Ось кажуть, що молодших дітей у сім’ї завжди люблять більше за старших. Але це не моя ситуація. Нас у сім’ї три сестри. Старші – погодки, з’явилися одна за одною. А я, як мені завжди кажуть, вийшла випадково через 13 років після появи двох перших сестер.
Мене не чекали, мабуть, тому не любили. Я це завжди відчувала, особливо від мами. Вона ніколи не купувала мені красиві нові сукні – я доношувала за сестрами, а що там хорошого могло залишитися після 13 років? Іграшки мені теж купували найдешевші. Мама казала, що гроші потрібні сестрам: вони вже дорослі, і повинні мати гарний вигляд.
Та й душевно близькі ми з мамою ніколи не були. Вона не підпускала мене до себе. Я завжди почувала себе зайвою, непотрібною, небажаною. Вона розмовляла зі мною завжди так, ніби я її напружую.
Напевно, її можна зрозуміти. Старші доньки виросли, сама ще молода – саме час пожити для себе – а тут я. Загалом, не було у мене в дитинстві уваги та турботи від мами. Росла якось сама по собі. Тато теж особливої уваги мені не приділяв. Власне, він і з сестрами не був близьким – весь час на роботі, все йому ніколи.
Підлітком я помітила, що у мами з татом стосунки теж стали прохолодними. Можливо, інша жінка в нього з’явилася – я не знаю. Загалом, коли мені було 14 років, а сестрам, відповідно, 27 та 28, батьки наші розлучилися. Мама народила їх у досить молодому віці, і всі вони були як подруги. Сестри поки що не вийшли заміж, дітей у них не було. І мати з ними часто їздила відпочивати, а мене з собою не брали. У кращому разі, залишали бабусі, а то й зовсім одну.
А тут ще нова біда трапилася: мабуть, на тлі стресу стала я стрімко набирати зайву вагу. Звісно, харчування моє різноманітним назвати не можна. Ні, я не хочу сказати, що мама мене не годувала, але й за раціоном особливо не стежила. Так, коли мені не хотілося супу, я набивала живіт білим хлібом з майонезом. І на солодке почала налягати, на випічку всяку.
Це маму ще більше злило. Вона не соромилася у виразах:
– Корова! І в кого ти така? – Часто кричала вона на мене.
Тут треба сказати, що мама та сестри у мене невисокі та мініатюрні. А тато великий: дуже високий, але не товстий. Ось у зріст я й пішла в нього. Коротше, у 15 років я мала зріст 1,80 м і вагу 105 кг. У школі мене, звичайно, дражнили, ніхто не хотів спілкуватися зі мною, а поплакатися було й нікому.
Потім я, звичайно, намагалася взятися за себе, сідала на дієти, але нічого не вийшло. Пішло кілограмів п’ять, а потім знову набиралися, а іноді й більше. Закінчила я школу і пішла вчитися на кухаря – ось тут за порадою мами.
Вона сказала:
– З твоїм зростом була б ти худенькою, то хоч у моделі пішла б. А так – біля плити тобі саме місце. Хоч люди розумітимуть, чому ти така товста!
Коли мені виповнилося 19 років, мама почала виявляти до мене увагу – задумала видати мене заміж, щоб я їй удома під ногами не вешталася. Познайомила із сином своєї знайомої. А я – увагою обділена з дитинства, ось у нас із ним все швидко і сталося. Але весілля не вийшло: як дізнався хлопець, що я в положенні, так його як вітром здуло.
З’явився в мене синочок, і стало ще гірше. Мама всю агресію з мене перенесла на мого сина. Весь час казала, що він якийсь не такий, може, навіть неповноцінний. А він у мене нормальний, добрий, тільки сором’язливий. Звичайно, а яким будеш, живучи у такій обстановці.
Але тут, як-то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. У буквальному значенні слова. Не стало у мами старшої сестри й вона квартиру свою чомусь мені заповіла. Мама, як не дивно, навіть зраділа цій ситуації і якнайшвидше виперла мене з сином з дому.
Стали ми жити одні. Я працювала, син у садок ходив. А жіночого щастя хочеться. Але я поставила на собі хрест. Після невдалих відносин, мама переконала мене, що я ніколи нікого собі не знайду. Дивно, що вона не турбувалася про це щодо старших сестер. Так, вони зрештою вийшли заміж, але одна – у 35 років, а друга – у 38. Дітей так і не завели.
А мені вже 27 років. Я одна із сином. Ні на що не сподівалася і нікого не чекала у своєму житті. На роботі дуже втомлювалася, і тільки синок мене радував.
І ось якось біжу я додому з роботи, з важкими сумками. В одному пакеті картопля. І раптом просто посеред дороги пакет порвався, і картопля вся розсипалася. А я сіла і заплакала – так мені стало шкода себе.
І раптом підбігає до мене чоловік, щупленький такий, маленького зросту, і починає картоплю збирати. А потім каже:
– Дівчино, давайте я Вас підвезу.
Я розгубилася і не знайшла нічого кращого, як спитати:
– А ви на машині?
– Так, на вантажівці.
Я почала було відмовлятися, але він наполягав:
– Та куди ви з такими пакетами? А я Вас швидко додому підвезу.
Не знаю, чому, але я погодилася. Подякувала йому біля порога, і він пішов. Але з того часу став часто до мене заходити. Розмови ми мали різні душевні. Так добре мені було з ним! Близько я його до себе не підпускала, та він і не наполягав. Серце моє почало потроху танути.
Але якось я розлютилася – на себе, не на нього – і видала йому:
– І чого ти до мене все ходиш?
А він відповідає:
– Подобаєшся ти мені, одружитися з тобою хочу.
Я здивувалася.
– Та ти подивися на мене та на себе: яка ми пара? Я ж – корова! А ти – маленький! – намагалася пояснити що ми не рівні.
– Ну і що? Всі люди різні. Ти така, а я такий. Кохаю я тебе, виходь за мене заміж, – спокійно відповів наречений.
А я взяла та й вийшла. І не пошкодувала! Щасливо ми з Гришком живемо, душа в душу. Я за нього горою, та й він за мене теж. Донька у нас з’явилася. Маму мою ми іноді відвідуємо. Вона теж на старості років трохи відтанула – Гришко знайшов підхід і до неї.
І ось, я щаслива, на зло мамі. Але хіба можна так казати?
