– Олено, ось тільки не треба робити такі очі. Я що не маю рації? Я до вас у няньки не наймалася! — вкотре висловила мені мати, Людмила Іванівна.
– Мамо, ми тебе годину попросили з Тимофієм посидіти, і ти з нас оплату питаєш? Це ж твій онук! – З образою в голосі відповіла я.
– І що? У тебе є чоловік. Заплатить. – Уперто відповіла вона, і відвела погляд убік.
– Мам, у нас іпотека взагалі-то!
– Олено, ти вирішила на мене всі свої проблеми повісити? Зволь! Я тебе попереджала, не виходь ти заміж за це… – Людмила Іванівна не встигла підібрати для зятя образливе порівняння.
– Ой, мам, ну годі! – перебила її я, не бажаючи слухати чергових образ на адресу коханого чоловіка.
… Мати виховувала мене одна. Я у неї з’явилася від одруженого чоловіка, тому вона ніколи не вимагала, щоб він спілкувався зі мною. Я батька не знала, а від матері часто чула:
– От не була б я така недолуга, життя моє по-іншому склалося б. Зовсім по-іншому!
Я виросла, та зустріла Антона. Ми покохали одне одного і, дуже швидко почали жити разом. Спочатку на світ з’явилася Катюша, а ще за три роки – Тимофій.
– Ну і куди ти з дітьми поспішаєш? Для себе, Лєнка, жити треба. Для себе, розумієш? А ти… – часто казала мати, дивлячись на мене втомлену, та замотану.
Але ми були щасливі. Намагалися впоратися з дітьми самостійно. Іноді до нас у гості з іншого міста приїжджала Лариса Олександрівна – Антонова мати.
Катрусі було п’ять років, Тимофію виповнилося два роки. Як тільки синочка влаштували в дитячий садок, я відразу вийшла на роботу.
Воно й зрозуміло – треба виплачувати іпотеку, двоє дітей, не маленькі витрати. Антон непогано заробляв, але грошей все одно не вистачало. Діти підростали, треба оплачувати гуртки, заняття.
І начебто все нічого, але маленький Тимофій почав часто хворіти, то нежить, то горло. Буває, що й температури немає, а в дитячий садок вже не поведеш. Поки його лікувала, Катя підхоплювала вірус і все по колу.
Мені на роботі шеф одразу сказав:
– Олено Сергіївно, ми цінуємо вас, як спеціаліста, але стільки лікарняних за три місяці роботи… Ви мене, звичайно, вибачте!
І ось після вихідних Тимофій вкотре занедужав. Я зрозуміла, що брати лікарняний – це все одно, що сходити, та написати заяву за власним бажанням.
– Антоне, може тобі взяти лікарняний? – Запитала я чоловіка.
– Кохана, я б з радістю, але ми об’єкт готуємо до здачі. Та шеф мене…
– Ясно.
– Слухай, може мамі твоїй подзвонимо?
Дзвонити матері я не особливо хотіла, бо знала напевно, чим закінчиться чергова спроба посидіти з онуками.
– Мамо, привіт. Слухай, тут така річ.
– Лєнко, ти чого, ні світ ні зоря телефонуєш? Ми вчора з Мариною та Танькою у кафе на набережній засиділися, я навіть на роботі пів дня взяла, щоб відіспатися сьогодні. А тут ти! Ти знаєш, що в цьому кафе…
– Мам, та почекай ти з кафе! Ми тебе хотіли попросити про ласку. Ти не могла б зараз прийти до нас, з Тимофієм посидіти треба. Він занедужав, а нам на роботу обом.
– Ну, починається! І що ж тепер? Візьми лікарняний. — Спокійним голосом відповіла Людмила Іванівна.
– Мамо, мені на роботі вже сказали…
– І що? Мало що сказали. Значить, звільнятися треба. Нехай чоловік на другу роботу влаштується, а ти з дітьми сиди. Я тебе свого часу ростила, і знаєш що мені ніхто не допомагав.
– Мамо, чому ти весь час починаєш цю розмову? Я тебе лише прошу приїхати, й посидіти з рідним онуком. Ти й так їх не часто бачиш. Інші бабусі весь день на майданчику гуляють.
– Нічого я не починаю. Хочете, щоб приїхала, платіть. Я, до речі, вже розцінки подивилася. Няньки знаєш скільки беруть – сто двадцять гривень за годину, а я вам дешевше – хоч за сто.
– Мам, у нас іпотека та двоє дітей. Тобто ти хочеш, щоб я зараз… Щоб я тобі заплатила за те, що ти посидиш з онуками? – Я вже важко стримувала емоції, мені здавалося, що ось ще трохи і я розплачуся від образи.
– Так, хочу. І не вважаю, що це якось неправильно. Ви підете заробляти гроші, а я сиджу з онуками за гроші.
– А вже у себе на роботі я домовлюсь. А гроші мені дуже потрібні – я за абонемент у фітнес-клуб так і не заплатила за квартал, а мені треба підтримувати себе у формі.
– Мам, я тебе просто не розумію…
– Ну, якщо не розумієш, тоді знайдіть собі професійну няньку. Все, Лєнка, я слово честі спати хочу. А, до речі, чого Тимофій захворів?
… Я знову взяла лікарняний.
– Олено, можливо, все-таки треба було їй заплатити? – Запропонував Антон.
– Антоне, ти при своєму розумі? Не платитиму я власній матері за те, щоб вона сиділа з онуками! Не хоче – не треба!
– Ти уявляєш, якщо ми їй будемо по вісімсот гривень на день віддавати? А вона їх на фітнес спускатиме? Ну ні!
Вдень Антон зателефонував своїй матері, та попросив приїхати на кілька днів, бо з роботи мене, попри оформлений лікарняний, відпустили лише на один день, погрозивши звільненням.
Лариса Олександрівна приїхала цього ж вечора.
– Мам, дякую, що приїхала. Не знаю, щоб ми без тебе взагалі робили! – сказала я.
З Ларисою Олександрівною у нас якось одразу склалися теплі та довірчі стосунки. Жила вона у невеликому містечку, звідки Антон був родом, тож приїжджала не часто.
– Та що ти, Оленко. Мені онуків доглядати, – за щастя! І Катюша, і Тимоша такі славні. А твоя мати що?
– Та так. – Я махнула рукою убік, тому що розповідати мені всю ситуацію не дуже хотілося.
– А Людмила Іванівна пропонує їх доглядати, але за гроші. – Втрутився у розмову Антон, котрий прийшов на кухню.
– За гроші? – Лариса Олександрівна мало не впала зі стільця, почувши ці новини. – От нахаба! Оленко, ти вже вибач, що я так. Але ж це онуки!
– Так і живемо, мамо.
Лариса Олександрівна прожила у нас тиждень. Жінкою вона була простою і скромною. Якщо я щось просила допомогти по дому, допомагала із задоволенням, але в наші справи не втручалася.
– Ой, Оленко, так добре мені у вас, весело. Вдома туга часом долає. Я, як чоловіка Івана не стало, місця собі не знаходжу.
– А у вас ось від думок поганих відволікаюся. А місто яке гарне, вечорами скільки гуляла. Подобається мені у вас.
Увечері, коли всі лягли спати, я вирішила поговорити із чоловіком:
– Антоне, а може нам Ларисі Олександрівні запропонувати пожити у нас якийсь час, чи назовсім нехай лишається? Вона нас так рятує.
– Я й сам тобі це хотів запропонувати, але думав, що ти будеш проти. Поки в нас поживе, а ми з іпотекою через пару років розквитаємося, може, їй окрему квартиру візьмемо.
– Запропонуймо їй завтра.
На тому й вирішили. Вранці ми запропонували Ларисі Олександрівні залишитися у нас.
– Ой, та я тільки рада. Якщо я вам не заважатиму. Мені від вас, якщо чесно, так їхати не хочеться. Тільки у вихідні, синку, з’їздимо, я речі візьму ще деякі.
Увечері мені зателефонувала мати:
– Ну що, ви знайшли няньку? Бо моя пропозиція в силі. – Почала вона здалеку.
– Так, мамо, знайшли. І уявляєш собі, безплатно! – Сказала я в серцях.
– Безплатну? І що ж за недолуга погодилася з чужими дітьми сидіти? – з усмішкою в голосі спитала мати.
– Не недолуга, а бабуся! І не з чужими, а з рідними онуками!
Ми одразу сказали Ларисі Олександрівні, щоб свою пенсію вона не витрачала, а залишала собі й купувала щось. Але вона все одно, періодично, раз у раз онукам солодощі та іграшки купувала.
– Мам, ну не витрачай ти свої гроші!
– Та що ви, навіщо вони мені! Ви мене годуєте, мені й витрачати нема на що, а онуки – це все, що в мене є. – Відповіла Лариса Олександрівна і крадькома витирала сльози.
Якось вона гуляла з Катею та Тимофієм на майданчику.
– Ну, привіт, сваха. Тебе значить приорано! – Сказала мама Олени.
– Доброго дня, Людмило. Не приорали, а я сама напросилася. На старості років тільки й лишається, що з онуками водитися.
– Ну, ти даєш! Я ось особисто в стару себе записувати точно не збираюся. Зараз саме на фітнес йду, а на вихідні ми з подругами в гори їдемо.
– Я тебе не засуджую, Людмило. Напевно, кожному своє в цьому житті потрібне. У горах я вже була, і не раз, а ось роки йдуть і хочу їх провести з онуками, – сказала Лариса Олександрівна, обіймаючи дітлахів.
Ось такі бабусі є! Різні… А вам доводилося таких бачити, чи тільки мені так підфортило? Що скажете про “бабусю року”? Забула вона, мабуть, що, як постелишся, так і виспишся!
