Клара Борисівна розмовляла так: спочатку покашлювала, ніби прицілювалася, а потім видавала. Завжди у болюче місце, завжди при свідках, завжди з безневинним обличчям.
Як Герман виріс нормальною людиною при такій матері, я не розуміла довго. Потім з’ясувала, що бабуся з дідусем по батьківській лінії забирали його на все літо, на всі канікули, на вихідні, коли Клара сварилася з чоловіком. А сварилася вона часто.
Свекор розлучився з нею, коли Германові було років п’ятнадцять, одружився зі Сніжаною, жінкою тихою і ґрунтовною. І, треба сказати, розквіт.
Клара цього не пробачила нікому.
Я з’явилася у її житті пізніше, вже готовою мішенню. Струнка, але для неї «розповніла». З короткою стрижкою, яку вона називала «хлопчачою».
З простої сім’ї, де батько, що вже приховувати, зловживав міцним. Клара вчепилася в це, як кішка в фіранку:
– Яке коріння, таке й насіння, Жанночко, таке й насіння… – І посміхнулася тонко.
Спочатку я злилася на себе за те, що не можу не ображатися. А потім помітила, що образа кудись поділася. Замість неї з’явилося якесь інше почуття. Але я відмахнулась, – нісенітниця, перетерплю.
***
У той день я працювала, як зазвичай, робила манікюр вдома: лаки, пилочки, лампа ультрафіолетова, вся кухня заставлена, клейонка на столі.
Прийшла клієнтка Віра Павлівна, акуратна, тиха із сусіднього під’їзду. Тільки я взялася за її праву руку – дзвінок у двері.
Клара Борисівна. Без попередження, звісно. У водолазці, у спідниці-олівці, підтягнута, спортивна, коротко стрижена, а сивина в неї була гарна, треба віддати належне.
Увійшла, оглянула кухню, побачила лаки на столі, подивилася на Віру Павлівну з розчепіреними пальцями. Покашляла.
– А, ти працюєш. Ну гаразд, я зачекаю.
Не спитала – повідомила. Пройшла у вітальню, але двері на кухню залишили відчиненими. Я продовжила, – руки трохи тремтіли, Віра Павлівна дивилася запитально, я посміхнулася їй: нічого, мовляв, працюємо.
Клара почекала хвилини зо три, рівно стільки, щоб я розслабилася, і почала. Гучно, через відчинені двері, щоб чути було:
– Жанно, ти б до стоматолога сходила, га? Зуби криві, а ти людям руки робиш, вони ж на тебе дивляться. Ніяково.
Віра Павлівна опустила очі. Я стиснула пилочку, але промовчала.
– І взагалі, – Клара підвищила голос, – поповніла ти, Жанно, сильно поповніла. Гера тобі не казав? Шкода, напевно. А я не буду шкодувати. Мати таки, хоч і не рідна.
Віра Павлівна не знала, куди їй подітися. Мені хотілося встати, зачинити двері, але я тримала пензлик із лаком, – робота є робота. Клара покашляла – прицілилася.
– Ну, хоч чужі нігті фарбуєш, – сказала вона. – Свої гризеш, я бачила.
Я поклала пензлик. Акуратно, щоб не капнути на клейонку.
– Кларо Борисівно, мені треба закінчити роботу, – сказала я. – Вас проводити? Чи самі знайдете двері?
Вона буркнула щось і пішла. Я доробила Вірі Павлівні манікюр. Вона сплатила, потім зам’ялася і раптом видала:
– Це ваша свекруха? Співчуваю. У мене така ж стерво була. Знаєте, я її один раз відшила по-справжньому – і все, тихо. Іноді й одного разу вистачає.
Я кивнула, не вслухалася. Прибрала лаки, протерла стіл. Фраза залишилася десь на краю свідомості, начебто ні про що.
Увечері Герман прийшов, стягнув черевики, сів на табуретку. Побачив, що я мовчу, і одразу все зрозумів:
– Мати приходила?
Я кивнула.
***
Через місяць свекор зателефонував, мовляв, приїдемо, давно не бачились. Герман зрадів, батька він любив. Я накрила стіл у вітальні, скатертину нову постелила.
Свекор приїхав зі Сніжаною, вона маленька, пухка, у блузці, заправленій у спідницю, волосся жорстке, коротке.
Коли слухає, нахиляє голову, як горобець. Принесла банку варення та ще кульок цукерок для нашого молодшого.
Сіли за стіл. Молодший наш син Матвій повзав по килиму, свекор йому посміхався. А потім у двері подзвонили.
Клара. Її не кликали, але вона прийшла.
– До онука, – кинула вона і пройшла повз мене до вітальні.
Побачила стіл, накритий на чотирьох, Сніжану з її гороб’ячою головою, свекра, і обличчя в неї стало таким, ніби вона надкусила лимон. Герман присунув стілець, я поставила п’яту тарілку.
Клара сіла, до їжі не доторкнулася, тільки виделкою колупала край котлети.
Покашляла.
– А хлопчик блідий якийсь, – констатувала вона, розглядаючи Матвія.
Він повз по килиму, пухкий, рожевий, здоровий, як бичок.
– Млявий. Ти, Жанно, під час вагіт ності чим займалася?
За столом стало тихо, Герман підняв очі на матір і насупився.
– Мамо… – попереджувально почав він.
– А що “мамо”? Я ж бачу! Дитина хвора. Я свою думку маю право висловити?
– Думку треба висловлювати, коли її питають, – пробурчав чоловік, і я легко торкнулася його руки: не треба, не за столом.
Сніжана виглядала, немов не у своїй тарілці. Свекор похитав головою. Клара знову покашляла і повернулася до Сніжани.
– Ось ти, Сніжано, бездітна, тобі не зрозуміти. А я, як матір бачу. Хлопчик хворий.
Я встала та підняла сина з килима. Він обхопив мене за шию, теплий, важкий. Занесла його до спальні, поклала в ліжечко, й повернулася.
– Кларо Борисівно, – звернулася я до неї, – про мене можете говорити, що завгодно. Про мої зуби, про вагу, про нігті, про батька! Але про мого сина більше жодного слова! Будь ласка. Добре?
Клара підвелася, нічого не сказала і вийшла з вітальні. Тихо зібралася і пішла. Я знову сіла за стіл. Свекор повів Германа на балкон подиміти. Сніжана довго мовчала, а потім мовила:
– Знаєш, Жанно, вона і зі мною так намагалася. Коли я тільки заміж вийшла за Колю, вона мені таке казала – у мене вуха горіли. Я припинила реагувати, і вона перемикнулась. На тебе, мабуть. Вибач.
Я махнула рукою.
– Вона перевіряє, де межа, – продовжила Сніжана. – Якщо межі немає – пиши пропало.
Слова її лягли кудись усередину і залишилися там, як скалка. Але я ще не була готова.
***
Жовтень видався брудним, дощовим з мокрим снігом, земля розкисла. Матвій повзав, тяг у рот все, до чого дотягувався, і я мила підлогу по кілька разів на день.
Ганчірка, відро, ганчірка, відро – це стало ритуалом, майже компульсією, – поки підлога чиста, все під контролем.
Дзвінок у двері я почула, коли викручувала ганчірку. Відчинила, а там Клара. У чоботях, заляпаних по самі халяви, у пальто з мокрим подолом. Без дзвінка, без попередження – як завжди.
– Роззуйтеся, будьте ласкаві, – сказала я. – Тільки підлогу вимила.
Клара подивилася на мене, потім на підлогу. Переступила поріг у чоботях. Руді грудки бруду залишилися на лінолеумі, ніби навмисне. Пройшла коридором, зазирнула у вітальню, де син повзав на чистій ковдрі.
– Привіт, Матвію! Бабуся до тебе прийшла, – заспівала вона і зробила крок у кімнату, залишаючи мокрі відбитки на підлозі.
Я пішла слідом. Бруд у всьому коридорі, бруд біля порога кімнати.
– Кларо Борисівно, я просила роззутися!
Вона покашляла.
– У тебе такий хлів, Жанно, що в чоботях можна ходити. Не бачу різниці.
Я подивилася на сина. Матвій підповз до рудого сліду від чобота і потяг пальці до бруду, потім потяг їх у рот…
Я кинулася до нього, витерла пальчики, підхопила на руки та опустила його в ліжечко, що стояло біля стіни.
Повернулась у коридор. Взяла ганчірку, якою щойно мила підлогу. Нахилилася, провела нею по брудному сліду від Клариних чобіт.
Потім я підійшла до Клари, яка все ще стояла посеред кімнати та заглядала в ліжечко. Підійшла впритул, підняла ганчірку і притиснула до її обличчя.
Не вдарила, – притиснула. Мокру, брудну, руду від вуличної землі ганчірку – до щік, до рота, до підборіддя. Секунду, може, дві, а потім відпустила.
– Ось тепер ми квити, – зауважила я.
Клара відсахнулася. Обличчя її було мокре, в брудних розводах, очі шалені. Вона закричала верескливо на весь будинок, схопила телефон та викликала поліцію.
Я стояла, ганчірка звисала з руки, і мені було дивно спокійно, ніби нарешті я зробила те, що відкладала дуже довго.
Приїхали двоє. Клара кричала про напад, про бруд в обличчя, про божевільну невістку. Поліціянти оглянули квартиру, поговорили зі мною, з Кларою, з Германом, котрий на той час повернувся з роботи. Герман мовчки став поруч зі мною і поклав мені руку на плече.
Нічого серйозного, сказали правоохоронці, побутовий конфлікт, і протокол складати не стали.
Клара пішла, наговоривши нам обом ще багато всього.
***
Свекруха більше як тиждень не дзвонила, не приходила. А потім написала повідомлення: “Жанно, знаєш, після тієї ганчірки я тебе трохи стала поважати”.
Ні вибачень, ні прохань про прощення. Написала, що «стала поважати» і крапка.
Я показала повідомлення Сніжані, коли вона приїхала на вихідні. Сніжана прочитала, нахилила голову, подивилася на мене і розреготалася голосно, від душі:
– Ну ось, я ж говорила. Вона поважає лише силу. Тепер тримай її на відстані витягнутої ганчірки.
З того часу Клара мені не хамить. Вона мене не полюбила, звичайно, просто запам’ятала, яка на смак мокра ганчірка. Герман каже, що з ним вона теж пом’якшала. Не знаю, чи правда, чи він просто хоче, щоб я так думала.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
