Я вже на пенсії. За сорок років шлюбу ми із чоловіком стали двічі батьками. Синові зараз тридцять дев’ять років, а дочці тридцять п’ять.
У них уже свої сім’ї. Із сином ми більш-менш адекватні стосунки підтримуємо, а от із донькою втратили спільну мову після того, як вона вийшла заміж.
Річ у тім, що вона зробила не зовсім вдалий вибір. Зятем ми, м’яко кажучи, незадоволені. Проте Оксана нас переконувала, що він добрий.
Ми не стали суперечити, щоб не втручатися в її особисте життя. Тим більше сподівалися, що після одруження Петро і справді стане більш відповідальним та серйозним.
Весілля оплачували ми та батьки Петра. Наречений навіть на весільний костюм собі не заробив, адже перебивався тимчасовими підробітками. Обручки купували свати!
Квартиру Петрові відписала бабуся, тож, дякувати Богу, хоч із житлом проблем не виникло. Донька натішитися не могла на свого обранця, і всім розповідала, як вона вдало вийшла заміж.
Згодом Оксана стала мамою. За роки шлюбу у них з’явилося троє дітей. І ні, мені зовсім не в радість оскільки онуки ростуть у злиднях. Зять увесь цей час сидить удома, і ніде не працює.
Коли донька заявила, що вона знову в положенні, у мене мало серце не зупинилося. Ну, як вони дітей на ноги ставити збираються?
Спочатку вони виживали на допомогу, але після появи другої дитини стало зрозуміло, що цих грошей мало. Звичайно, ми зі сватами почали активно їм допомагати!
То гроші давали, то памперси купували. Брат, син мій старший, теж не стояв осторонь, і допомагав сестрі.
Ми просили Оксану взятися за розум, та відправити чоловіка на роботу. Та й самій зав’язувати із декретами.
Однак вона ображалася на нас, і боронила свого чоловіка. Вона доводила, що вони живуть непогано, але ми бачили голодних, худих і погано одягнених онуків.
Нещодавно я просто психанула, і попросила доньку розлучитися. Ну, хай з нами живе – так легше буде! Але ж ні!
Чесно кажучи, я втомилася забезпечувати їхню родину. Я взагалі давно на пенсії й ніде не працюю. Ми змушені з чоловіком у всьому собі відмовляти, та годувати родину дочки. Ну, хіба це нормально?
Краще вже онуки нехай до нас приходять – нагодуємо та одягнемо. А доньці ні гривні більше не дамо, щоб швидше прозріла!
Я згодна сама онуків няньчити, щоб Оксана працювала, але вона не хоче. Допомогу приймає, як даність – жодного разу братові та невістці дякую не сказала!
Мабуть, треба прикривати цю лавочку, раз по-хорошому не доходить! Як ви вважаєте, я маю рацію?
Може, ви маєте ідею, як достукатися до молодої сім’ї? Як змусити зятя працювати?
