В Оксани була простора трикімнатна квартира в сталінському будинку. Вона дісталася їй від бабусі по маминій лінії — єдиної бабусі, яку вона пам’ятала і яка померла, коли Оксані було вісімнадцять.

Високі стелі, велика вітальня з еркером, широкий коридор. У Тамари Іллівни ж була двокімнатна квартира у «хрущівці», де п’ятнадцять людей ледь вміщалися, сиділи практично одне в одного на колінах.

— Оксано, а давайте Новий рік цього разу у вас? — запропонувала якось Тамара Іллівна. — У вас так просторо. І всім дуже зручно.

Оксана радо погодилась. Навіть зраділа: значить, її дім нарешті став для цієї родини по-справжньому своїм.

Згодом у неї почали святкувати й Восьме березня, Великдень, дні народження Петра Семеновича, Володимира та Кирилка. Травневі шашлики на балконі.

Річниця весілля Зої. Оксана купила дванадцять складних стільців, розсувний стіл на чотирнадцять осіб, сервіз на двадцять персон. Стільці зберігалися на антресолях, сервіз — у буфеті.

До кожного свята вона готувалася два дні. Купувала продукти за їхні з Володимиром гроші: рідня приходила «з порожніми руками, ну ми ж до своїх». Різала салати до півночі, запікала м’ясо, пекла торт на двадцять осіб.

У день святкування накривала, подавала, потім прибирала брудний посуд, знову подавала. А потім до третьої ночі мила гори тарілок і розкладала стільці назад на антресолі.

Їй щиро здавалося, що саме так і виглядає справжня родина.

Але поступово вона почала помічати щось важливе. Спочатку це було лише смутне відчуття, та з часом воно ставало все чіткішим і болючішим.

Допомога в цій сім’ї завжди рухалася лише в одному напрямку. Від неї — до них.

Коли їй самій потрібна була рука допомоги, навколо раптом ставало тихо. Якось Оксана сильно застудилася, температура піднялася майже до сорока. Вона попросила Зою, сестру Володимира, забрати Кирилка з садочка, хоча б один-єдиний раз. У відповідь почула:

— Ой, та я ж ніяк не встигаю! Думала, ти сама його забереш.

А іншого разу зламалася машина, і Оксана звернулася до Петра Семеновича, свекра, у якого був гараж та всі інструменти, з проханням глянути. Петро Семенович пообіцяв «подивитися», але так і не глянув. За два тижні Оксана сама відігнала авто на сервіс.

Особливо гостро ця одностороння «допомога» проявилася два роки тому, коли захворіла її мама.

У Лідії Аркадіївни виявили пухлину на початку зими. Операція була в січні, а потім шість виснажливих курсів хіміотерапії. Оксана, працюючи логістом у транспортній компанії, проводила на роботі з восьмої до шостої, а часто й до сьомої вечора.

Після кожної крапельниці мама три дні лежала пластом: її нудило, вона відчувала нестерпну слабкість, а голова паморочилася так сильно, що навіть до туалету не могла дійти без підтримки.

Оксана розривалася між усім. Робота, хвора мама, лікарні, аптеки, оформлення документів на інвалідність. Щоранку перед роботою вона заїжджала до мами, ввечері після роботи знову була біля неї, іноді ночувала на розкладачці. За цей час схудла на шість кілограмів, ночами майже не спала від хвилювань.

Часом їй потрібно було відлучитися на кілька годин: до ЦНАПу за документами, до соціальних служб, або до свого лікаря, бо у неї самої почалися проблеми з тиском. І тоді їй не було на кого залишити маму.

Вона кілька разів дзвонила Зої. Щоразу сестра чоловіка знаходила нові відмовки. То Кирилко мав басейн, то манікюр, то важлива зустріч на роботі.

— Я з хворими не вмію, мені лячно, — говорила вона. — Найми доглядальницю.

Одного разу Оксана зателефонувала Тамарі Іллівні, своїй свекрусі.

— Оксанко, — лагідно протягнула свекруха. — Ти ж знаєш, у мене тиск. Я сама ледве ходжу. Ну ніяк не можу!

Проте наступної суботи, як дізналася Оксана пізніше, Тамара Іллівна весь день копала грядки на своїй дачі.

Виснажена, Оксана поскаржилася чоловікові. Володимир обійняв її, але тільки сказав:

— Оксано, ну в Зої свої клопоти. Дитина, робота, чоловік. У мами ж тиск. Не ображайся на них. Вони ж не зі зла.

Сам Володимир за пів року маминої хіміотерапії навідався до тещі лише чотири рази. Щоразу не довше ніж на годину.

Після того важкого року Оксана непомітно перестала влаштовувати великі застілля у своїй просторій квартирі.

Без гучних заяв і скандалів. Просто, коли Тамара Іллівна знову запропонувала:

— Оксано, давай Восьме березня у вас.

Оксана спокійно відповіла:

— Тамаро Іллівно, я не зможу, у мене мамі зле.

А коли Зоя запропонувала відзначити день народження Кирилка «у вас, як завжди», Оксана заперечила:

— Зоє, давай цього разу в кафе. Я не встигну приготувати.

Наступний Новий рік вони зустрічали вже у Тамари Іллівни, у тісній двокімнатній квартирі, де сиділи буквально одне в одного на колінах.

Родичам чоловіка такі зміни були, звісно, не до смаку. Це відчувалося. Тамара Іллівна підтискала губи. Зоя зітхала і за столом бурмотіла:

— Раніше у вас так гарно було, просторо, а тепер он як тіснимося.

Володимир нервував і кидав на дружину докірливі погляди.

Але відкрито ніхто не наважувався нічого сказати. Сперечатися з господинею квартири віч-на-віч вони не наважувалися.

Наприкінці вересня Тамара Іллівна та Петро Семенович мали відзначати рубінове весілля — сорок років шлюбу.

Про це Оксана, звісно, знала. І також знала, що свекруха збирається зібрати всю рідню. Вона навіть заздалегідь купила подарунок: чудову двоспальну постільну білизну з єгипетської бавовни, бордового кольору, під рубін.

Де саме відбудеться святкування, їй ніхто не повідомляв. Вона вирішила, що, мабуть, у Тамари Іллівни вдома або ж у якомусь кафе.

У п’ятницю ввечері, за день до ювілею, Оксана повернулася з роботи майже о пів на восьму. Квартальна інвентаризація на складі виснажила, і завтра на неї ще чекала зміна до восьмої вечора. Володимир сидів на кухні й чомусь відвів погляд, коли вона зайшла.

Через двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Зоя з величезною сумкою через плече.

— Привіт-привіт! — Зоя, не чекаючи запрошення, одразу ж пройшла до коридору, а потім на кухню. Поставила сумку на стіл і почала діставати з неї пластикові контейнери. Порожні, різнокольорові, штук десять.

— Ось, принесла. Щоб салати сьогодні нарізати й по контейнерах розкласти. Завтра тільки заправити, і все. Зручно ж!

Оксана так і стояла в дверях кухні, ще в куртці, не вірячи своїм очам.

— Які салати, Зоє?

— Ну як які? — здивувалася Зоя. — На ювілей. Мамин з татом. Завтра у вас, о шостій. Хіба Володя тобі не сказав?

Оксана перевела погляд на чоловіка. Володимир старанно розглядав щось за вікном.

— Ні, не сказав, — відповіла вона.

— Ну ось, кажу тепер, — бадьоро заявила Зоя і витягла з кишені згорнутий аркуш паперу. — Значить, так. Я тут список накидала. М’ясо — свинячу шию, кілограми три, запекти цілою. Риба — сьомгу слабосолону і оселедець під шубу. Кілька баночок червоної ікри, тато любить. Торт замовити в кондитерській, на двадцять осіб, з написом «40 років разом». Коньяк, горілка, вино червоне і біле. Фрукти — виноград, мандарини, ананас для краси. Салати: олів’є, шуба, мімоза, з крабовими паличками, «Цезар». Гаряче — картопля по-селянськи. Ну і нарізки там, сир, ковбаса, огірочки.

Вона розгорнула аркуш і простягнула його Оксані.

— Це ви з Володею купуєте. У вас же дві зарплати. А то у мами з татом пенсія, які там у них гроші. Їм і так подарунок від усіх.

Оксана не взяла папірець.

— Зоє. Чому свято у мене?

— Ну а де ж іще? — Зоя, здавалося, справді не розуміла, у чому річ. — У мами, сама ж знаєш, тісно. А у тебе ж просторо. Та й мама вже всіх запросила: і тітку Валю з дядьком Миколою, і Світланку з чоловіком, і Петрових. Близько двадцяти гостей буде. Всі вже знають, що свято відбудеться саме у вас.

— Мама вже запросила всіх, — повільно, наче проговорюючи кожне слово, повторила Оксана. — У мою квартиру. Не спитавши мене.

— Ну, Оксанко, ну що ти, як чужа? — Зоя аж поморщилась від такого запитання. — Ми ж родичі! Завжди ж у тебе збиралися, і ніколи ніяких проблем не було. Навіщо щось питати?

Оксана перевела погляд на чоловіка, який досі стояв, відвернувшись.

— Володю, — звернулася вона. — Ти про це знав?

Володимир помовчав, так і не відвівши очей від вікна.

— Ну… мама казала, — ледь чутно промовив він. — Ще в понеділок.

— У понеділок. І ти мені ні слова не сказав?

— Ну, Оксанко… — Нарешті він глянув на неї. В його погляді змішалися провина і легка впертість. — Я думав, ти погодишся. Ну, коли вже все вирішено. Це ж мамин ювілей, сорок років шлюбу! Не в кафе ж їх вести.

— Зоє, — твердо промовила Оксана, так і не знявши куртки, стоячи біля дверей до кухні. — Завтра я працюю. До восьмої вечора, у нас інвентаризація. Я фізично не зможу ні готувати всю ніч, ні приймати двадцять осіб завтра о шостій. Я просто не буду цього робити.

Зоя демонстративно поклала список на стіл, просто поверх порожніх контейнерів, і випросталася.

— Оксанко, ну що ти вигадуєш? — процідила вона. — Відпросишся з роботи. Ну один раз, для батьків! Це ж мама з татом! Завтра вся рідня збереться у вас, тож стіл мусить бути багатий! Не ганьби нас перед тіткою Валею, вона й так постійно розказує, що ти нібито загордилася.

Оксана дивилася на свою зовицю. На десять порожніх різнокольорових контейнерів, що сиротливо стояли на кухонному столі. На список, написаний акуратним круглим почерком Зої: «Кілька баночок червоної ікри, тато любить». На чоловіка, який все ще вперто втупився у вікно.

І раптом усе постало перед нею в іншій перспективі, наче вона відступила на крок від картини, яку досі розглядала впритул, і тепер побачила її повністю. Її час, її сили були завжди спільними.

Її можна було відпросити з роботи без попередження, підняти в глуху ніч різати салати, відправити на інший кінець міста по фіранки чи ліки. Її гроші теж були спільними: «у вас же дві зарплати», «кілька баночок червоної ікри».

Навіть її власна квартира стала їхньою, спільною: «мама вже всіх запросила», «всі знають, що у вас». І це все — не спитавши дозволу, навіть не попередивши.

Але коли їй самій знадобилося лише дві години, всього дві години, щоб хтось посидів із її хворою мамою Лідією Аркадіївною, у кожного члена цієї «великої та дружньої» родини знайшлася переконлива причина відмовити. Басейн для Кирилка, манікюр, високий тиск, «я не вмію доглядати за хворими».

Спільним було тільки те, що належало Оксані. Їхнє ж — ніколи.

— Ні, — чітко промовила Оксана.

— Що «ні»? — Зоя, здавалося, не зрозуміла її зовсім.

— Ні. Свята в моїй квартирі не буде. Ні завтра, ні будь-коли.

Вона підійшла до столу, зібрала Зоїні контейнери, усі десять, разом із листком, склала їх стопкою і винесла в передпокій. Поставила просто на підлогу поруч із Зоїними черевиками.

Зоя побагровіла від обурення.

— Ти… ти що собі дозволяєш? Це мама з татом! Сорок років разом! Ти нам весь ювілей зриваєш!

— Я нічого не зриваю, Зоє. Ювілей можна відзначити де завгодно. У кафе, у тебе, у Тамари Іллівни. Але не в мене.

— Володю! — Зоя різко обернулася до брата. — Ти чого мовчиш?! Скажи їй щось!

Володимир підвівся з-за столу.

— Оксанко, ну справді. Ну це ж мама. Це ж рідні люди. Ну так не по-сімейному. Ми ж одна сім’я, Оксанко. Повинні одне одному допомагати. Просто зобов’язані! Це ж…

— Володю, — перебила його Оксана. — Де була ця родина два роки тому?

Він затнувся на пів слові.

— Коли мамі Лідії Аркадіївні робили хімію, — продовжила Оксана вже зовсім тихо. — Коли її після крапельниці рвало, і вона не могла дійти до туалету. Коли мені потрібно було лише дві години. Дві години, Володю, щоб хоч хтось посидів поруч із нею. Я дзвонила Зої. Я дзвонила твоїй мамі Тамарі Іллівні. Ти пам’ятаєш, що вони мені відповіли? Басейн для Кирилка. Манікюр. Тиск. А наступної суботи твоя мама весь день копала грядки на дачі. Де була ця сім’я, Володю? Де було оте «зобов’язані одне одному допомагати»?

Володимир дивився на неї, але мовчав. Його обличчя було бліде.

Зоя відкрила рота, потім швидко закрила. Слова застрягли у горлі.

Володимир ще довго стояв посеред кухні, не знаючи, що відповісти. І вони обоє це чудово розуміли.

Зоя поїхала за п’ять хвилин, палаючи від люті. Підхопила свої контейнери у передпокої і так грюкнула дверима, що аж стіни затремтіли.

На сходовій клітці, вже за дверима, Оксана чула, як Зоя щось вигукувала комусь у телефон: «Мамо! Ти просто не повіриш, що вона мені влаштувала!»

Ювілей Тамари Іллівни та Петра Семеновича перенесли до кафе на сусідній вулиці. Зоя за одну ніч домовилася з адміністратором про банкет на шістнадцять осіб замість двадцяти. Тітка Валя з дядьком Миколою в останній момент так і не змогли приїхати.

Оксана на ювілей пішла. Володимир наполягав, і вона вирішила, що подарунок від них обох усе ж таки має бути. Подарувала бордову постільну білизну.

Тамара Іллівна взяла коробку двома пальцями і поставила її в куток, навіть не відкриваючи. За весь вечір ані свекруха, ані Зоя не промовила Оксані жодного слова.

Додому вони з Володимиром їхали у повній тиші.

Кілька днів Володимир дувся. Ходив по квартирі з ображеним виглядом, відповідав односкладово, лягав спати раніше звичайного. Оксана не вмовляла його і не виправдовувалася.

Раніше вона неодмінно пішла б миритися першою. Пояснила б усе, вибачилася за різкість, запропонувала б наступного разу влаштувати щось у себе, «ну, для його мами». Але зараз вона не зробила жодного кроку.

На п’ятий вечір, коли Володимир за вечерею вкотре демонстративно уткнувся в телефон, вона сказала:

— Володю, давай поговоримо.

Він неохоче підвів очі.

— Я хочу, аби ти зрозумів одну річ, — голос Оксани був напрочуд спокійний, але твердий. — Ця квартира — моя. Бабусина спадщина. І вона більше не буде перетворюватися на бенкетний зал для всієї твоєї родини.

Вона зробила паузу, дозволяючи своїм словам осісти в повітрі.

— Якщо хтось із рідних хоче прийти до нас у гості, то може прийти. Але лише тоді, коли я на це погоджуся. Більше не буде такого: «мама вже всіх покликала» чи «всі знають, що ви приймаєте». Спочатку питають мене. Якщо я скажу «ні», значить, так і буде. Це навіть не обговорюється, Володю.

Володимир довго дивився на неї, не кліпаючи. Його обличчя було застиглим, ніби він не міг повірити в почуте.

— А якщо мама захоче… — ледь чутно промовив він.

— Якщо мама захоче, то нехай зателефонує мені й запитає, — перебила Оксана, навіть не підвищуючи голосу.

Він відвів погляд, немов щось у її очах було занадто яскравим. Нервово покрутив виделку в руках, а потім опустив її на стіл.

— Гаразд, — сказав він нарешті, його тон був невдоволеним, але відповідь пролунала. — Гаразд. Я все зрозумів.

Минуло три тижні. Середина жовтня. Оксана повернулася додому з роботи і, ще не встигнувши зайти, почула голос Володимира з балкона. Двері були прочинені, і розмова доносилася досить чітко.

— Зоє, ні, — рішуче казав він. — Ні, у нас не можна.

Оксана зупинилася в передпокої, ключі все ще були затиснуті в руці. Вона мовчки прислухалася.

— Ні, Зоє, ми не будемо влаштовувати день народження Кирилка в нас. Я сам проти. І Оксану знову ставити перед фактом не збираюся. Святкуйте в мами або в кафе, як усі нормальні люди. Так, я серйозно. Все, бувай.

Він зайшов з балкона до кімнати і, побачивши Оксану в передпокої, трохи зніяковів.

— А, ти вже прийшла, — промовив він. — Зойка дзвонила. Хотіла в нас Кирилковий день народження влаштувати.

— Я чула, — спокійно відповіла Оксана.

— Я їй відмовив.

— Я чула, Володимире.

Він замовк, потиснув плечима і пішов ставити чайник. Оксана зняла куртку, повісила її на вішалку. Ще якусь мить постояла в передпокої, розмірковуючи.

Він так і не вибачився. Ні за той вересень, ні за те, що не сказав їй про ювілей, ні за той випадок два роки тому, коли відмахнувся «у Зойки свої турботи».

Але сьогодні він уперше за десять років не просив її потерпіти. Не перекладав рішення на її плечі і не ховався за фразами на кшталт «треба запитати в Оксани». Він сам узяв слухавку, сам сказав сестрі «ні» і сам пояснив свою позицію.

Для Оксани це важило набагато більше, ніж будь-які вибачення. Це був її маленький тріумф, до якого вона йшла так довго.

Наприкінці жовтня Лідія Аркадіївна, мама Оксани, зателефонувала дочці з чудовою новиною: її аналізи були добрими. Лікар на контрольному огляді дозволив на пів року забути про лікарні та лікування. Це була не просто перемога, а справжній подарунок долі, який заповнив серце Оксани радістю та спокоєм.

Наступної неділі Оксана запросила маму до себе на обід. Саму. Без зайвого галасу та гостей.

Володимир з самого ранку сам сходив на ринок: купив курку, картоплю, свіжу зелень. Сам запік курку з картоплею, скориставшись рецептом з кулінарного блогу, який нещодавно знайшов.

А потім сам накрив на стіл у просторій вітальні з еркером. З буфета дістав лише три тарілки з сервізу на двадцять персон, три келихи, три виделки.

Оксана спостерігала, як він акуратно розкладає серветки, і мимоволі згадувала минулі часи. Як раніше цей стіл розсувався на чотирнадцять осіб, а вона потім до третьої ночі складала на антресоль дванадцять складних стільців, відчуваючи важкість у кожній м’язі.

Лідія Аркадіївна прийшла рівно о другій, у новому, святковому платті, з коробкою ніжного зефіру. Володимир допоміг їй зняти пальто, а потім вони втрьох сіли за стіл. Хоч курка і вийшла трохи сухуватою, мама сказала, що їй дуже смачно, і навіть попросила добавки.

Дванадцять складних стільців так і залишились лежати на антресолі. Непотрібні.

You cannot copy content of this page